Українська держава П.Скоропадського.

29 квітня, на з'їзді, скликаному в Києві Лігою землевласників, на який з усієї
України прибуло 6500 делегатів, Скоропадського з ентузіазмом проголосили гетьманом, закликавши його «врятувати країну від хаосу і беззаконня». Того ж дня він разом із прибічниками оголосив про встановлення «Української Держави» (на відміну від «Української Народної Республіки» Центральної Ради). Нова держава грунтувалася на незвичайному поєднанні монархічних, республіканських і, що особливо характерно, диктаторських засад, її підданим гарантувалися звичайні громадянські права, причому особливо наголошувалося на святості приватної власності.

Авторитарний режим П.Скоропадського, як і належить такій формі правління, покладався в скрутний час на застосування сили у внутрішній політиці (заборона існування опозиційних оріанізацій, арешти, цензура, військові команди на селі тощо), те не міг обійтися без фізичної розправи з противниками. Тверді заходи дали позитивні результати в справі організації та українізації освіти, і державного апарату, закордонній політиці. Та обставина, що Скоропадський не відчував свого органічного (через мову, культуру, середовище) зв'язку з Україною, відбилася в його діяльності. В державному апараті існувало засилля росіян, багато з яких були особистими друзями гетьмана(членами російської партії кадетів). До самостійності України вони ставилися іронічно, розглядаючи їі лише як плацдарм до підновлення «единой й неделимой» Росії. Вороже до гетьмана ставилися лідери українських партій, яким він пропонував співпрацю Скоропадському так і не вдалося вирішити кардинальні питання своєї влади: створення широкої соціальної бази; порозуміння або нейтралізація опозиції» («Український національний Союз») хоча б формальне унезалежнення від командування німецьких окупаційних військ. Його плани демокра­тичної аграрної реформи, в результаті якої поміщицьке землево­лодіння мало бути обмежене 25га, а всі селяни повинні стати власниками землі, суспільно-державного контролю над виробни­цтвом, відновлення козацтва, формування парламенту шляхом виборів депутатів від окремих соціальних і професіональних груп, на жаль не знайшли підтримки в розколотому суспільстві. Консо­лідуючою фігурою Скоропадський стати не зміг, хоч і намагався. 1 це не тільки його особиста трагедія, а й трагедія молодої української державності.

Якщо Центральна Рада мала офіційні дипломатичні стосунки лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Оттоманською імперією, то Гетьманщина обмінялася посольствами з 12 країнами, її зовнішня політика була головним чином спрямована на укладення мирного договору з Радянською Росією (підписаного 12 червня 1918 р.) та на безплідні суперечки з Австро-Угорщиною навколо питання про анексію східногалицьких земель та Холмщини. Особливо вражають досягнення уряду у створенні системи освітніх закладів. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, а в більшості шкіл уведено українську мову. Було засновано близько 150 нових україномовних гімназій, у тому числі у сільських районах. У жовтні в Києві та Кам'янці-Подільському відкрилися два нових українських університети. Було також засновано національний архів та бібліотеку в понад 1 млн томів. Вершиною цієї діяльності стало створення 24 листопада 1918 р. Української Академії наук. Так за якихось кілька місяців Гетьманщина мала на своєму рахунку такі здобутки у царині культури, про які мріяли багато поколінь інтелігенції.

Але якщо режим Скоропадського міг похвалитися своєю здатністю управляти,
а також рядом конкретних досягнень, то разом із тим на ньому страшним тягарем
висіли фатальні політичні прорахунки. Всі вони випливали насамперед із того кола
друзів, яких собі вибрав гетьман. По-перше, його компрометувала залежність від
німців, очевидна мета яких зводилася до економічної експлуатації України. По-друге, гетьман був тісно пов'язаний з маєтними класами, які намагалися скасувати впроваджені революцією зміни. Скоропадському ставилися на карб такі вкрай непопулярні заходи, як «каральні експедиції», організовані поміщиками за допомогою німецьких військ для помсти над селянами, котрі рік тому конфіскували поміщицькі землі. По-третє, багато українців вважали, що Скоропадський.занадто прихильний до росіян. Під час його панування Україна, яка порівняно з Росією була острівцем стабільності, стала не лише притулком для величезної кількості представників колишньої царської верхівки, а й центром намагань відбудувати «єдину та неподільну Росію». Чиновницькі посади були зайняті росіянами, які не приховували, свого несмаку до української державності.

Із самого початку стала викристалізовуватися опозиція Скоропадському. В середині травня відбувся ряд нелегальних з'їздів українських партій, на яких своє несхвалення уряду висловили представники таких професійних груп, як «залізничники, телеграфісти, селяни й робітники. Виник координаційний осередок опозиції, названий Українським народним державним союзом, на чолі якого став В. Винниченко. Антигетьманський курс узяла інша впливова організація — Всеукраїнський земський союз на чолі з С. Петлюрою. Спочатку ці групи вели переговори зі Скоропадським про шляхи проведення більш ліберальної й національне орієнтованої політики, та згодом вони взялися підіймати проти нього повстання.