Основні засади державного регулювання цін

Класична економічна теорія розглядає вільне ринкове ціноутво­рення як основний елемент підтримки рівноваги між попитом і про­позицією. Однак ідеальної загальної та повної свободи ціноутворен­ня ніколи не існувало та й не може бути. По-перше, в будь-якій еко­номіці діють об’єктивні економічні закони, що обмежують ціни: з одного боку, будь-який виробник не може запровадити ціну на свій товар, яка буде нижчою за його витрати; з іншого — суб’єкти ринку не можуть встановлювати ціну, що перевищуватиме попит. По-дру­ге, в умовах ринкової економіки діє система саморегулювання цін. Так, виробник не зацікавлений встановлювати надто високі ціни, тому що це об’єктивно зменшує обсяги реалізації його продукції та отриманий прибуток. По-третє, в будь-якій країні державні органи влади впливають на процеси ціноутворення.

Як свідчить досвід розвитку країн з ринковою економікою, ще в ХІХ столітті деякі держави намагались регулювати ціни. За останні 150 років уряди багатьох держав вдавалися до різних заходів з ме­тою регулювання цін, і на сьогодні заходи впливу на ціноутворення стали невід’ємною складовою системи державного регулювання економіки. Проблема ж полягає у визначенні ступеня та форм об­меження вільного ціноутворення. Особливості державного регулю­вання ринкового ціноутворення в різних країнах світу розглянемо далі. Зараз визначимось із пріоритетами державного регулювання цін в Україні.

Державне регулювання цін являє собою діяльність держави, спря­мовану на встановлення і збереження такого рівня цін, який забез­печував би рентабельну діяльність суб’єктів господарювання, пари­тет цін різних галузей народного господарства, реальність заробітної плати, стійкість валюти та інші економічні параметри в державі. Дер­жавне регулювання цін — це не разовий акт встановлення рівня цін, їх динаміки і співвідношення, а комплекс заходів щодо активізації всіх ціноутворюючих факторів.

Перехід будь-якої економіки до ринкових відносин у кінцевому підсумку сприяє розвитку економіки. Однак при цьому збільшуєть­ся кількість кризових ситуацій, тому держава повинна втручатися в економічні процеси з метою пом’якшення наслідків негативних явищ, адже, впливаючи на ціни, держава намагається зменшити циклічні коливання процесів виробництва та реалізації, а також пе­рерозподілити фінансові ресурси між галузями та підприємствами. Загалом такий вплив має антикризовий характер. При цьому важли­вого значення набуває правильно обрана мета державного регулю­вання ціноутворення.

Мета державного регулювання цін у будь-якій країні залежить від багатьох чинників: національних особливостей, кліматичних умов, наявності сировини, матеріалів, політичної ситуації в країні, становища держави у світовому поділі праці. Метою державного ре­гулювання цін в Україні на сучасному етапі розвитку економіки є:

—забезпечення такого співвідношення між монополією та кон­куренцією, яке не призводило б до руйнівних наслідків для економі­ки; здійснення соціальної політики держави та захист окремих верств населення;

—стримування інфляційного підвищення цін через запроваджен­ня заходів, які усували б причини його виникнення;

—соціальний захист населення, тобто диференційований підхід до встановлення чи змін роздрібних цін на окремі товари або послу­ги. Це здійснюється з урахуванням ролі товарів у формуванні реаль­них доходів населення шляхом забезпеченості продуктами різних груп і верств населення, які мають різний рівень доходів. Такі заходи можуть передбачати надання пільг на житлово-комунальні послуги, проїзд у транспорті тощо;

—формування нового попиту населення та культури споживан­ня завдяки встановленню знижених цін, податкових пільг на товари, обсяги реалізації яких держава прагне збільшити;

—запобігання споживанню соціально шкідливих товарів або тих, що можуть загрожувати життю та здоров’ю людини.

У цілому світова практика господарювання довела, що державне регулювання цін може включати заходи законодавчого і судового характеру, адже в одних випадках ціноутворення в Україні регламен­тується законами Верховної Ради та розпорядженнями державних і місцевих органів влади, в інших – ті чи інші спірні питання вирішу­ються в судовому (арбітражному) порядку. Ми розглянемо обидва боки цієї проблеми.

Досягнення поставлених цілей (мети) державного регулювання ціноутворення здійснюється системно, через вирішення основних завдань економічного розвитку країни, формування державної полі­тики ціноутворення, визначення пріоритетів регулювання. Так, дер­жавному регулюванню і контролю в першу чергу підлягають ціни на продукцію і послуги підприємств державної власності. До них нале­жать тарифи на залізничні перевезення, комунально-побутові послу­ги, квартирна плата, послуги зв’язку та ін. Крім того, фіксовані і ре­гульовані ціни встановлюються на ресурси, що здійснюють визна­чальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари і послуги, що мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію, товари і послуги, виробництво яких сконцентроване на підприєм­ствах, що посідають монопольне становище на ринку. Так, практи­ка засвідчує, що найчастіше як в Україні, так і в світі ціни регулю­ються на електроенергію. Зростання цін на цей вид ресурсу означає однозначне підвищення цін на всі товари.

У разі надмірного зростання цін, раніше виведених з-під конт­ролю за рішенням Кабінету Міністрів України, виконавчих комітетів обласних і міських (міст республіканського підпорядкування) рад, припускається тимчасове повернення до державного регулювання цін і тарифів. Зміна державних фіксованих та регульованих цін і та­рифів може здійснюватись у зв’язку зі зміною умов виробництва і реалізації продукції, що не залежать від господарської діяльності підприємств.

Таким чином, державне регулювання цін – це гнучка виважена система заходів впливу на процеси ціноутворення, спрямована на забезпечення:

—рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм власності, економічної самостійності підприємств і регіонів;

—збалансування ринку засобів виробництва і предметів спожи­вання;

—протидії монопольним тенденціям виробництва товарів;

—об’єктивних співвідношень у цінах на промислову і сільсько­господарську продукцію, що сприяє еквівалентному обміну;

—розширення сфери застосування вільних цін;

—підвищення якості продукції;

—соціальних гарантій, у першу чергу— для малозабезпечених прошарків населення;

—створення необхідних економічних гарантій для виробників;

—орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень світових цін.