Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Складові валютних систем.

МІЖНАРОДНІ ФІНАНСИ

1. Призначення (функції) міжнародних фінансів.

Міжнародні фінанси - це економічна категорія, що відображає обмінно-перерозподільні відносини національних і наднаціональних суб'єктів світової економіки з приводу руху вартості між країнами та в процесі формування й використання централізованих грошових фондів.

Відносини обміну характеризують валютні надходження та валютні платежі, пов'язані з міжнародною торгівлею й обміном валют.

Відносини перерозподілу виникають у процесі формування і використання централізованих грошових фондів міжнародних організацій та інституцій, а також переміщення власності на валютні цінності з країн-донорів до країн-реципієнтів.

Об'єктом міжнародних фінансів є потоки грошових коштів і пов'язані з ними фінансові відносини на світовому ринку.

Суб'єктами міжнародних фінансів є фізичні та юридичні особи, уряди, міжнародні організації й фінансові інституції, а також банки та інші кредитно-фінансові установи - посередники на міжнародному фінансовому ринку.

Розглянемо дві основні функції міжнародних фінансів: розподільну і контрольну.

1. Розподільна функція. Через механізм міжнародних фінансів здійснюється грошовий розподіл і перерозподіл світового продукту.

Розподіл та перерозподіл світового продукту визначається:

- об’єктивними закономірностями:

- капітал спрямований туди, де найбільша норма прибутку;

- важливим чинником руху капіталу є ризики, пов’язані з отриманням прибутку;

- рух капіталів відображає також дію закону пропорційного розвитку;

- політикою (інтересами) суб’єктів міжнародних відносин.

Політика (інтереси) суб’єктів міжнародних відносин та об’єктивні закономірності можуть збігатися або суперечити одне одному.

2. Контрольна функція. Міжнародні фінанси, як зазначалося, відображають рух суспільного продукту у грошовій (універсальній, зіставній) формі. Це дає можливість здійснювати облік та аналіз руху світового суспільного продукту у грошовій формі у будь-який час, на будь-якому етапі.

Практична реалізація контрольної функції полягає в:

- прийнятті подальших рішень щодо міжнародних фінансів;

- розробленні поточної та стратегічної міжнародної фінансової політики.

залежить від:

- ступеня розуміння можливості реалізації міжнародної фінансової політики;

- політики держав;

- характеру та рівня економічного розвитку держав;

- технічного оснащення процесу збирання та обробки інформації.

У функціях міжнародних фінансів відбивається основне їх призначення - ефективно обслуговувати міждержавний рух товарів і послуг та перерозподіл грошового капіталу між конкуруючими агентами світового ринку, а також вчасно подавати сигнали про стан світової фінансової кон'юнктури.

2. Суб'єкти міжнародних фінансових відносин та їх характеристика.

Система міжнародних фінансових відносин складається між різними суб’єктами. Суб’єктами міжнародних фінансів є:

- держава;

- міжнародні організації;

- юридичні особи, серед яких особливе місце посідають:

- транснаціональні корпорації;

- транснаціональні банки;

- фінансово-кредитні організації;

- біржі;

- фізичні особи.

Суб’єкти системи міжнародних фінансів з позицій конкретної держави поділяються на резидентів та нерезидентів.

Систему міжнародних фінансів формує множина грошових відносин, що виникають між суб’єктами з приводу платежів: за товари та послуги; надання та погашення кредитних зобов’язань; відкриття та обслуговування валютних рахунків; надання гарантій; страхування ризиків; виконання договорів страхування; щодо оплати праці; здійснення міжнародних банківських, поштових і готівкових грошових переказів; сплати податків та виконання певних зобов’язань, котрі випливають з правил державного регулювання міжнародних фінансових відносин; сплати (отримання) контрибуцій та репарацій; з приводу грошових внесків у міжнародні організації; отримання субсидій.

Характеристика суб’єктів міжнародних фінансів.

Держава — це основний суб’єкт, що діє у сфері міжнародних фінансів і в особі державних органів (Кабінет Міністрів, Міністерство фінансів, Міністерство закордонних справ та ін.) та через офіційних посадових осіб (президент, прем’єр-міністр) має право здійснювати такі види діяльності: брати участь у міжнародних економічних та фінансових конференціях, у діяльності міжнародних організацій, укладати міждержавні договори щодо експорту—імпорту товарів та послуг, а також клірингові, платіжні й валютні угоди, міждержавні угоди оренди рухомого та нерухомого майна, іпотеки, кредитування, позик, інвестування, фінансування; здійснювати операції із золотом та дорогоцінними металами, емітувати державні казначейські зобов’язання, цінні папери; забезпечувати фінансовими й іншими гарантіями операції різних юридичних та інших осіб; надавати безплатну фінансову допомогу. Основними критеріями характеристики суверенної держави, що діє у сфері міжнародних фінансів, є: правосуб’єктність, тобто здатність вступати у відносини з іншими суб’єктами; імунітет, що виходить з принципу суверенної рівності (тобто рівний над рівними влади не має); спадкоємність, яка полягає у переході прав та обов’язків унаслідок зміни однієї форми державної влади іншою.

Центральні банки — це органи державного регулювання економіки, яким надано право монопольного випуску банкнот, регулювання грошового обігу, кредиту й валютного курсу, зберігання золотовалютних резервів. Центральний банк є агентом уряду при обслуговуванні державного бюджету. З погляду власності на капітал центральні банки можна поділити на державні (наприклад, Німецький федеральний банк (Дойче Бундесбанк), капітал яких належить державі, акціонерні (наприклад, ФРС США) і змішані (наприклад, Банк Японії — тільки 55 % статутного капіталу належить державі).

Основним завданням центрального банку є збереження стабільної купівельної спроможності національної грошової одиниці та забезпечення безперебійності грошових платежів і розрахунків у країні. Практично в усіх країнах є законодавчі акти, що визначають повноваження центрального банку і регламентують його діяльність. Центральний банк, як правило, підпорядковується парламенту.

Функції центрального банку, хоча і модифікувалися, але залишаються протягом багатьох десятиріч незмінними. Основні з них такі:

- центральний банк має монополію на здійснення емісії готівкових грошей і організацію їх обігу;

- є банкіром уряду;

- виконує роль банку для інших банків (банк банків);

- проводить грошово-кредитне регулювання і здійснює банківський нагляд.

Грошово-кредитне регулювання спрямоване на пом’якшення суперечностей ринкової економіки, стримання інфляції, забезпечення високого рівня зайнятості тощо. Грошово-кредитне регулювання має бути узгоджене з податковою і бюджетною політикою, з іншими заходами державного регулювання економіки. Основними методами грошово-кредитної політики є: регулювання процентної ставки (облікова політика), установлення нормативу обов’язкових резервів, що депоновані у ЦБ кредитними організаціями, операції на ринку цінних паперів. У всіх країнах грошово-кредитна політика ЦБ доповнюється банківським регулюванням і наглядом за діяльністю комерційних банків та інших кредитних організацій. Через ліцензування банківської діяльності, установлення обов’язкових нормативів, систему страхування вкладів, аналіз звітності, ревізію і перевірку діяльності кредитних інституцій ЦБ намагаються підтримувати стабільність банківської системи, захищати інтереси вкладників і кредиторів. Центральний банк здійснює валютне регулювання, визначає порядок здійснення розрахунків з іноземними державами.

Центральний банк має право брати участь у капіталах та діяльності міжнародних організацій. Представляє інтереси держави у взаємовідносинах з центральними банками іноземних держав, міжнародними організаціями. Центральний банк видає дозвіл на створення банків з участю іноземного капіталу та філій зарубіжних банків у країні.

Міжнародні організації — це створені на основі міжнародного договору і статуту для виконання певних функцій об’єднання суверенних держав, які мають систему постійно діючих органів, володіють міжнародною правосуб’єктністю і засновані відповідно до міжнародного права. Поняття правосуб’єктності включає:

- правоздатність — здатність мати права та обов’язки;

- дієздатність — здатність незалежно від інших суб’єктів здійснювати свої права та обов’язки.

Міжнародні валютно-кредитні і фінансові організації (міжнародні фінансові організації) — це економічні організації, створені на основі міждержавних угод для регулювання міжнародних валютних і фінансово-кредитних відносин з метою стабілізації світової економіки.

Провідне місце серед міжнародних фінансових організацій посідають: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Банк міжнародних розрахунків (БМР), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) та його підрозділи, Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна агенція з інвестиційних гарантій (МАІГ), Європейський інвестиційний банк, регіональні міжнародні банки розвитку країн, що розвиваються, Європейський банк реконструкції та розвитку, валютно-кредитні й фінансові організації ЄС та ін.

Інституційна структура міжнародних валютно-кредитних і фінансових відносин включає міжнародні організації, які:

- мають великі повноваження і ресурси, здійснюють регулювання міжнародних валютно-кредитних і фінансових відносин;

- існують як форум для міжурядового обговорення, для вироблення консенсусу і рекомендацій з валютної і кредитно-фінансової політики;

- забезпечують збір і поширення статистичної та науково-дослідної інформації з актуальних валютно-кредитних і фінансових проблем та економіки в цілому.

Виникнення міжнародних фінансових інституцій зумовлене причинами, до яких відносять:

- посилення процесів глобалізації економіки, створення транснаціональних структур (ТНК і ТНБ);

- розвиток міждержавного регулювання світогосподарських зв’язків, у тому числі валютно-кредитних і фінансових відносин;

- необхідність спільного вирішення проблем нестабільності світової економіки, куди входять світова валютна система; світові ринки валют, кредитів, цінних паперів, золота.

Міжнародні фінансові інституції виконують такі завдання:

- об’єднання зусиль світового суспільства з метою стабілізації міжнародних фінансів і світової економіки;

- здійснення міждержавного валютного і кредитно-фінансового регулювання;

- спільне розроблення і координування стратегії і тактики світової валютної і кредитно-фінансової політики.

Поряд з державами, центральними банками і міжнародними валютно-кредитними і фінансовими організаціями дедалі активнішу роль у розвитку міжнародних фінансів відіграють такі суб’єкти, як транснаціональні корпорації (ТНК) і транснаціональні банки (ТНБ). Ці питання детальніше розглядатимуться у темах «Фінанси транснаціональних корпорацій» і «Міжнародна банківська справа».

3. Фінанси транснаціональних корпорацій. Розвиток міжнародних фінансів.

Фірма являє собою той мікрорівень, на якому розвивається інтернаціоналізація двома шляхами — екстернальним та інтернальним. Екстернальний шлях розвитку фірми характеризується розширенням її міжнародної діяльності за рахунок використання конкурентних переваг своїх партнерів на зарубіжних ринках; зростанням частки міжнародної торгівлі товарами та послугами в традиційній структурі відповідних національних ринків. Основою інтернаціоналізації є організація фірмою власних закордонних філій чи дочірніх компаній і (або) набуття фірмою контролю над уже діючими зарубіжними фірмами. Так формуються специфічні внутрішньокорпоративні міжнародні ринки, і це якісно змінює світову макроекономічну структуру.

Інтернаціоналізація фірми реалізується поетапно. Як правило, розрізняють такі три основні її етапи: 1) початковий; 2) локальної ринкової експансії, 3) транснаціональний. Для кожного з названих етапів характерними є не лише специфіка завдань, а й специфіка орієнтації вищого менеджменту.

Вирізняють три головні критерії належності тієї чи іншої корпорації до ТНК: 1) структурний критерій; 2) критерій результативності та 3) критерій поведінки.

За структурним критерієм ТНК — це фірма, що має власні філії у двох і більше країнах, або це фірма, власники чи вищий управлінський персонал якої є громадянами різних країн (при цьому діяльність ТНК контролюється штаб-квартирою, що міститься в одній країні. Саме тому розрізняють американські, англійські та інші ТНК).

За критерієм результативності фірми визначаються як ТНК на основі абсолютних або відносних показників: ринкова вартість капіталу, обсяг продажу, прибуток, активи. Характерним для транснаціональних корпорацій є те, що вони генерують значну частину прибутків і продажу від своїх зарубіжних операцій. Загальні зарубіжні активи американських промислових ТНК становлять понад 1500 млрд дол., валова балансова вартість фондів їхніх філій за кордоном — понад 500 млрд дол.

Згідно з критерієм поведінки фірма може бути названа транснаціональною, якщо її вищий менеджмент «мислить інтернаціонально». Оскільки транснаціональна корпорація діє більш ніж в одній країні, то її керівництво має розглядати весь світ як сферу своїх потенційних інтересів.

Найбільш авторитетним вважається визначення ТНК як впливової міжнародної організації. Згідно з визначенням Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), транснаціональна корпорація — це група компаній приватної, державної або змішаної форм власності, що розташована в різних країнах, при цьому одна чи більше з цих компаній може суттєво впливати на діяльність інших, особливо у сфері обміну знаннями і ресурсами. За визначенням, що схвалене ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі та розвитку), транснаціональна корпорація — це підприємство, що об’єднує юридичні особи будь-яких організаційно-правових форм і видів діяльності у двох і більше країнах, провадить координуючу політику і втілює в життя загальну стратегію через один або більше центрів прийняття рішень. За даними ЮНКТАД, усього у світі налічувалося на кінець ХХ ст. понад 64 000 активно діючих транснаціональних корпорацій; більше 500 000 філій і відділень цих компаній по всьому світу виробили і продали товарів на загальну суму 11 трлн дол. Річні обсяги продажу провідних ТНК інколи порівнюють із показниками валового національного продукту окремих країн. У цілому ТНК контролюють 70—90 % ринків товарів, послуг, технологій. Вони є головними експортерами капіталу і контролюють 90 % прямих зарубіжних інвестицій.

Таким чином, ТНК — група підприємств, що функціонують у різних країнах, але управляються штаб-квартирою, що міститься в одній конкретній країні.

В основі такого управління — механізм прийняття рішень, який дає змогу здійснювати узгоджену політику і загальну стратегію, розподіляючи ресурси, технології та відповідальність для досягнення результату — отримання прибутку.

Важливою складовою світової фінансової системи є фінанси транснаціональних корпорацій. Знання про дану складову допомагають зрозуміти функціонування сучасних світових фінансів. Це, на наш погляд, дуже складна тема, бо фінанси ТНК тісно пов’язані з іншими складовими світових фінансів і певним чином впливають на їх розвиток. ТНК у своїй фінансовій діяльності використовують усі інструменти, що обертаються на всіх сегментах світового фінансового ринку. Обслуговування діяльності ТНК банками на міжнародних фінансових ринках є одним із головних джерел отримання ними прибутків.

Щоб розглянути всі аспекти фінансів ТНК як однієї з основних складових світової фінансової системи, необхідно написати окремий підручник на наш погляд, на найбільш важливих, тому зупинимося, аспектах даного питання.

Розрізняють фінанси та фінансову політику ТНК.

Фінанси ТНК — це система грошових відносин, що виникають у процесі господарської діяльності і необхідних для формування і використання капіталу, доходів і грошових фондів. Капітал (пасиви балансу) є джерелом утворення активів (позазворотних і зворотних).

Наголос у сучасних фінансах ТНК робиться на пошуки шляхів ефективного використання ресурсів та на інвестування коштів в активи чи проекти, що приносять високі доходи за найменшого ризику.

На сучасному етапі більше уваги приділяється: визначенню ефективних співвідношень між фінансуванням бізнесу за допомогою позик і продажем цінних паперів; проведенню оптимальної дивідендної політики; довгостроковому плануванню; використанні нових фінансових важелів; розумінню механізму міжнародних фінансів.

В умовах ринкового господарства правомірно визнати за фінансами ТНК існування таких функцій, як:

- формування капіталу, доходів і грошових фондів — ця функція є необхідною умовою здійснення безперервності процесу відтворення;

- розподіл і використання капіталу, доходів і грошових фондів — змістом даної функції є використання капіталу, доходів і грошових фондів на цілі, що передбачені у фінансовому плані корпорації;

- контроль — дана функція використовується для контролю за дотриманням вартісних та матеріально-речових пропорцій при утворенні і використанні доходів корпорації та її підрозділів.

Управління фінансами — це система принципів, методів, засобів та форм організації грошових відносин.

До основних функцій фінансового управління компанією належать:

- управління дебіторською заборгованістю;

- управління грошовими коштами;

- управління капітальними витратами;

- управління цінними паперами та інвестиціями;

- управління взаємовідносинами з банком;

- бухгалтерський облік та аналіз, калькуляція;

- оподаткування;

- проведення внутрішніх ревізій;

- підготовка статистичних та фінансових звітів;

- бюджетування.

Більшість ТНК у своїй організаційній структурі має три основні блоки:

1) індустріально-промисловий; 2) фінансово-економічний; 3) торговельно-комерційний. Усі три блоки та їх елементи є рівноправними і несуть повну відповідальність за виконання покладених на них функцій. Фінансово-економічний блок забезпечує нормальну діяльність усіх структурних підрозділів компанії. Його елементами є мережа кредитно-фінансових установ: страхові компанії; комерційні банки; інвестиційні фонди і компанії; фінансові фонди і компанії; лізингові фонди і компанії; пайові фонди і компанії; трастові фонди і компанії; пенсійні фонди і компанії. Фінансово-економічний блок порівняно з двома іншими індустріально-промисловим і торговельно-комерційним має ту особливість, що він забезпечує нормальну діяльність усіх структурних підрозділів компанії.

Міжнародні фінанси почали формуватися багато тисячоліть тому, коли з розвитком суспільства складалися перші ознаки міжнародних товарообмінних відносин.

За тих часів війни, що виникали між окремими родами, могли закінчуватися вимогами (зобов'язанням) одного роду сплатити іншому певну данину. До речі, вимоги (зобов'язання) щодо сплати не обов'язково були наслідками військових конфліктів, вони могли супроводжувати звичайні товарообмінні операції. Пізніше, зі становленням державності, такі стосунки набули форми отримання (сплати) контрибуцій, репарацій, різноманітних дарів тощо. Розвиток міжнародної торгівлі супроводжувався появою особливого суспільного прошарку торгових посередників - купців, які мали власні кошти й торгували не тільки в межах окремих держав, але й з іншими країнами.

Розробленість монетної справи, карбування феодалами власних монет та їх псування вимагали періодичного обміну одних монет на інші, особливо під час поїздок купців на іноземні ярмарки. Розвиток заморської торгівлі прискорив розвиток міняльної та вексельної справи — прообразів сучасних міжнародних фінансів, які існували у Стародавній Греції та Римі. Міняли та міняльні контори обмінювали іноземні монети на місцеві та були посередниками під час платежів. Згодом деякі з них почали надавати грошові позички. Це вже були банкіри.

У середні віки були відомі вексельні ярмарки, які супроводжували ярмарки торгові. На вексельних ярмарках зосереджувався вексельний обіг. У XIII—XIV ст. найбільшими були Шампанські (Франція, графство Шампань), а у XV—XVI ст. — Ліонські та Антверпенські (Бельгія) вексельні ярмарки.

На сучасному етапі міжнародні фінанси набули форми досить складної системи міжнародних потоків грошових коштів і пов'язаних з ними відносин.

Міжнародні фінанси є історичною категорією, яка постійно розвивається. В основі їх розвитку — об'єктивні соціально-економічні закони та закономірності.

4. Класифікація фінансових операцій.

Фінансові операції (лат. ореratio— дія) являють собою дії, спрямовані на вирішення певного завдання з організації та управління грошовими відносинами, що виникають при формуванні та використанні відповідних коштів.

Фінансові операції (трансакції) можуть зумовлюватися як грошовими платежами (розрахунки, трансфери тощо), так і рухом капітальних ресурсів (лізинг, траст, кредит, франчайзинг та ін.). Об'єктами фінансових операцій є різноманітні фінансові активи, до яких належать національні гроші, іноземна валюта, цінні папери, дорогоцінні метали, нерухомість.

Вирізняють такі види фінансових операцій:

- операції з переказу грошей;

- інвестиційні операції;

- спекулятивні операції;

- операції з капіталом.

Операції з переказу грошей охоплюють усі форми та види розрахунків (операції з обміну "гроші — товар") та трансфери (рух грошей в одному напрямі).

Інвестиційні фінансові операції пов'язані з переміщенням капіталу з метою його приросту. Вони опосередковують серед-ньострокові та довгострокові вкладення капіталу. До них належать кредит, лізинг, траст, оренда, франчайзинг, рента та інші операції тривалістю понад 180 днів.

Спекулятивні операції — це короткострокові фінансові дії з отримання прибутку у вигляді різниці у процентах з отриманих кредитів. Сюди належать валютний арбітраж, процентний арбітраж, операції своп, валютна спекуляція тощо.

Операції з капіталом спрямовуються на управління ним в умовах ризику та невизначеності економічної кон'юнктури. Тут переважають страхові операції, включаючи хеджування, операції застави, в тому числі іпотеку.

5. Міжнародне фінансове право.

Міжнародне фінансове право — сукупність норм та принципів, закріплених юридично, які регулюють міжнародні фінансові відносини. Міжнародне фінансове право може підлягати регламентації міжнародного публічного права та міжнародного приватного фінансового права.

Міжнародне фінансове право - галузь міжнародного економічного права, принципи і норми якої регулюють міжнародні валютно-фінансові відносини.

Оскільки валютні відносини є переважаючими в цій сфері, багато авторів іменують це право валютним. Валютно-фінансові відносини супроводжують інших видів міжнародних економічних зв'язків (торгівлі, економічного і технічного сприяння інвестиціям, перевезенням і т.д.). Комплекс валютно-фінансових відносин включає розрахункові, кредитні відносини, відносини по фінансового забезпечення торговельних угод, щодо вдосконалення валютного ринку, створення і діяльності міжнародних валютно-кредитних організацій.

В основі міжнародного фінансового права лежить принцип, відповідно до якого всі держави мають право повністю і ефективно брати участь у міжнародному процесі прийняття рішень для врегулювання світових фінансових і валютних проблем (Хартія економічних прав і обов'язків держав).

Основне регулювання валютно-фінансових стосунків між державами здійснюється двосторонніми договорами. Норми, що відносяться до цієї сфери, зазвичай, містяться в угодах про економічну співпрацю загального характеру. Так, правового режиму, що встановлюється торговими договорами для всього комплексу торговельних відносин боків, поширюється і на валютно-фінансову діяльність.

Угоди про торговельно-економічне, промисловому та науково-технічне співробітництво вирішують питання, пов'язані з фінансуванням спільних проектів, довгостроковим кредитуванням при будівництві великих об'єктів, оплатою імпорту обладнання та ін Широке коло валютно-фінансових питань вирішується угодами про товарообіг та платежі (валюта розрахунків, засіб розрахунків та ін.)

Особливе місце займають дуже поширені спеціальні платіжно-кредитні угоди, клірингові (розрахунки на основі зарахування надходжень і витрат за взаємними торговельно-економічним операціям), платіжні (розрахунки в узгодженій валюті і механізм таких розрахунків), клірингово-платіжні (розрахунки по клірингу з погашенням сальдо в узгодженій валюті), кредитні (надання позики його форма, умови).

Валютно-фінансові відносини стали частіше регулюватися багатосторонніми договорами. Як приклад можна вказати на серію угод між країнами Західної Європи про порядок взаємних розрахунків у євровалюті (останнє з них - Маастрихтський договір 1992 р.). Інший приклад - Угода про створення Платіжного союзу держав - учасників СНД 1994.

6. Принципи та форми реалізації міжнародної фінансової політики.

Метою міжнародної фінансової політики є найбільш повна мобілізація фінансових ресурсів, які є необхідними для задоволення насущних потреб розвитку суспільства.

Головне завдання міжнародної фінансової політики — забезпечення відповідними фінансовими ресурсами реалізації тієї чи іншої міждержавної програми економічного та соціального розвитку.

Таким чином, міжнародна фінансова політика — це сукупність заходів, спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх розподілення та використання яких вживають учасники міжнародних фінансових відносин, для виконання ними їхніх функцій. Фінансова політика держави — це самостійна сфера діяльності її уряду у сфері фінансових відносин. Розроблення та успішне проведення фінансової політики можливе тільки за умов наявності в уряду програми суспільного розвитку з виділенням інтересів усього суспільства та окремих його груп, характеристикою поточних та перспективних завдань, визначенням термінів та методів їх вирішення. Результативність фінансової політики тим вища, чим повніше вона враховує потреби суспільного розвитку, інтереси усіх верств суспільства, конкретні історичні, етичні та соціальні умови.

Фінансова політика складається з таких найважливіших компонентів:

- бюджетної політики;

- податкової політики;

- інвестиційної політики;

- грошово-кредитної політики;

- цінової політики;

- соціальної політики;

- митної політики;

- політики у сфері міжнародних фінансів.

Міжнародна фінансова політика є частиною економічної політики. Вони взаємопов'язані. Успішна фінансова політика сприяє загальному розвитку національної економіки, і навпаки — прорахунки у міжнародних фінансах уповільнюють розвиток національної економіки.

Передумовами успішної міжнародної фінансової політики є:

— належний рівень економічних знань і прогресивні погляди осіб, які приймають рішення з міжнародних фінансів і впроваджують їх у життя;

— оперативний та гнучкий механізм розробки, прийняття і виконання фінансової політики;

— стабільний та сприятливий характер міжнародних економічних відносин;

— стабільний та передбачуваний стан внутрішньої фінансово-економічної політики.

Формами реалізації міжнародної фінансової політики є планування, укладання міжнародних угод, видання нормативних актів, оперативне керівництво та контроль з боку компетентних державних органів. У міру зростання кризових явищ спостерігається посилення державного регулювання у всіх формах.

7. Сутність глобалізації. Чинники глобалізації світових фінансів.

Глобальна трансформація різних сторін життя людського суспільства є найважливішою рисою сучасного світового розвитку. Світова спільнота дедалі виразніше постає як функціонально взаємопов'язана цілісна система.

Нова ситуація у світі, що склалася наприкінці XX ст., відкриває перед народами широкі перспективи для співпраці, доступ до здобутків світової цивілізації. Разом з тим глобальна трансформація світової економіки ставить перед країнами і нові складні проблеми адаптації до динамічного процесу соціально-економічної модернізації.

Глобалізація світової економіки, глибокі структурні зрушення, спричинені розгортанням інноваційного процесу і діяльності транснаціональних корпорацій, потребують не тільки граничної мобілізації всіх ресурсів і можливостей країн, а й максимального використання переваг міжнародного поділу праці, відмови від автаркічного розвитку, інтеграції у світове господарство.

Як зазначається у щорічному звіті Міжнародного валютного фонду за 2000 р., "глобалізація в її економічному контексті означає зростання інтегрованості економік країн світу, особливо по лінії торгівлі та фінансових потоків. Це поняття також охоплює рух людей (робочої сили) та знань (технології) через національні кордони".

Глобальні ринки створюють нові можливості для зростання ефективності бізнесу. Вони відкривають доступ до величезних ресурсів капіталу, технології, більш дешевого імпорту та містких експортних ринків. Але вигоди глобалізації не розподіляються нарівно між усіма. Звідси — неоднозначність оцінок цього явища. З одного боку, у глобалізації бачать рушійну силу світового розвитку, з іншого — чинник зростання нерівності всередині країн та між ними, загрозу зайнятості та життєвим стандартам. Наприклад, деякі дослідники прямою причиною низки фінансових криз у 90-х роках XX ст. (Мексика, Таїланд, Індонезія, Росія, Бразилія) вважають саме глобалізацію. Справді, фінансові кризи в цих країнах, мабуть, не сталися б, коли б вони були ізольовані від глобальних ринків капіталу. Разом з тим очевидно й те, що більшість із цих країн ніколи не досягли б відчутних темпів зростання, якщо б не мали припливу фінансових потоків з цих глобальних ринків.

Глобалізація світової економіки, прискорювана зростанням конкуренції, розвитком технологій, лібералізацією економічної політики та іншими факторами, спричинює відносне зменшення значення національних держав як основної ланки економічної діяльності. В ситуації динамічної транснаціоналізації, виникнення глобальних фірм і глобальних за характером галузей створюються нові умови, за яких формування багатогалузевих господарських комплексів навіть у найбільших країнах з самого початку має орієнтуватися на участь у міжнародному поділі праці. Змінюючи характер економічного зростання і напрями використання порівняльних переваг, глобалізація веде до того, що розвиток окремої галузі виходить за межі окремих країн.

Взаємозалежність країн стає однією з найістотніших рис процесу глобалізації світової економіки. Така взаємозалежність дедалі більшою мірою зумовлює координацію діяльності держав у вирішенні не тільки політичних, екологічних або економічних проблем, а й інших глобальних проблем, передусім гуманітарних, пов'язаних із загальнолюдськими цінностями і правами людини.

Одним із найважливіших чинників формування глобального фінансового середовища стала інтернаціоналізація господарського життя. Інтенсифікація економічних зв'язків між країнами, національними компаніями та активізація міжнародного виробництва ТНК потребували нового фінансового середовища. Це викликало, по-перше, якісні перетворення в міжнародних валютно-кредитних відносинах; по-друге, переплетіння та доповнення національних ринків позичкових капіталів; по-третє, інтеграцію та глобалізацію фондових ринків; по-четверте, величезні темпи зростання міжнародних банківських операцій, створення всесвітньої мережі філій транснаціональних банків.

Другим чинником, що зумовив глобалізацію світових фінансів, стало активне поширення науково-технічних досягнень. Комп'ютеризація фінансової сфери, динамічний прогрес телекомунікацій привели до форсованого розвитку світової фінансової системи. Поширення новітніх технологій викликало справжню "банківську революцію". Воно дало змогу значно підвищити якість обробки фінансової інформації, забезпечити надзвичайну швидкість здійснення міжнародних операцій та переміщення ресурсів між окремими сегментами фінансового ринку. Технічні вдосконалення у сфері електронного зв'язку знизили вартість виконання міжнародних трансакцій. Електронні платежі витіснили чеки як головний засіб платежу.

Інформаційна революція на базі мікроелектроніки викликала перетворення широкого спектра банківських послуг, дала змогу ефективно впроваджувати новітні фінансові інструменти та забезпечити транснаціональний характер банківської діяльності. Це відкрило можливості для надзвичайного зростання обсягу міжнародних фінансових трансакцій, пришвидшило транскордонні потоки капіталу.

Третім чинником глобалізації сучасного фінансового середовища стала лібералізація міжнародних валютно-кредитних відносин та фінансових ринків. Тенденція до зменшення втручання держави у фінанси проявилася в останні десятиріччя в різних за рівнем розвитку групах країн. Це стосується і промислово розвинутих країн з ринковою економікою (передусім США, Японії, Великої Британії)" і країн, що розвиваються (наприклад, нових індустріальних країн Азії або латиноамериканських країн), і країн з перехідною економікою (приміром, країн Балтії або країн Східної Європи).

Фінансова конкуренція між країнами посилює тенденцію лібералізації. Цей процес охоплює, по-перше, дедалі більшу кількість країн, які переглядають свої режими системи міжнародних економічних відносин, відмовляються від протекціонізму та жорстких заходів регулювання світо-господарських зв'язків. По-друге, він поширюється на нові, складніші сфери економічних відносин (від товарних ринків до ринків послуг, капіталів, фондових ринків). Свідченням цього є підписання країнами—членами СОТ угоди про лібералізацію з 1999 р. ринку фінансових послуг, поступове зменшення бар'єрів на ринках позичкових капіталів.

За останнє десятиріччя уряди багатьох промислово розвинутих країн значно зменшили своє втручання в операції на внутрішніх фінансових ринках. У Великій Британії, наприклад, було послаблено контроль над ринком капіталу, проведено суттєву реформу ринку акцій, у Японії здійснено серйозні кроки з лібералізації ринку іноземної валюти та внутрішнього фінансового ринку.

Дерегулювання ринку капіталу дало можливість власникам фінансових активів швидко переводити їх з однієї країни в іншу і, таким чином, оперувати по суті у глобальному фінансовому середовищі.

Четвертим чинником процесу глобалізації світових фінансів стало зростання інтеграції національних ринків грошей та капіталу. Прискорення темпів такої інтеграції, своєю чергою також зумовлених процесами інтернаціоналізації, інформаційної революції та лібералізації, поступово дало нову якість — виникла глобальна фінансова архітектура. Прогресуюче взаємо-переплетіння національних фінансових ринків, зменшення бар'єрів між внутрішніми та міжнародними фінансовими ринками дало змогу величезним ресурсам грошей та капіталу вільно рухатися між різними сегментами світової фінансової системи. В результаті обсяг транскордонних фінансових трансакцій сягнув небачених масштабів.

Складові валютних систем.

Світова валютна система — це форма організації та регулювання валютних відносин, які закріплені в міжнародних угодах та обслуговують міжнародний рух товарів і факторів виробництва.

Світова валютна система виникла в середині ХІХ ст. одночасно з розвитком міжнародних економічних відносин.

Функції світової валютної системи:

- сприяння розвитку товарообмінних операцій;

- установлення правил та механізмів для забезпечення оптимального співвідношення між національними грошовими відносинами;

- сприяння у здійсненні розрахунків через систему фінансово-посередницьких закладів.

Складовими світової валютної системи є:

- форми міжнародних засобів платежу (золото, національні валюти, міжнародні валютні одиниці — СДР, ЕКЮ, євро);

- уніфікований режим валютних паритетів та курсів;

- мови взаємної конвертованості валют;

- уніфікація правил міжнародних розрахунків;

- режим валютних ринків та ринків золота;

- міжнародні валютно-фінансові організації;

- міжнародне регулювання валютних обмежень.

12 3 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒