Главная | Обратная связь
МегаЛекции

Основні принципи підсистеми публічного права




§ принцип влади і субординації;

§ ієрархії;

§ загальної заборони;

§ правового захисту загального суспільного інтересу

Прикладом публічних галузей права в державах континентальної Європи є:

§ конституційне право;

§ адміністративне право;

§ кримінальне право;

§ фінансове право.

Прикладом приватних галузей в державах континентальної Європи є:

§ цивільне право;

§ сімейне право

§ торгове право

§ більшість інститутів трудового права

Всі норми права в системах права держав, що відносяться до романо-германської сім`ї права мають чітку «прив'язку» до конкретних галузей та інститутів права, що є результатом впливу юридичної доктрини, яка акцентує увагу на необхідності врахування предмета і методу правового регулювання. Галузі права визнаються найбільш значним структурним елементом системи права.

Різні галузі права в окремих країнах мають неоднаковий ступінь розробленості і кодификації. Значна частина приватного права кодифікована, чого не можна сказати про публічне право. Особливо це стосується адміністративного права. Воно було розроблено у Франції, після чого введено іншими європейськими країнами. Правда, адміністративне право в цілому не кодифікувалося навіть у Франції. Тільки частина відносин, що регулюються адміністративним правом, увійшла в створені зібрання законодавчих і підзаконних нормативних актів. У деяких країнах (ФРН, Австрії, Бельгії, Італії, Швейцарії) творцями адміністративного права були адміністративні суди, які вирішували спори з адміністративно-правових питань, що, природно, вплинуло на своєрідність формування цієї галузі права в зазначених країнах.

Абстрактний характер юридичного мислення юристів континентальної Європи (на відміну від конкретного, «прецедентного» мислення загального права) дозволив відпрацювати і систематизувати інститути права.

5.4 Джерела права романо-германської правової сім`ї.

Головним джерелом права в державах романо-германської сім`ї права є нормативно-правовий акт (закон). Нормативно-правовий акт має пріоритет щодо звичаю, узагальнення судової практики, внутрішньодержавних договорів. Закони регулюють приватну і публічну сфери суспільних відносин: найбільш важливі питання суспільного устрою, права і свободи громадян, структуру і організацію державної влади, закріплюють правове становище фізичних і юридичних осіб, відносини між ними. В романо-германських державах виділяють такі види законів:

• конституційні. Писані конституції мають вищу юридичну силу і складають основу правової системи — Конституція ФРН 1949 p., Конституція Італії 1947 p., Конституція Франції 1958 р. та ін.;

• звичайні (поточні) — кодекси, спеціальні закони, зведені тексти норм.

Відповідно до Конституції Франції, закони поділяються на органічні, фінансові, програмні. Органічні закони визначають порядок діяльності парламенту, кількість членів кожної із його палат, умови і порядок їх обрання, уточнюють і доповнюють положення Конституції і Конституційної ради та ін. Фінансові закони визначають прибутки і витрати держави. Програмні закони закріплюють цілі економічної і соціальної діяльності держави.

Слід зазначити, що основна (законодавча) функція парламенту Франції обмежена: значна частина питань в сфері законодавства віднесена до відання уряду.

В Іспанії, відповідно до її Конституції закони поділені на органічні і звичайні. Органічні закони мають велику юридичну силу. Вони визначають розвиток основних прав і свобод, закріплюють статути автономних співтовариств, що належать до загального виборчого права, та ін.Важливе місце серед звичайних законів посідають кодекси. Встановлено судовий контроль за конституційністю поточних законів.

Верховенство конституційних законів забезпечується спеціальними конституційними судами або верховними судовими органами. У ФРН це Федеральний конституційний суд, в Італії та Іспанії — Конституційний суд. У Франції встановлений поділ обов'язків між двома органами — Конституційною радою, до обов'язків якої входить стежити за конституційністю актів, що виходять із парламенту, і Державною радою, що здійснює контроль над конституційністю актів виконавчої влади (розгляд справ по скаргах про перевищення влади).

Як у конституціях, так і в інших законах континентальних країн перевагу в системі прав і обов'язків людини віддано правам. Загальні норми міжнародного права мають перевагу перед внутрішньодержавними законами.

Також, у системі джерела права держав континентального типу істотно зросло значення підзаконних нормативних актів, актів урядової влади. Це ордонансы, декрети, регламенти, рішення, постанови, циркуляри, інструкції, повідомлення та ін. Значна частина з них з'являється на світ у результаті делегованої правотворчості. Парламент у межах своєї компетенції і відповідно до конституції делегує повноваження уряду і його структурним підрозділам. Значення правових актів, що є результатом делегованої правотворчості, визначається повноваженнями органів, що їх видали.

Особливе місце серед актів делегованої правотворчості Франції посідають ордонананси їх можна назвати актами делегованого законодавства. В ієрархії актів уряду вони мають вищу юридичну силу, змінюються або скасовуються лише законом. В Іспанії закони, видані урядом у результаті делегування з боку парламенту, називаються «законами, що уповноважують». Для них установлені конституційні обмеження:

  • не змінювати вже існуючі закони, що уповноважують;
  • не видавати норми, що мають зворотну дію.

Уряд Іспанії може «у надзвичайних і термінових випадках» видавати декрети-закони, які повинні бути розглянуті парламентом (Генеральними Кортесами) у 30-денний строк.

Деякі підзаконні акти приймаються за власною ініціативою виконавчо-розпорядчими органами. За юридичною силою вони поступаються законам. Проте за своєю кількістю (особливо в тих країнах, де немає жорсткого контролю над їх прийняттям) вони посідають значне місце в регулюванні відносин:

  • усередині виконавчої влади;
  • між виконавчою владою і громадянами, установами, підприємствами та ін.

У ФРН, наприклад, федеральний уряд, федеральний міністр або уряд земель видають постанови. За згодою Бундесрату федеральний уряд може видавати адміністративні розпорядження. На відміну від Франції та Іспанії, він не має права на самостійну правотворчість. Урядові акти видаються тільки на виконання законів. Однак урядовим законопроектам віддається перевага перед парламентськими.

Правовому звичаю як джерелу права відведена допоміжна роль. Закон як писаний нормативний акт підкріплює свою силу й загальновизнаність завдяки базуванню на звичаї. Тлумачення закону, щоб зробити його доступним для населення, здійснюють з погляду звичаю. Це спостерігається, наприклад, у Нідерландах і стосується головним чином торгових порядків. Збереглися й інші звичаї, що визнаються не повною мірою. Один із головних принципів сучасної парламентської системи Нідерландів — «міністри не можуть залишатися на посаді, якщо вони втратили довіру парламенту» — не записаний у Конституції і є правовим звичаєм, що оформився в 1867 р.

Однак, роль правового звичаю в країнах романо-германського типу обмежена, а в деяких із цих країн зведена до мінімуму. Він виконує другорядну роль як джерело права внаслідок того, що історично багато які із звичаїв вже закріплені в законі. Правовий звичай може бути лише доповненням до закону. Мабуть, тільки в Італії він зберіг характер самостійного джерела права.

Правова доктрина, також, відіграє допоміжну роль в системі джерел романо-германського права. Правова доктрина у свій час (до XX ст.) відіграла позитивну роль. Виступаючи як одне із джерел права, вона сприяла сприйняттю римського права. Правова доктрина створювалася в університетах і впливала на формування системи права і структуру правової норми.

З затвердженням буржуазних відносин у другій половині XIX ст. концептуальною основою правотворчості, тлумачення і застосування права стала доктрина юридичного позитивізму (П. Лабанд, К. Бергбом — у Німеччині). Відповідно до цієї доктрини творцем права вважалася держава, а право і закон ототожнювалися, тому юридичний позитивізм ще одержав назву етатичного (державницького) позитивізму. Як головний елемент правової системи розглядалося законодавство (система нормативно-правових актів). Основна вада юридичного позитивізму полягала у звуженні сфери правового регулювання до законотворчості. Його позитивною рисою були акцентування уваги на цінності і важливості правопорядку для суспільства, орієнтація на додержання законності, законослухняну поведінку.

Правова доктрина в XX ст. була відсунута на другий план основним офіційним джерелом — законом, про що свідчить кодификація законодавства. Проте вона і на сьогодні значно впливає на розвиток права. Нині роль правової доктрини визнається в законопідготовчій роботі й правозастосовній діяльності — при тлумаченні норм права. Доктрина допомагає розробці сутністно-категоріального апарату юридичної науки, її методології, чим користується законодавець. При створенні нормативно-правового акта творець закону керується науково-доктринальним підходом до розуміння права, тлумачення правової держави та інших правових категорій. При тлумаченні норм права їх застосувач удається до допомоги коментаря до кодексу, який має доктринальний-фаховий характер. Коментарі видаються у Франції, Німеччини та інших країнах континентального права.

Водночас було б невірним перебільшувати роль доктрини як юридичного джерела права, а тим більше вважати її пріоритетним джерелом. Вплив доктрини є безсумнівним, проте вона має допоміжний характер стосовно головної форми права — закону. Офіційно вона не визнавалася і не визнається провідним джерелом права.

Одним із допоміжних джерел романо-германського права, також, визнаються загальні принципи права. Істотний вплив на створення і функціонування права справляють принципи, що сформувалися внаслідок тривалого впливу теорії природного права. У Франції «загальні принципи права» склалися як джерело адміністративного права. Не будучи законодавче закріпленими, принципи права вироблялися адміністративними судами в процесі розгляду справ. Ці суди у Франції завжди були самостійні і не підпорядковувалися яким-небудь органам у системі загальних судів.

Нині спеціалізація судів допомагає глибше проникати в сутність розглянуваних справ, приймати кваліфіковані рішення. Важливу роль при цьому відіграє адміністративний прецедент. З огляду на самостійну діяльність адміністративних судів Державна рада Франції (вища інстанція в системі адміністративних судів) сформулювала поняття загальних принципів права, їх пріоритетом проголошено справедливість. Це означало, що справа вирішувалася на основі правосвідомості правозастосувача, що було обумовлено соціальними процесами конкретної історичної епохи.

Незабаром під впливом відродженної теорії природного права принципи стали оцінювати як свого роду вище право, за допомогою якого може бути доповнена і реформована правова система. Принципи матеріального права (заборона зворотної дії закону, захист прав людини ) і процесуальні гарантії прав людини (право бути вислуханим, право на захист.) згодом набули універсального значення і найбільш чітко проявляються в галузі основних прав людини.

Для вирішення справи судді звертаються до права як до загальних принципів права у випадках:

  • наявності прогалин у законі;
  • буквального тлумачення норм закону, що породжує відхід від намірів законодавця.

У деяких країнах, що належать до романо-германського типу правової системи, загальні принципи права прямо закріплені в законі як джерело права у разі наявності прогалин, наприклад, у цивільних кодексах (Австрія, Греція, Іспанія, Італія).

Принципи права країн романо-германського типу — традиційні правові цінності, що формувалися століттями. Починаючи з 50-х років XX ст. вони розвиваються під впливом інтеграційних процесів, що відбуваються в рамках Європейського співтовариства. У практиці Європейського суду сформувалося поняття «загальні принципи, характерні для права держав-учасниць». Воно було сформульовано ще в період існування Європейського об'єднання вугілля і сталі, а згодом знайшло закріплення в Договорі про створення ЄЕС. «Загальні принципи, характерні для права держав-учасниць» розглядаються як складова частина права Європейського співтовариства. На думку Європейського суду, відображеній в деяких рішеннях, джерелом формування цих принципів є конституційні традиції держав-учасниць, Європейська конвенція прав людини та інші міжнародні-правові акти.

Судову практику можна віднести до допоміжного джерела права романо-германского типу. Відповідно до чинної доктрини права судовій практика не відведена роль джерела права. Проте об'єктивно спостерігається явне зростання ролі судового прецеденту в правотворчій діяльності держави, чому сприяють такі передумови, як:

  • недосконалість законодавства (суперечності і прогалини в ньому);
  • піднесення «третьої влади» — судової, що дозволила суддям розробляти принципові рішення, уточнювати положення закону.

Зазначене в основному є результатом діяльності суддів касаційних судів як вищих судових інстанцій. Підтвердження касаційним судом судових рішень, особливо прийнятих на основі аналогії або загальних принципів, може сприйматися іншими судами при рішенні подібних справ як фактичний прецедент (наприклад, постанови Касаційного суду і Державної ради Франції). У деяких країнах роль судової практики як додаткового юридичного джерела права підтверджується постійним виданням судових збірників і довідників. У ряді країн (Нідерланди та ін.) офіційне опублікування прецедентів не практикується. Найбільш важливі рішення публікуються в щотижневику «Нідерландська юриспруденція», періодичних юридичних виданнях.

Тема 6. Специфіка англо-американської правової сім`ї

1.Історичний шлях розвитку англо- американської сім`ї права.

2.Поняття та специфічні риси сім`ї англо-американського права.

3.Характеристика англійського права. Особливості загального права, права справедливості та норм права.

4.Відмінність права США та англійського права

5.Система джерел права англо-американської правової сім`ї.

 

Література

  1. Порівняльне правознавство. За ред. В.Д. Ткаченка. Х.: Право, 2003
  2. Романов А.К. Правовая система Англии. М., 2000.
  3. Фридман Л. Введение в американское право. М. 1993.
  4. Саидов А.Х. Сравнительное правоведение (Основные правовые системы современности). - М., 2000.
  5. Шумилов В.М. Правовая система США. - 2003 г.
  6. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Правовые системы современности М. 2000.
  7. Марченко М. Н. Курс сравнительного правоведения. — М., 2002.
  8. Дмитрієв А.І., Шепель А.О. Порівняльне правознавство/ Відп. Ред. В.Н. Денисов.- К., 2003

 

6.1 Історичний шлях розвитку англо- американської сім`ї права.

Витоком цього типу правової системи є загальне правоАнглії яке виникло і розвивалося після норманського завоювання 1066 р., затвердилося на початку XIV ст. і було до­повнено у XV—XVIII століттях правом справедливості.За своєю природою загальне право є казуїстичним, скла­деним із типізованих прецедентів.

До кінця XIII в. зростає роль статутного (писаного) права. У зв'язку з цим правотворча роль суддів деяким чином стримується принципом, відповідно до якого зміни в праві не повинні відбуватися без згоди короля і парламенту.

Одночасно встановлюється право суддів інтерпретувати статути. У XIV-XV ст. у зв'язку з великими соціальними змінами в середньовічному суспільстві Англії (розвиток товарно-грошових відносин, розвиток міст, занепад натурального господарства) виникла необхідність вийти за жорсткі рамки закритої системи вже сформованих прецедентів. Цю роль взяв на себе королівський канцлер, вирішуючи в порядку певної процедури суперечки, по яких їхні учасники зверталися до короля. Так поруч із загальним правом склалося «право справедливості». Воно, як і загальне право, є прецедентним правом, але прецеденти тут створені іншим шляхом і охоплюють інші відносини, чим загальне право.

До 1873 р. в Англії на цьому ґрунті існував дуалізм судового провадження: крім судів, що застосовують норми загального права, існував суд лорд-канцлера. Потім ці системи поєдналися.
У той час як юристи континентальної Європи розглядають право як сукупність встановлених правил, для англійських юристів право представляло собою в основному те, до чого прийде судовий розгляд. На континенті юристи цікавляться насамперед тим, як регламентована дана ситуація, в Англії увага зосереджується на тому, в якому порядку вона повинна бути розглянута, щоб прийти до правильне судове рішенням.
У Франції, в Німеччині, Італії та інших країнах романо-германської правової родини правосуддя завжди здійснювалося суддями, що мають університетський диплом юриста. В Англії навіть судді у вищих судах до XIX ст. необов'язково повинні були мати юридичну університетську освіту: вони опановували професією, працюючи тривалий час адвокатами. Лише в наш час здобуття вищої юридичної освіти стало важливою передумовою для того, щоб стати адвокатом або суддею

На територію Північної Америки (США) англійське право було внесено переселенцями з Англії. Проте воно зазнало знач­них змін, що було обумовлено такими обставинами як:

o континентальним розташуванням, незалежним від безпо­
середнього сусідства з Англією;

o відсутністю феодального ладу, який пережила континен­
тальна Європа, розвитком буржуазних відносин;

o наявністю республіканської форми правління і федератив­
ного державного устрою (Англія — монархія, її політичний ре­
жим парламентарного типу);

o потребою (після проголошення незалежності США) ство­
рення самостійної правової системи, що пориває зі своїм коло­
ніальним англійським минулим.

Остання обставина виразилася в тому, що у деяких штатах ще до проголошення незалежності США в 1776 р. були прийняті кримінальні, кримінально-процесуальні кодекси, які забороня­ли посилання на англійські судові рішення. Лише в штатах, що були раніше французькими та іспанськими колоніями (Луїзіана, Каліфорнія), прийняті кодекси романського типу. В решті шта­тів загальне право проголошено чинним, але в узгодженні зі ста­тутним (законодавчим) правом з пріоритетом прецеденту — су­дового та адміністративного.

 

6.2 Поняття та специфічні риси сім`ї англо-американського права.

Англо-американський тип (сім'я) правової системи або системи загального права-сукупність національних правових систем, які мають спільні риси, що виявляються в єдності закономірнос­тей і тенденцій розвитку на основі норми, сформульованої суд­дями в судовому прецеденті, який домінує як форма (джерело) права.

Ознаки англо-американської сім`ї права

    • наступність права (на думку англійців довголіття правової норми засвідчує її обґрунтованість та авторитетність в суспільстві, також наступність права передбачає пошук логічного зв’язку між старими прецедентними нормами та новими справами);
    • відсутність рецепції римського права;
    • суддівський за своєю природою та змістом характер права;
    • менш абстрактний характер норм ніж у романо-германському праві;
    • виокремлення в англо-американському праві прецедентного та статутного права;
    • існування права справедливості;
    • важливість поділу на матеріальне та процесуальне право ( характерною є розвиненість судового процесу, на підставі якого і розвиваються матеріальні норми);
    • непоширеність кодифікації

На думку А. Саїдова, особливості англо-американського права знаходять вияв в наступних специфічних рисах:





Читайте также:





©2015- 2017 megalektsii.ru Права всех материалов защищены законодательством РФ.