Сторони і суб’єкти СТВ.

Провідними складовими системи соціально-трудо­вих відносин є їх сторони, серед яких першість належить найманим працівникам і роботодавцям.

Третьою специфічною стороною соціально-трудових відносин є держава і місцеве самоврядування. Специфіка держави як сторони соціально-трудових відносин полягає у тому, що її функції багатоманітні. Ця сторона у відносинах в сфері праці може виступати у ролі власника (роботодавця), посередника, арбітра, координатора, гаранта прав і свобод та інших ролях

Суб'єкт соціально-трудових відносин — це юри­дична або фізична особа, яка володіє первинними або делегованими первинними носіями правами у соці­ально-трудових відносинах. Суб'єктами відносин, що аналізуються, можуть виступати роботодавці, об'єд­нання роботодавців чи їхні органи; наймані працівни­ки, об'єднання найманих працівників чи їхні органи; органи законодавчої і виконавчої влади, місцевого самоврядування.

Як випливає з наведеного вище, відмінність між сторонами й суб'єктами соціально-трудових відно­син полягає в тому, що перші є носіями первинного права у цих відносинах, а другі можуть володіти як первинними, так і делегованими первинними носія­ми правами. Так, наймані працівники як сторона і но­сії первинного права у соціально-трудових відносинах, можуть реалізовувати свої права та інтереси безпосередньо. Водночас вони можуть делегувати деякі свої права і повноваження організаціям, які вони утворюють або до яких вступають, і ці організації будуть реалізовувати делеговані найманими працівниками права на виробничому, галузевому, регіонально­му чи інших рівнях. У цьому випадку число суб'єктів соціально-трудових відносин розшириться за раху­нок носіїв делегованих прав (об'єднань найманих працівників, їхніх представницьких органів).

Не можна не погодитися з відомим фахівцем в галузі соціально-трудових відносин С. Українцем, який пропонує виділяти принаймні чотири групи суб'єктів соціально-трудових відносин [1].

Перша група — це первинні носії прав та інтересів (наймані працівники, роботодавці, держава, місцеве самоврядування). Друга група — це представницькі організації та їхні органи. Вони є носіями делегованих повноважень (об'єднання роботодавців, професійні спілки, органи влади й управління). Третя група — органи, через які реалізується соціальний діалог (Національна рада соціального партнерства, інші постійні або тимчасові органи в галузях, регіонах, на підприємствах (організаціях). Четверта група — це органи, що покликані мінімізувати наслідки можли­вих конфліктів, попереджувати загострення соціаль­но-трудових відносин (примирні, посередницькі структури, незалежні експерти, арбітри тощо), а та­кож навчальні, інформаційні, консультативні та інші формування.

Суб’єктами соціально-трудових відносин можуть бути як окремі індивіди, так і їх групи, які об’єднані за певними системоутворюючими ознаками (галузевими, територіальними, рівнями ієрархічної структури організацій тощо). У зв’язку з цим соціально-трудові відносини можуть бути індивідуальними, колективними (груповими) та змішаними.