Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Суб’єкти міжнародних відносин.

1. Основними суб’єктами міжнародних відносин у сучасному світі є міжнародні урядові організації. Найбільш впливовою з них починаючи з середини ХХ століття є ООН (Організація Об’єднаних Націй, утворена у 194а р.). Важливу роль у забезпечення глобальної безпеки, розвитку світових економічних відносин, вирішенні комплексу глобальних проблем сучасності відіграють НАТО, ОБСЄ, СОТ, МВФ, Європейський Союз тощо.

2. В останні десятиріччя значно активізувалася діяльність різноманітних інституцій міждержавного, наднаціонального характеру, що спричинило перегляд принципів міжнародних відносин та міжнародної політики. Наприклад, важливим суб’єктом міжнародних відносин стає діяльність так званих «Великої вісімки» – G8 (до неї входять найбільш розвинуті країни світу – США, Велика Британія, Канада, ФРН, Італія, Франція, Японія та Російська Федерація) та “Великої двадцятки” – G20 (країни – члени G8, а також Австралія, Аргентина, Бразилія, Європейський Союз, Індія, Індонезія, КНР, Мексика, Саудівська Аравія, Туреччина, ПАР, Республіка Корея).

3. Незбалансованість міжнародних відносин в останні десятиріччя зумовила те, що на міжнародну політичну арену, окрім держав і міждержавних організацій, починають виходити такі самостійні суб’єкти, як:

– соціальні (національні, конфесійні, демографічні та інші) групи, які мають прихильників у світі;

– транснаціональні кампанії, які мають величезний економічний і політичний вплив; різноманітні корпоративні структури (ЗМІ, громадські організації, терористичні угруповання тощо);

– окремі особи (зазвичай, колишні політики, які виконують функції посередників-миротворців у різноманітних політичних і міждержавних конфліктах).

Завдяки сучасній системі міжнародного права навіть пересічний громадянин має можливість виступити опонентом щодо своєї держави і влади, висуваючи ті чи інші претензії.

Міжнародні відносини виявляються у царині міжнародної політики. Міжнародна політика - це система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв’язків і відносин між народами, державами та групами держав, провідними соціальними, економічними і політичними силами й організаціям, що діють на світовій арені.

Суб'єктами світової політики виступають держави, міжнародні об'єднання, політичні партія і рухи і т.п. На світовій арені, крім держав, з'явилося багато нових неурядових суспільних і гуманітарних організацій, угрупувань, союзів, діють суспільно-політичні рухи. Але роль їх залишається поки несумірною з роллю держав, на які покладена місія представляти в світовій політиці суспільство в цілому, а не яку-небудь окремо взяту соціальну групу або політичну організацію. Політологи підкреслюють, що держава - єдиний загальнонаціональний інститут, що має легітимні повноваження брати участь у відносинах з іншими державами, укладати договіри, оголошувати війну. Держави як і раніше залишаються основними суб'єктами світової політики. Разом з тим зростання числа міжурядових і міжнародних неурядових організацій робить правомірним твердження про формування нового світового політичного простору, в якому всі суб'єкти світової політики тісно взаємозв'язані. Цей термін відображає взаємодію всіх політичних сил в глобальному масштабі при рішенні питань забезпечення загального миру, безпеки, рівної для всіх прав і можливостей вільного розвитку і т.д

СВІТОВИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС – це сукупна діяльність народів, рухів, держав та їх інституцій, соціальних спільностей, які переслідують певні політичні цілі у царині міжнародного життя. Світовий політичний процес є формою комплексної глобальної політичної і соціальної взаємодії у сучасному світі.

Метою світового політичного процесу є боротьба за єдність світової цивілізації та подолання глобальних проблем сучасності.

До структури світового політичного процесу належать:

– зовнішньополітична діяльність суверенних держав;

– політична діяльність громадських організацій, політичних партій та етнічних груп на світовій арені;

– політично значима діяльність ООН та інших міжнародних організацій;

– політичні акції регіонального, міжрегіонального, міждержавного та наднаціонального характеру.

Світовий політичний процес пов'язаний зі створенням кращої системи міжнародного політичного порядку, враховуючи позитивний досвід окремих націй та держав.

Сучасний світовий політичний процес зародився на початку ХХ століття, в останні десятиріччя він характеризується такими тенденціями, закономірностями і процесами:

– тісною взаємодією інтеграційних та дезінтеграційних процесів;

– поєднанням упорядкованих та спонтанних акцій у діяльності суб’єктів світової політики;

– суперечливим та інваріантним характером;

– альтернативним характером та багатоваріантним вектором розвитку світової цивілізації;

– зростанням відносної самостійності та власної субстанціональності його складових (партій, рухів, організацій);

– розширенням соціальної бази, механізмів, форм і методів здійснення світового політичного процесу.

ГЕОПОЛІТИКА. Особливим розділом теорії світового політичного процесу виступає геополітика. У 1900 р. шведський вчений Р. Челлен зробив спробу розглянути державу як особливий географічний організм. З цією метою він і сформулював термін “геополітика”.

У широкому значенні поняття геополітика вказує на політологічну концепцію, згідно з якою визначальна роль у зовнішній політиці належить географічним факторам (просторове розміщення країни, розмір її території, сировинна база, кліматичні умови тощо).

У вузькому значенні геополітика – це сукупність фізичних, соціальних, матеріальних, моральних ресурсів держави, які становлять той потенціал, використання якого дає їй можливість досягти власних цілей на міжнародній арені.

Сучасна геополітика включає такі елементи:

– різке зростання впливу економічних процесів на еволюцію геополітичної ситуації в світі;

– значний вплив військово-технічних досягнень та результатів інформаційної революції на геополітичні стратегії розвитку людства;

– зростання культурно-освітньої якості населення, динаміка кількісного і фізичного стану людства;

– актуалізація впливу світових релігій, які суттєво впливають на геополітичні орієнтири країн;

– збільшення ваги “малих країн”, які володіють потужним науковим потенціалом, фінансами і власними унікальними технологіями.

В цілому геополітика показує органічний взаємозв’язок просторових відносин й історичної причинності дій держав, пояснюючи природу і тенденції розвитку міжнародної політики.

Основними механізмами взаємодії держав на світовій арені виступають:

– союзництво,

– конфронтація,

– партнерство,

– протекторат,

– співробітництво.

Провідним принципом геополітичної взаємодії держав після закінчення “холодної війни” стала концепція спільної безпеки, відповідно до якої жодна держава у світі не повинна претендувати на монополію щодо створення світової системи безпеки. Сутність концепції спільної безпеки сформулював у 1980-х роках прем’єр-міністр Швеції Улоф Пальме: “Держави більше не можуть прагнути зміцнення своєї безпеки за рахунок одна одної; її можна досягти тільки шляхом спільних зусиль”.

Сучасна геополітична теорія визначає наступну систему факторів міжнародної політики:

– індивідуальні фактори – особистісні властивості провідних суб’єктів міжнародних політичних відносин (політичних лідерів, лідерів громадських організацій та рухів, державних діячів й офіційних осіб тих чи інших держав);

– рольові фактори – поведінка суб’єктів міжнародних політичних відносин, яка не залежить від їхніх особистісних характеристик;

– урядові фактори – специфіка діяльності національних урядів на світовій політичній арені;

– неурядові фактори – становлення міжнародних політичних відносин на рівні комунікації недержавних, неурядових структур та впливи на них національних традицій, звичаїв, політичної історії, громадської думки, рівня соціально-економічного і культурного розвитку тих чи інших держав;

– зовнішні фактори – географічні та геополітичні чинники, особливості міждержавного і регіонального розвитку тощо.

Глобалізація - процес всесвітньої економічної, політичної і культурної інтеграції та уніфікації. Основним наслідком цього є світовий поділ праці, міграція капіталу в масштабах всієї планети людських і виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних і технологічних процесів, а також зближення і злиття культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства. У результаті глобалізації світ стає більш пов'язаним і більш залежним від усіх його суб'єктів. Відбувається як збільшення кількості спільних для груп держав проблем, так і розширення числа і типів інтегруючихся суб'єктів.

Поява терміну пов’язана з ім’ям Т.Левіта, але популярність він набув завдяки працям американського соціолога Р.Робертсона та японського дослідника К.Омає, який у 1990 р. надрукував книгу “Світ без кордонів». Ці автори мали досить багато послідовників серед західних вчених, а саме: Р .Робертсона, А.Аппадураї, Е.Гідденса, Дж.Розенау, У.Бека, К.Шварцман, І.Уоллерстайна, Д.Модельскі, У.Ганнерса, Е.Перро, Ф.Енгельгарда т а ін.

Дослідники виділяють три ракурси глобалізації як соціального явища: соціально-політичний, соціально-економічний, соціокультурний. На думку західного соціолога У.Бека, “глобалізація – це ідеологія панування світового ринку, ідеологія неолібералізму”

Протилежної думки дотримується Ентоні Гідденс. Для нього виникнення процесів глобалізації тісно пов’язане із створенням сучасного суспільства та моделей держав-націй. Він вважає глобалізацію наслідком модернізації. Модернізація розглядає соціальні відносини через просторово-часові рамки. Для подальшої характеристики часу та простору дослідник використовує термін “дистанціація”. Цей термін можна замінити словосполученням “стискання” часу, що було введено в обіг Д.Харві.

Дослідних глобалізаційних процесів Дж.Розенау створює концепцію з акцентом на міжнародну політику. Він вважає, що існує дві арени міжнародної політики, а саме: суспільство держав, у якому певна роль належить дипломатії, національній владі, та світ транснаціональної субполітики з різними організаціями. Поява інформаційного суспільства та суспільства знання вплинули на транснаціональні установи. Дж.Розенау називає таку політику поліцентричною, вона характеризується співпрацею, конкуренцією транснаціональних організацій; політичною обстановкою, що визначається транснаціональними проблемами; виникненням транснаціональних “спільностей”, що засновані на релігії (іслам), на знаннях (експерти), на стилях життя (поп, екологія), на спорідненості (сім'ї), на політичних орієнтаціях (рух за збереження навколишнього середовища тощо); транснаціональними структурами як формою виробничої кооперації, банками, фінансовими потоками, науковими технологіями. На противагу йому. Д. Хелд вважає. Що глобалізація ззовні та внутрішньо призводить до зменшення суверенітету держави, втрати нею монопольного права на прийняття та реалізацію рішень.

Центральною темою дослідження американської дослідниці К .Шварцман є політична глобалізація. Вона виділяє шість характерних моделей причинно-наслідкових залежностей процесів демократизації від глобальних змін:

– Глобальні структурні зміни – місцеві структурні зміни – перехід до демократії.

– Глобальні структурні зміни – місцеві структурні зміни – мобілізація еліт – перехід до демократії;

– Глобальні структурні зміни – місцеві структурні зміни – мобілізація громадян – перехід до демократії;

– Глобальні структурні зміни – мобілізація еліт – перехід до демократії

– Глобальні структурні зміни – мобілізація громадян – перехід до демократії

– Глобальні структурні зміни – місцеві структурні зміни – мобілізація еліт – мобілізація громадян – зворотний вплив цієї мобілізації на еліти – перехід до демократії.

К.Шварцман відзначає фактори впливу глобалізації на демократизацію: позитивний міжнародний клімат; глобальне економічне зростання; іноземне втручання; зрушення у глобальній гегемонії

Конкуренція за владу у міждержавній системі не вимагає особливого культурного консенсусу між країнами. Відповідно виник такий феномен, як "глобальне правління" ("global governance"). Він означає розвиток спеціалізованих міжнародних організацій, таких, як Ліга Націй, ООН, Рада Європи та ін. Сучасні глобалізаційні процеси стимулюють як добровільну, так і вимушену передачу влади: по вертикалі - наднаціональним інститутам і регіональним урядам, по горизонталі - ринковим силам. Перша концепція «нового світового порядку» виходить з того, що після зникнення СРСР - одного з полюсів раніше біполярного світу - США отримали шанс на встановлення якогось Pax Americana – одно полярного світу і нав'язування світу свого бачення і сценарію політичного процесу.

Виникнення процесів глобалізації І.Уоллерстайн шукає в єдиній світовій капіталістичній системі, яку він називає «світ-система». Вона має ядро, полупериферію, периферію. Капіталізм за внутрішньою логікою має глобальний характер, після краху східного блоку європейський капітал створив простір для глобального ринку. Одночасно у світовій системі відбувається загострення конфліктів. Така ситуація створює суперечність, вона впливає на активізацію опору у світовому масштабі (фундаменталістська реакція, рух захисту навколишнього середовища, течія неонаціоналізму тощо). Уоллерстайн вважає, що на нас чекає розпад світової капіталістичної системи та заміна її світовим соціалізмом

Друга концепція є ідеєю багато полярності, суть якої полягає в тому, що полюсами багатополярного миру повинні стати наймогутніші держави. На думку Г.Киссинджера, «система міжнародних відносин ХХ1 століття включатиме принаймні шість найважливіших держав - США, Європу, Китай, Японію, Росію і, ймовірно, Індію». Відомий американський політолог, автор концепції «Зіткнення цивілізацій» С.Хантінгтон вважає, що в сучасних умовах «глобальна політика стала багатополярною, багато цивілізаційною».

Сучасний американські вчені М.Зінгер і А.Вілдавський, наприклад, виділяють роздільність сучасного миру на дві частини: одна частина - це зони миру, добробуту і демократії, інша - зони війни, бродіння і розвитку. Більшість людей, на їх думку, проживає в зонах бродіння, де переважають бідність, анархія і тиранія. В зони миру, добробуту і демократії входять 25 країн: країни Західної Європи, США, Канада, Японія, Австралія і Нова Зеландія. В них проживає 15 % населення земної кулі.

Альтернативна точка зору на перспективи розвитку міжнародних відносин представлена соціологом Ф.Фукуямой, автором концепції «кінця історії», згідно якої:

· в ХХI століття мир ввійде розділеним на дві частини: розвинутий «центр» (промислово розвинуті країни Заходу) і навіки відсталу «периферію» (держави Африки, Азії, Латинської Америки, республіки колишнього СРСР і країни Сходу;

· країни ліберальної цивілізації володіють їх монопольним правом «робити історію».

· задача «периферії» - поставляти «центру» енергоносії і виступати як звалище для отруйних відходів. В обмін на це розвинуті країни надають відсталим державам гуманітарну допомогу. Тим самим досягатиметься стабільність міжнародних відносин.

Теорія французького економіста та філософа Ф.Енгельхарда “Третя світова війна вже почалася” продовжує тему глобалізації. Досліджуючи процеси поширення глобальної бідності, дослідник зазначає, що бідні створюють загрозу для політичних режимів відповідних країн. Бідні все частіше стають резервною армією мафії та економічного тероризму. Ф.Енгельхард вважає, що сучасний світ вже розпочав Третю світову війну за деякі природні ресурси, особливо – воду та нафту. Така тенденція глобалізації загострює етнічні, національні та релігійні конфлікти. За останній час різко зросла кількість глобальних проблем. Вихід, на думку Ф.Енгельхарда, у створенні гуманного суспільства. А для цього потрібно, щоб суспільство обрало шлях розвитку:

– американську модель – нерівноправну, конкурентну, ліберальну

– європейську модель – більш регульовану.

Представник західної соціологічної думки У.Бек робить висновок, згідно з якими глобалізація – це умова людської діяльності наприкінці XX ст. У.Бек виділяє сфери глобалізації: комунікаційно-технічну, екологічну, економічну, культурну, організації праці, громадянського суспільства. У.Бек погоджується з тим, що глобалізація не визнає кордонів, з процесами глобалізації вони стають більш прозорими, анулюються відстані між державами. Разом з глобалізацією виникає нова різноманітність зв’язків між країнами та суспільствами, порушується структура головних принципів. Процеси глобалізації ліквідують єдність національної держави та національного суспільства, завдяки засобам масової інформації виникає “глобус компактного часу”. Події різного значення, що відбулися в різних точках земної кулі, можуть розмішуватися на одному часовому просторі. У боротьбі з глобальними проблемами створюється глобальне суспільство. Отже, виникає суспільство ризику, в якому існує три види глобальних небезпек:

– конфлікти, що пов’язані з прагненнями до збагачення техніко-індустріальної сфери;

– проблеми, що пов’язані з руйнуванням навколишнього середовища та техніко-індустріальні загрози, що зумовлені бідністю. Існує тісна взаємозалежність між бідністю та руйнуванням екології. Комплексний аналіз умов життя населення, зменшення генетичних та енергетичних ресурсів, функціонування промисловості, розселення людей – всі ці проблеми тісно взаємозалежні. Можна уявити, що бідна держава буде намагатися нещадно експлуатувати навколишнє середовище, у відчаї вона намагатиметься силою зброї захопити чужі ресурси, необхідні для виживання. Екологічні катастрофи можуть викликати масову загибель мешканців, це призводить до військових конфліктів.

– загрози, що пов’язані із зброєю масового знищення (атомної, хімічної, біологічної) Отже, процеси глобалізації є найактуальнішою темою дискусій серед західних дослідників. Дискусії точаться навколо часу виникнення, сутності, тенденцій, наслідків глобалізації тощо. І європейці, і американці основою процесів глобалізації вважають розвиток ринку, але з різних позицій дають оцінку його рушійним силам. Наприклад, для американців це економізм, принцип вільної конкуренції на світових ринках, для європейців – протекціонізм, підтримка підприємців засобами бюджетної політики.

ЛІТЕРАТУРА
1. Бек У. Что такое глобализация? – М., 2001.
2. Соколенко В. Глобальное управление. Эпоха выживания Homo Sapiens – М., 2000.
3. Уотерс М. Глобализация // Глобализация: Контуры XXI века. – М., 2004. – Ч. 1.
4. Рахманов А. Современные теории глобального общества: И.Валлерстайн, Дж.Модельски, Дж.Гольдстайн // Вестник МГУ. Сер. 18. Социология и политология – 2003. – № 2.
5. Перро Э. Размышления о глобализации // Глобализация: Контуры XXI века. – М., 2004. – Ч. 1.
6. Кармадонов О. Глобализация и символическая власть // Вопросы философии. – 2005. – № 5.

7. Чекаленко Л. Зовнішня політика. – К.: знання України. 2005.

⇐ Предыдущая 1 2 34