ОТАМАНЩИНА» нашого краю.

Отаман Степовий

Отаман Костянтин Юрович Пестушко (Степовий). Народився він 10 лютого 1898 року в заможній селянській родині у с. Ганнівка на Катеринославщині, закінчив чотири класи церковно-приходської школи; закінчивши школу поступив до Олександрівського механіко-технічного училища, але навчаннія не закінчив, бо у 1915 році добровольцем іде на фронт Першої Світової війни. Воював хоробро на турецькому фронті, про що свідчать кілька Георгієвських хрестів, які на той час були вищим знаком мужньості у війську.Був поранений, потім попав до офіцерської школи і закінчив її вже офіцером. Потім був направлений на західний фронт, де його і застала Лютнева революція 1917 року, на заклик тимчасового уряду вступив в ряди «батальону смерті». Після Жовтневого перевороту почалася анархія на фронті і в країні, починаються розправи солдат над офіцерами. Костя від цих розправ рятують його ж солдати і він повертається у рідне село. Потім воює у військах С.Петлюри. Але 20-й рік застав його дома, де він проголошується главою Волосного Революційного Комітету і Комісаром Волості села Ганнівки. На цій посаді він перебував три місяці, до 10 травня 1920 року. У травні 1920 року оголошується мобілізація до Червоної Армії і Кость разом з новобранцями їде до призовного участку в м. Кривий Ріг, але на той час селяни уже знають що таке продразверстка, військовий комунізм, знають також, що українців у лавах Червоної Армії посилають вмирати за чужу землю на фронтах Росії. Кость підмовляє новобранців на бунт і 12 травня 1920 року вони повертають зброю проти більшовиків, створюють Степову дивізію, яку очолює Кость Пестушко. Повстанці беруть Криворізьке ЧК, захоплюють місто, над містом піднімаються жовто-блакитні прапори. Створена дивізія починає боронити рідну землю від чевоних, проголошують свободу і братерство. Формуються бойові одиниці дивізії, було захоплено багато зброї: кулемети, рушниці, але їх не вистачає на всіх. З усіх сел Криворіжжя до Костя йдуть люди, несуть зброю, вступають у лави дивізії. Зформувавши перші загони повстанці вирушають на захід, де на шляху з Чечеліївки до них приєднується отаман Гнибіда, колишній поручик царської армії, курінний у військах Петлюри, а з ним дві сотні гарно озброєних вершників. Гарна допомога підійшла і від Ялисея Лютого, уроженця с. Водяне. Дивізія йде далі зупиняється у Водянських хуторах. Але стає відомим, що в Петрові зосередився загін ЧК на чолі з Донченком. Було вирішено розбити загін. Повстанці підтянулися до села і вночі з різних боків напали на ЧКістів, які були розгромлені. Це була перша значна перемога Степової дивізії, були захоплені кулемети та чотири гармати. Після цього була остаточно сформована дивізія Степовиків, яка складалаяь з: I кінний полк Лютого, II кінний полк Гнибіди, III піхотний полк Тишаніна, IV запасний Штиля і окремо ударно розвідувальний загін Чорного Ворона (Микола Скляр, народився у Жовтих Водах, колишній сотник Н. Махна), який складався з 150 вершників та 20 тачанок, цей загін охораняв Дивізію на марші проводив розвідку, крім того дивізія мала свою артилерію: чотири гармати. Разом у Степовій дивізії налічувалось 18 тис. чоловік. Червоні, побачивши, що Дивізія є могутньою силою, стягують сили по містах, тому Дивізія продовжує свій марш. А в цей час об'єднувались загороджувальні загони повітових ЧК Херсонщини та Катеринославщини, щоб завдати удару повстанцям. Біля с. Верблюжівка відбувається битва, де отряди ЧК зазнають повної поразки. А дивізія захоплює багато трофеїв, зброї та амуниції. Далі Дивізія просувається до м. Херсон, де тонким маневром виманює сили Червоних з міста і заводить їх до засідки, отже, Червоних розбито, а місто занімають повстанці. Відсвіткувавши перемогу Степова Дивізія йде далі на захід, на допомогу повстанням півночі маршрутом Кам'янка -Єградівка – Ружичів - Чигирин. Дивізія доходить до Холодного Яру с. Медведівка, де об'єднується з повстанцями Хмари. А Кость Степовий Блакитний оголошується головним отаманом Холодного Яру. Об'єднавшись з Холодноярською бригадою повстанців, Степова Дивізія налічує вже 30 тис. вояків. Занявши велике село Мошин, штаб об'єднання починає вирішувати питання про надання допомоги українсько-польськму війську, яке тіснить Червоних, вони вже стягують сили до Києва, підготовляючи його оборону. Нарада вирішає, що доцільніше зостатися на місті та чекати підходу військ Польщі і Петлюри. Повстанське військо хоч і було чисельне, але озброєне було ще замало. Зоставшись на місті вони проводять рейди, розбивають червоних заготовувачів. Саме в цей час з Херсонщини приходить сумна звістка, Червоні палять і грабують села рідні для Степовиків. Серед Дивізії поширюється ця новина і Степовий вже невзмозі стримувати селян, які прагнуть повернення для захисту рідних домівок. Отаман складає з себе обов'язки командира об'єднання і разом з Дивізією розпочинає вимарш до рідних земель. Який став початком трагічного кінця Степовиків. Першим гине у нерівному бою, оточений у лісі, Чорний Ворон зі своїм загіном, який прикривав вимарш Степовиків. Саме в цей час більшовики змирюються з поляками і перекидають значні сили на фронти з повстанцями. Це ускладнює становище Дивізії. Сили Червоних з заходу перекидаються проти Врангеля, у південні степи України. Все частіше і частіше Червоні стикаються з Дивізією, починається часткова демобілізація Степовиків. чисельність їх падає, але мобільність зростає. Мобільна частина Дивізії прибуває під с. Ганнівка, яке на той час займає резерв II-ої кінної армії більшовиків, їх було до трьох тисяч чоловік. Степовий вирішує атакувати Червоних. Складається план, за яким сили степовиків напали одночасно на Червоних з чотирьох сторін, підпалили село з з чотирьох сторін і будівлі у центрі села. Загін резервів Червоних було знищено повністю. А Дивізія повернулася у район зосередження Верблюжки - Варварівки - Турівки - Водяної. На другий день починається рішення про повну демобілізацію Дивізії і перехід її на консперацію до слушного моменту. Дивізія демобілізована. А 28 грудня 1920 року Совнарком УССР приймає постанову «О разделении Украины на военные округа для борьбы с бандитизмом». З зовнішнього фронту були зняті польові війська 1 - кінна армія, 6 - армія, загони ЧК. Проти села була почата справжня війна регулярного війська червоних загарбників, це свідчить про те, що на захист рідної землі масово став український народ. Зимою 1921 року села було окуповано Червоними, точилися репресії над «бандитами», Костя зраджують. Більшовики оточують Ганнівку, Степовий робить спробу прорватися, але гине. Це трапилося 29 квітня 1921року.

Чорний Ворон

Справжнє прізвище Микола Скляр. Народився у Жовтих Водах. Навчався у Катеринославському гірничому інституті. У травні – липні 1919 р. учасник повстання отамана Григор’єва проти ”комуни і черєзвичайок”. Від серпня 1919 р. Сотник Повстанської Армії Нестора Махна Невдовзі стає другим помічником командуючого Кримського корпусу Повстанської армії, згодом – командир кавалерійського полку. „ Называл себя анархистом, но в организации не состоял... Петлюровец”, - таку оцінку Чорному Ворону дав начальник штабу Постанської армії (махнівців) В. Бєлаш. З середини 1920 р. Чорний Ворон – командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Кості Степового-Блакитного. Загін складався з 150-250 кінних і 20 тачанок з кулеметами. „Цей загін був найрухливіший у Дивізії і мав вирішувати найвідповідальніші завдання: вести розвідку,охороняти Дивізію на марші, сковувати сили противника в бою. Загін Чорного Ворона складався переважно з колишніх махнівців, які покинули чорні прапори і перейшли під свої рідні – жовто-блакитні. Воронівці мали добрий досвід партизанської боротьби, вони не раз показували яскраві приклади партизанської війни. Це були бойові, хоробрі хлопці, тільки не досить дисципліновані. На кожному їхньому кроці відчувалась розхристаність, від них віяло широким Херсонським степом, а пахло неосяжною Таврією”. У вересні 1920 року Чорний Ворон зі своїм загоном у складі Степової дивізії прибув до Холодного Яру. В Медведівці повстанці Холодного Яру об’єдналися зі Степовиками, Юрій Горліс-Горський, який саме у Медведівці вперше побачив воронівців, так описував свої враження: „Найбільш сподобався нам загін Чорного Ворона – 300 чоловік виключно на конях і тачанках з кулеметами. Коні під верхівцями і в тачанках – „змії”! Ситі, вичищені, з позаплітаними в гриви кольоровими стяжками. Масті переважно воронові. Козаки майже всі в чорних козацьких шапках і бурках.” А їхнього отамана Горліс-Горський запам’ятав таким:”Меткий їздець і вояк, він був одночасно якийсь повільний, нерухливий. Коли згинав руку, здавалося, що гне штабу заліза. Зате його рухи мали в собі щось гіпнотизуюче... Але що Ворон мав дійсно особливе – це очі: темні, тверді, непорушні. Він зовсім не моргав повіками, а зміняючи напрямок погляду, повертав не очима, лише всією головою.” В Медведівці, де колись почалась Коліївщина, наприкінці вересня 1920 року відбулася нарада отаманів. На ній слово мав і Чорний Ворон. Він наполягав, щоб повстанці, які зібрали силу в 30 000 бійців, йшли на Київ:” Але отамани Степовий та Деркач прийняли рішення лишатися в тилу ворога і громити його кумунікації. У Холодному Яру Чорний Ворон був недовго та встиг повоювати. В жовтні 1920 року, коли степова дивізія поверталася з Холодного Яру на Катеринославщину, її шлях перетнувся з маршрутом Кінної армії, яка поспішала на Врангелівський фронт. Чорний Ворон першим виявивши ворога в районі Сентового, не став чекати, поки будьонівці помітять степовиків і атакують їх на марші. Він першим накинувся на червоних. Будьонівці зпершу сприйняли воронівців за своїх. Тому й отаман зумів впритул підвести тачанки, які, різко розвернувшись залили вогнем будьоннівську частину, викосивши кулеметами кілька сот червоних. Привернувши увагу близька двох тисяч вершників, Чорний Ворон повів їх у протилежний від Степової Дивізії бік, ближче до Лебединського лісу... „Розгорнувшись лавою, червоні оточили ліс, де сховався Чорний Ворон зі своєю кіннотою. Зав’язався тяжкий, нерівний бій. Чорний Ворон не знав добре місцевості і вивести частину не міг непомітно. Повстанці відважно боронились, переходили в контракти і бились у відкритому полі, але прорватись їм не щастило і вони з втратами повертались у ліс. Тоді червоніпочали обстрілювати ліс гарматами. Три години, гармати, руйнували останній захист степових вершників... Ніхто з козаків Чорного Ворона й на думці не мав, щоб здаватися”. Коли будьоннівці увійшли в лісок, поранені воронівці „самі себе добивали на очах у ворога”. Загинув і Чорний Ворон.

12.3.3. ОТАМАН ГРИГОР‘ЄВ

За одніею з версій Матвій Григор’єв народився 1878 року на Херсонщині у родині заможніх селян із великого села Верблюжки. Проте з деяких джерел виходить, що батьківщиною Григор’єва був Ушинський повіт Подільської губернії і що народився він не в 1878 а десь близько 1885 року. В початковій двокласній школі, яку він закінчив, найулюбленішим предметом була історія, і насамперед історія Запорозької Січі. Бойовий шлях Григор’єв почав у Манжурії під час японо-російської війни. Служив у кавалерійському полку. Відзначився хоробрістю. Після закінчення війни демобілізувався у чині прапорщика і майже 10 років перебував на державній службі. У 1914 року, з початком 1-ої світової війни Григор’єв знову добровольцем пішов на фронт. У боях він виявив особисту хоробрість, був поранений, за що нагороджений Георгієвським хрестом, здобув чин штабс-капітана. На початку 1917 року Григор’єв починає втягуватись в політику. У той час майбутній отаман був близьким за своїм світоглядом до українських есерів і соціал-демократів. Він стає чином одного із ревкомів Південо-Західного фронту, стає популярним серед солдатів та офіцерів Бердичівського гарнізону. У жовтні 1917 року Григор’єв стає на бік Центральної Ради і брав участь у боротьбі проти червоних загонів. Коли у травні 1918 року німці розігнали Центральну Раду і поставили Гетьмана Скоропадського Григор’єв пішов до нього на службу. Але вже в серпні отаман покидає службу у гетьмана і приїджае до села Верблюжки. За наказом Петлюри Григор’єв формує тут свій перший повстанський відділ, чисельністю 120 чоловік, озброєних рушницями, револьверами, сокирами, ціпами та вилами. Подібні загони Григор’єв створює і в інших селах. На кінець року Григор’єв об’єднав навколо себе до 5 тис. повстанців У жовтні 1918 року загін отамана Григор’єва напав на залізничну станцію Куцівка, де зупинився австрійський ешелон з набоями та зброєю. З Олександрії для наведеня порядку був висланий німецький загін. Отаман Григор’єв не побоявся дати бій. В результаті вдалої операції григорівцям вдалося захопити німецьку артилерію. На початку грудня 1918 року отаман розпочав наступ на Олександрію і без особливих ускладнень звільнив місто від військ Гетьмана Скоропадського. З пульманівських вагонів зробив бронепотяги які почали курсувати на П’ятихатки-Крюків та до Знам’янки. Григор’єв повідомляе Петлюру про створення 117 невеликих загонів. Загони отамана отримали назву Херсонської дивізії та ішли складовою частиною Південного фронту Армії УНР. Отаман Григор’єв отримує наказ звільнити Миколаїв і Херсон. 10 грудня 1918 року Херсонська дивізія входить переможно до Миколаїва. Згодом перемагає білогвардійців біля херсонського села Олешки. Поступово Григор’єв опановує херсонщину і частину Катеренославщини. На визволених територіях оголошується влада Директорії. Але Директорія не виправдала довіри отамана Григор’єва. В серпні-грудні 1918 року до Одеси почали прибувати окупаційні війська Антанти. На вимоги Антанти українські частини залишили Одесу. В січні 1919 року, коли на південній Україні вже перебувало 70 тис військ Антанти, Директорії нахабно “запропонували” відвести українські війська на лінію Бірзула-Вознесенськ-Миколаїв-Херсон. Директорія погодилась. Директорія,яка рішуче скинула Гетьмана П. Скоропадського і тим самим розчистила дорогу більшовикам, білогвардійцям та Антанті, на цей раз рішучості не виявила. Ганебна відмова Директорії розпочати бойові дій проти окупантів на півдні України глибоко вразила Григор’єва. Він посилае Директорії ультимативну телеграму і пропонуе їй відновити бойові дії проти загарбників, зрозуміло що згоди він не отримав. В цей час повстали селян, які не згодились з аграрною політикою Директорії, і вона кинула каральне військо на їх придушення. Це не споодобалось частині петлюровських командирів, близьких до селянських мас, вони повернули свої загони проти Директорії. До них і приєднався Григор’єв. Розпочинався новий епізод жахливої, кривавової, братовбичої драми назва якій – громадянська війна. 27 січня 1919 року загони Григор’єва несподівано атакували петлюровські війська, завдали їм сильного удару з тилу. У ході жорстиоких боїв було вщент розгромлено частини петлюровського полковника Котика, який залишався вірним Директорії. До рук отамана Григор’єва потрапило чимало полонених і великі трофеї. М. Григор’єв починає шукати союзників і находить їх… серед ворогів України. Він їде до Харькова де 18 лютого 1919 року розпочалась нарада командирів Красної Арьмії. Григор’єв зустрічається з головой “українського уряду” Христіаном Раковським та командувачим більшовицьким фронтом Володимиром Антоновим-Овсієнко. В той час розхвилювалось українське море і селяни тисячами пішли в армію Григор’єва. Але як одягти, взути, озброїти їх?! Григор’єв сподівався це зробити за рахунок Красної Армії. Не порозумівшись з Директоріею, Григор’єв запропонував більшовикам “скинути Антанту в море”. Але ті теж не вірили у можливість того. Все ж 23 лютого 1919 року Григор’єв видае наказ про переформування своїх повстанських загонів у Задніпровську Радянську бригаду. “Комбриг” вирішує діяти самотужки: його бронепотяги та кіннота рушила зі станції Долинська на Миколаїв. Друга група взловж р. Інгулець почала наступ на Херсон. Григор’євськими військами заповнились усі станції від Долинської до Баштанки. Повстанська бригада розвивала наступ: частина під кирівництвом Юрка Тютюнника розбила греків коло станції Копані, а загін під беспосереднім керівництвом Григор’єва завдав нищівного удару по Антанті біля станції Водопій. На станції Водопій був скликаний мітинг, на якому Юрко Тютюнник піднесенно проголосив М. Григор’єва Головним Отаманом Херсонщини і Таврії… 2 (10) березня після тяжких боїв Григор’єв звільняє Херсон, а 12 березня - без бою – Миколаїв. Звільненя Миколаїва було дипломатичною перемогою Григор’єва. Німецька залога Миколаїва не бажаючи проливати кров за інтереси своїх ворогів – французів, віддала повстанцям всю зброю, добившись від них обіцянки не чинити опір їхньому поверненю до Німеччини. Перемога червоного комбрига Григор’єва відкрила шлях на Одесу. 18 березня григор’євці завдали нищівної поразки французьким інтервентам і білогвардійцям, загони яких сконцентрувались на станції Березівка. До початку рішучої битви за Одесу залишались лічені дні. Загальна кількість контреволюційних військ наближалась до 40 тис чоловік. Їм протистояло близько 15 тис червоноармійців отамана Григор’єва. 18 березня починається наступ Григор’єва на Одесу. Захоплені станції Сербка, Березівка, Кремидівка. 3 квітня командуючий військами Антанти віддає наказ про евакуацію Одеси. 6 квітня Григор’єв в Одесі! Слідом за ним увійшли до Одеси більшовицька влада з її черезвичайками. Григор’єв після взяття Одеси стає все більш популярним не тільки серед населення а й серед бійців Червоної Армії. Григор’єв щедро роздає їм мануфактуру захоплену в Одесі. Військова сила та підтримка населення робила все біільш небезпечним Григор’єва для комуністичної влади. І більшовицьким командуванням було вирішенно відправити отамана Григор’єва воювати з Румуією. Давши згоду “іти на румунських бояр”, Григор’єв несподівано 14 квітня, без дозволу червоного командування наказав вирушити в Олександрію на відпочинок. Фактично цей день і слід вважати початком повстання проти комуністичної влади. 17 квітня григорівці розброїли червону залізничну охорону на станціях Долинській, Казанці, Новому Бузі та ін. Декількох червоноармійців, які висловлювали обурення, було застрелено. На кінець квітня Олександрійський, Криворізький, Херсонський та Елисаветський повіти були заповнені полками Григор’єва. Почалися масові вбивства членів “воеєнопродовольственной комисии”. Також в зайнятих містах почалися масові погроми євреїв. Офіційно повстання проти радянської влади було проголошено 7 травня 1919 року, в цей день в Елисаветграді був проголошений Універсал отамана Григор’єва “До українського народу”. В цьому Універсалі Григор’єв закликав український народ повстати проти комуни, за свою волю і прово. Мета повстаня “скинути комуністичну диктатуру”. Слова Універсалу з ділом не розійшлися: відразу були заарештовані політпрацівники - комуністи дивізії, розтріляна вища військово-політична інстанція на чолі зі Скитальцем, а 9 травня начальник штабу Ю.Тютюнник на чолі двох полків виїхав до Катеринослава і після бою звільнив місто. Також звільняються і інші міста Черкаси, Миколаїв, Херсон, Кременчук, ст. Бобренець, Знам’янку та ін. За наказом Григор’єва у визволених містах скликались з’їзд рад, які своїм рішенням закріплювали нову владу. 10 травня після телефонної розмови між Григор’євим та Антоновим-Овсієнко, Рада Оборони оголосила отамана Григор’єва поза законом. 11 травня головні сили Григор’єва посунули на Олександрію. В Елесаветграді отаман залишив один батальон. Користуючись цим більшовики(переважно місцева єврейська молодь) швидко обезброїли його і оголосили в місті відновлення Радянської Влади. Однак 15 травня загони Григор’єва знову атакували місто і захопивши його, влаштували єврейський погром. Для боротьби з григор’євськими військами було створено 3 спеціальні групи військ: Київська, Харьківська й Одеська. Також проти Григор’єва повстали й багато селян. З сільської бідноти формувались цілі загони. Чому? Тому, що селянство було обурене самим характером повстання, вбивствами, грабунками. Григор’єв знову шукає підтримки. Класова орінтація та надмірна самовпевненість недала можливості отаману Григор’єву шукати союзників в Армії УНР. Координація трьох сил - григорівці, махновці та Армія УНР - безперечно дала б потужній ефект.. Врешті Григор’єв був “збитий із залізниці”, вибитий з міст. Його загони пішли сільськими шляхами і знайшли прихисток у лісах. До 26 травня загони отамана Григор’єва були вибиті з рідних районів. Більшовиками захоплені штабний потяг Григор’єва, більшість бронепотягів, гармати, майно. Армія Григор’єва розбилась на дрібні загони і перейшла до партизанської боротьби. Григор‘євський рух помітно послабився. Частина командирів виступала за припинення воєнних дій. Але Григор‘єв бажав битися з комуністами до останьої краплі крові. У червні він надсилає лист до штабу Петлюри і просить про допомогу. Та допомогти Петлюра не міг. Григор‘євські загони діяли у глибокому радянському тилу. Та без союзників отаман Григор‘єв не залишився. У червні 1919 року розірвав стосунки з радянською владою Н. Махно. Обидва отамани зустрілись у Херсонському селі Петрове десь у першій половині липня. Основне питання полягало в тому проти кого насамперед будуть воювати. В основу домовленості було покладено рішення про те, що Григор‘єв призначається командувачем обєднаних військ, а Махно буде виконувати обов’язки голови реввійськради. Ввечері на засіданні штабу було вирішенно: Григор‘єв з переважною частиною військ вирушить у напрямку Плетенного Ташлика, щоб затримати деніківців, які прорвались на Правобережжя. Махно ж з порівняно невеликим загоном у 120 чоловік проведе рейд-розвідку у напрямку “Рівне – Новоукраїнськ – Піщаний Брід – Гладоси - Добровеличківка”. Через 10 днів після того, як отамани розійшлись в різні боки, вони знову зустрілись. Сталось це у селі Сентовому, неподалік від Олександрії, 26 липня. Одразу виявилось, що отаман Григор‘єв від боїв з денікінцями ухилявся. Також було затримано махновцями двоє білогвардійських офіцерів, які мали завдання встановити зв’язки з Григор‘євим. Рішення ліквідувати отамана Григор‘єва було підтримано всім штабом Махна. Після мітингу, на якому звинуватили Григор‘єва як зрадника, в одній із селянській хаті сталася трагедія. Не відомо хто саме вбив отамана, одні вважають що це зробив Чубенко, інші – сам Махно. Після цього був перебитий весь штаб Григор‘єва. Вбивство Григор‘єва викликало велечезний резонанс як серед червоних так і серед білих. За наказом Махна з найблищої залізничної станцій телеграфом передали таке повідомлення: “Всім... Всім... Всім... Копія – Москва, Кремль. Нами вбито відомого отамана Григор’єва. Підпис: Махно. Начальник оперативної частини Чучко”. Після самосуду над отаманом його загін остаточно розпався. Частина перейшла під командування Махна, частина під керівництвом Ю. Тютюнника перейшла до Армії УНР, інша розбіглась по дрібним бандам. Григор’єв – видатний український воєначальник, харизматична постать всеукраїнського маштабу. Його можна зачислити до нечисельної кагорти українських політичних діячів, які мали божественне вміння вести за собою тисячі. І ті йшли на смерть з радістю. Шкода тільки що його геніальний талант полководця пропав марно.