Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Система золотого стандарту. Бреттон-Вудська валютна система. Ямайська валютна система. Європейська валютна система.

Золотий монометалізм

Золотий монометалізм (золотий стандарт) виник у середині ХІХ ст. без будь-яких міжнародних угод. Він був породжений необхідністю забезпечення торгових розрахунків між великими промислово розвиненими країнами того періоду в Європі та Північній Америці. Система золотого монометалізму була досить ефективною до 1914 року, коли її сильно похитнула перша світова війна. Велика депресія 30-х років продемонструвала її непристосованість до нових економічних і соціальних потреб.

Система золотого монометалізму базувалася на таких засадах:

¾ вартість кожної валюти визначалась вагою золота;

¾ обмін кожної валюти на золото гарантувався як всередині країни, так і за її межами; випуск (емісія) країною банкнот здійснювався з урахуванням її золотого запасу;

¾ золоті злитки могли вільно обмінюватися на монети; золото вільно імпортувалося, експортувалося та продавалося на міжнародних ринках; ринки золота та валютні ринки були взаємопов’язані;

¾ державні органи здійснювали валютний контроль і регулювання з метою забезпечення стабільності валюти. Так, за дефіциту платіжного балансу держава збільшувала відсоткові ставки, що сповільнювало економічну діяльність (ефект дефляції) та сприяло ввезенню капіталів (приведення платіжного балансу до нової рівноваги).

На жаль, у реальному житті система золотого монометалізму не функціонувала у повній відповідності з цими принципами. На національному рівні золото поступово витискувалося з обігу, а на заміну йому з’являлися паперові знаки вартості. Співвідношення змінювалося на користь останніх. Наприклад, у США, Велико-
британії та Франції 1815 року воно становило 3:1; 1860 — 1:1; а 1885 року — 1:3. Якщо 1872 року золото складало 28% грошової маси США, Франції та Великобританії проти 13% монет та 59% банкнот і депозитів, то 1913 року частка золота зменшилася до 10%, монети становили 3%, а банкноти та депозити — 87%.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. золото як міжнародний засіб розрахунків постійно відчувало сильну конкуренцію з боку фунта стерлінгів та векселя через активну діяльність Лондонського Сіті. У валютних резервах дедалі більшу роль почали відігравати іноземні валюти при зменшенні частки золота. Частка іноземних валют за період з 1880 до 1913 року збільшилася з 6% до приблизно 20%. У 1913 році грошова маса лише на 17% забезпечувалась офіційними резервами золота.

У роки першої світової війни золотомонетний стандарт було відмінено більшістю країн. По війні у багатьох країнах вводяться дещо змінені форми золотого монометалізму. Зокрема, у Великобританії та Франції впроваджується золотозлитковий стандарт. При золотозлитковому стандарті банкноти обмінювалися на золоті злитки.

Після першої світової війни, на початку 20-х років ХХ ст., було рекомендовано перейти до золотодевізного стандарту. Центральні банки заохочувалися включати до складу своїх резервів одночасно із золотом валюти, що конвертуються у золото, як забезпечення банкнотної емісії. Золото нарівні з конвертованими валютами залишилося засобом розрахунків по міжнародних операціях. Але його було виключено з внутрішніх операцій, та оборотність банкнот у золото для резидентів більше не забезпечувалася (за винятком особливих випадків конвертація була у злитки).

Золотодевізна система здобула визнання на Генуезькій конференції, що відбулася 10—19 квітня 1922 року в Генуї.

У ній взяли участь представники 33 європейських країн і спостерігачі від США, працювали комісії з питань політики, фінансів та транспорту. Угодою, підписаною на конференції, вперше офіційно було оформлено світову валютну систему, якапісля конференції мала базуватися на золоті та девізах провідних країн.

Бреттон-вудська валютна система

Друга світова війна змінила міжнародне фінансово-економічне співвідношення між країнами та зумовила необхідність подальшого розвитку й модифікації золотого стандарту. Співвідношення сил між економікою США, яка розвивалася на хвилі виробництва та постачання товарів для багатьох країн, та європейськими країнами, спустошеними й виснаженими війною, докорінно змінилося.

Одночасно практика показувала, що одне тільки золото не здатне задовольнити національні та міжнародні грошові потреби у зв’язку із зростанням національних економік, швидким розвитком міжнародної торгівлі.

У 1943 році були розроблені та опубліковані два плани щодо вдосконалення валютної системи: британський, підготовлений лордом Кейнсом, та американський, складений Генрі Вайтом, який і було взято за основу на Бреттонвудській конференції.

Конференція з валютних та фінансових питань відбулася у період з 1 по 23 липня 1944 року у Бреттон-Вудсі (США) під головуванням міністра фінансів США Моргентау. У ній взяли участь представники 44 країн. На конференції було створено Міжнародний валютний фонд (МВФ), який мав допомагати стабілізації курсів валют країн-учасниць шляхом надання коштів для вирівнювання їхніх платіжних балансів. Передбачалося, що це сприятиме розширенню міжнародної торгівлі. Було засновано Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) з метою надання допомоги країнам-членам у реконструкції та розвитку їхнього господарства шляхом полегшення інвестування капіталу.

На основі міжурядової угоди було оформлено Бреттонвудську світову валютну систему, яка базувалася на золотодевізному стандарті. Угода фіксувала правила, обов’язкові для виконання всіма країнами-членами.

У Статуті Міжнародного валютного фонду закріплювалися принципи Бреттонвудської валютної системи, за якими:

¾ функції світових грошей зберігалися за золотом, але масштаби його використання у міжнародних фінансах і регулювальна роль суттєво зменшувалися;

¾ нарівні із золотом у ролі міжнародних платіжних засобів і резервних (ключових) валют використовувалися національні грошові одиниці — долар США та фунт стерлінгів Великобританії. Долар декларативно прирівнювався до золота в ролі еталона цінності валюти. Далеко менше в цій ролі виступав фунт стерлінгів;

¾ резервні (ключові) валюти обмінювалися на золото таким чином: а) долар США могли обмінювати центральні банки та урядові установи інших країн у Казначействі США за офіційно встановленим 1934 року співвідношенням (35 доларів за 1 тройську унцію, тобто 31,1035 г золота); б) долар США та фунт стерлінгів Великобританії могли обмінювати центральні банки, урядові установи та приватні особи з метою тезаврації на ринках золота (передусім Лондонському). Ціна золота на ринках складалася на базі офіційної ціни (до 1968 року вона майже не відхилялася від останньої);

¾ прирівнювання валют одна до одної та їх взаємний обмін здійснювалися на основі офіційно узгоджених країнами-членами з МВФ валютних паритетів, виражених у золоті та в доларах США. Ці паритети були стабільними, їх зміна могла відбуватися тільки з санкції МВФ і за певних умов, що на практиці траплялося дуже рідко;

¾ ринкові курси валют не повинні були відхилятися від фіксованих доларових паритетів цих валют більш як на ± 0,75%. Тобто всі валюти міцно «прив’язувалися» до долара США, а через нього — до золота;

¾ оборотні національні валюти вільно обмінювалися на валютних ринках на долари та одна на одну за курсами, що могли коливатися у зазначених вище межах. Контроль за функціонуванням механізму міжнародних розрахунків і приватним валютним оборотом здійснювали державні органи країн — членів МВФ;

¾ міждержавне регулювання валютних відносин здійснювалося головним чином через МВФ;

¾ з метою пом’якшення кризи окремих валют держави — члени МВФ вдавалися до взаємодопомоги. Вона здійснювалася наданням країнами одна одній через механізм МВФ та іншими шляхами кредитів в іноземній валюті для фінансування дефіцитів платіжних балансів.

У 1950—60-х роках Бреттонвудська валютна система сприяла розширенню світової торгівлі, зростанню промислового виробництва. Але оскільки США та Великобританія мали змогу розраховуватися за зовнішніми боргами замість золота національними кредитними грошима, то спостерігався хронічний дефіцит платіжних балансів обох країн. Зовнішня короткострокова заборгованість обох країн накопичувалась у розмірах, що набагато перевищували їхні золоті резерви. Це суттєво підірвало стійкість долара США та фунта стерлінгів і значно погіршило міжнародну валютну ліквідність, тобто здатність суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності вчасно та у повному обсязі погашати свої зобов’язання перед іншими суб’єктами цієї діяльності.

Восени 1961 року за ініціативою США було укладено міждержавну угоду — Золотий пул. Згідно з нею на Лондонському ринку золота проводилися сумісні операції з метою утримання ринкової ціни на цей метал на рівні його офіційної ціни (35 доларів за 1 тройську унцію). Виконувалися ці операції через Федеральний резервний банк Нью-Йорка, а також центральні банки семи країн — учасниць угоди: Великобританії, ФРН, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів і Швейцарії.

Механізм Золотого пулу передбачав, що протягом місяця агент пулу — Банк Англії — здійснював операції купівлі-продажу золота на Лондонському ринку за рахунок власних ресурсів. На кінець місяця визначалося сальдо операцій та здійснювалося його регулювання. У разі дефіциту кожний із центральних банків передавав Банку Англії метал із своїх золотих запасів пропорційно квоті у пулі. При активному сальдо золото розподілялося між учасниками відповідно до цієї ж квоти. Найбільша квота була у США: вона становила 50%.

Але під впливом валютної кризи та послаблення позицій долара попит на золото різко збільшився. Для утримання ринкової ціни золота на рівні його офіційної ціни необхідно було суттєво збільшувати обсяги його продажу. Це ставало економічно недоцільним. Тому у березні 1968 року золотий пул розпався. У 1968—1971 роках міжнародний ринок золота фактично був поділений на два ринки — ринок золота за офіційною ціною та вільний ринок золота. Тобто існувала система подвійної ціни на золото.

Ямайська валютна система

У вересні 1972 року Спеціальному комітету МВФ — Групі двадцяти було доручено розробити новий міжнародний валютний порядок. У жовтні 1974 року Групу двадцяти замінив Тимчасовий комітет Ради управляючих МВФ. 7—8 січня 1976 року на Ямайці відбулася зустріч Тимчасового комітету, на якій було прийнято поправки до Статуту МВФ. Нині саме вони визначають порядок світової валютної системи. Зміни до Статуту, запропоновані на Ямайській (м. Кінгстон) зустрічі, набули чинності з 1 квітня 1978 року.

Принципи Ямайської валютної системи:

¾ базою валютної системи було об’явлено міжнародну розрахункову грошову одиницю — СДР, яка в перспективі мала стати основою паритетів і курсів валют і основним платіжно-розрахунковим засобом. До 1985 року в СДР встановлювалися курси валют лише 12 країн із 149 членів МВФ. Фактично зберігався доларовий стандарт;

¾ окрім СДР країнам дозволялося встановлювати валютний паритет до будь-якої валюти, крім золота. Тобто закріплювалися тенденція до багатовалютного стандарту та поділ світової валютної системи на регіональні угруповання: США — Західна Європа — Японія;

¾ юридично було завершено демонетизацію золота: відмінено офіційну ціну золота та золоті паритети; золото перестало бути мірою вартості та базою валютних паритетів; США припинили обмін доларів на золото для іноземних центральних банків та урядових установ. Але золото й далі використовувалося для формування фонду ліквідних актів з метою придбання резервних валют;

¾ було знято обов’язковість обмежень щодо офіційних валютних резервів;

¾ поняття «оборотна (конвертована) валюта» замінено терміном «валюта, що вільно використовується» (тобто ринкова валюта);

¾ країнам надавалося право вибору будь-якого режиму валютного курсу;

¾ узаконювався режим плаваючих валютних курсів замість фіксованих.

Але практика показала, що режим плаваючих валютних курсів не забезпечив стабільності їх і збалансованості розрахунків між країнами. Центральні банки витрачали великі кошти на валютні інтервенції. Тому згодом було посилено регулювальну роль МВФ щодо країн-членів, розширено межі взаємних кредитів через МВФ для покриття дефіцитів платіжних балансів, посилено координацію міжнародних фінансових організацій.

Європейська валютна система

Римська угода 1957 року не передбачала створення європейської валютної системи. Вона містила лише досить загальні положення щодо координації внутрішньої та зовнішньої грошової політики та створення для цього консультативного органу — Валютного комітету. У 1967 році започатковувалася процедура консультацій на випадок зміни валютних курсів і було створено Комітет управляючих центральних банків. З 1968 року на фоні майже перманентної валютної кризи розпочалося формування європейської валютної системи. Конференція керівників держав та урядів у Гаазі в грудні 1969 року визначила мету: поетапне створення економічного та валютного союзу.

Європейська валютна система (ЄВС) є регіональною валютною системою. Рішення про її створення було прийнято Європейською радою 5 грудня 1978 року. Вона набрала чинності
13 березня 1979 року в межах країн — учасниць Спільного ринку.

Були сформульовані такі цілі створення ЄВС: встановити підвищену валютну стабільність всередині Співтовариства; стати головним елементом стратегії росту в умовах стабільності; спростити конвергенцію процесів економічного розвитку та надати новий імпульс європейському процесу; забезпечувати стабілізуючий вплив на міжнародні економічні та валютні відносини.

Центральними ланками цієї валютної системи стали:

¾ міжнародна розрахункова грошова одиниця ЕКЮ (European Currency Unit, ECU);

¾ спільний європейський фонд валютного співробітництва для надання центральним банкам кредитів на покриття тимчасових дефіцитів платіжних балансів. Згодом на заміну цьому фонду планувалося створити європейський валютний фонд.

Режим валютних курсів у ЄВС грунтується на підтримці стійких, але таких, що підлягають коригуванню, валютних співвідношень. Регулювання курсів валют країн — учасниць ЄВС грунтується на системі центральних курсів валют до ЕКЮ.

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 9 10 Следующая ⇒