Міжнародно-правове регулювання порядку укладення міжнародних економічних договорів

Кожна держава наділена правоздатністю укладати договори. Від її імені можуть укладати договори особи, які уповноважені на це. Водночас, ряд осіб через їхні функції можуть укладати договори без наявності таких повноважень. До них належать глави держав, глави урядів, міністри закордонних справ, глави дипломатичних представництв, представники, які уповноважені державами представляти їх на міжнародних конференціях або у міжнародних організаціях, або в одному з їхніх органів.

Тексти договорів приймаються за згодою всіх держав, які беруть участь у його складанні. Якщо ж договір приймається на міжнародній конференції, то за нього повинно проголосувати дві третини держав, які присутні на ній і беруть участь у голосуванні. Згода держави на обов’язковість для неї договору може бути виражена підписанням договору, обміном документами, які становлять договір, його ратифікацією, прийняттям, затвердженням, приєднанням до нього або іншим способом. Договір набирає, як правило, чинності у порядку і в строк, який передбачено у ньому або погоджено між державами, що брали участь у переговорах.

Кожен діючий договір є обов’язковим для його учасників і повинен належним чином виконуватись. Договори зворотної сили не мають, обов’язкові для кожного учасника відносно всієї його території. Договори повинні тлумачитись добросовісно і відповідно до звичайного значення, якого слід надавати термінам договору в їх контексті, а також у світлі об’єкта і цілей договору. Договір може бути змінений за згодою між учасниками.

Віденська конвенція про право міжнародних договорів також передбачає, що припинення договору або призупинення його дії може бути внаслідок його порушення, неможливості його виконання, корінних змін обставин, розриву дипломатичних або консульських відносин, виникнення нової імперативної норми загального міжнародного права.

Важливим документом, що регулює міжнародні відносини в процесі укладення міжнародних договорів за участі міжнародних організацій, є Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями від 21 березня 1986 р. Ця конвенція застосовується до договорів, які вкладаються між од­нією або кількома державами і однією або кількома міжнародними організаціями. Крім того, вона регулює договори, які укладаються між міжнародними організаціями.

Право укладення цих договорів від імені держави надається особі, яка має відповідні повноваження, або особам, які представляють свою державу і яким немає потреби мати відповідні повноваження завдяки тим функціям, які вони виконують. До них належать глави держав, глави урядів, міністри закордонних справ, представники держав у міжнародних конференціях, міжнародних організаціях, а також глави постійних представництв при міжнародній організації. Що стосується міжнародної організації, то тут, як правило, від її імені виступає особа, що має відповідні повноваження.

Відповідне значення має питання щодо способів виявлення згоди на обов’язковість договорів. Якщо вести мову про державу, то такими способами є підписання договору, обмін документами, які лежать в основі договору, ратифікація договору, його при­йняття, затвердження, приєднання до нього або інші способи, щодо яких є домовленість. Стосовно згоди міжнародних організацій щодо обов’язковості для неї договору, то вона може бути виражена підписанням договору, обміном документами, актом офіційного підтвердження, прийняттям договору, його затвердженням, приєднанням до нього або іншим способом, про який є домовленість.

У процесі укладення договорів велике значення мають застереження, які формулюються при підписанні, ратифікації, офіційному підтвердженні, прийнятті або затвердженні договору або ж приєднанні до нього. Застереження не робляться у випадку, коли вони прямо заборонені договором, або коли вони чітко виражені договором і в їх число не входить дане застереження, або коли застереження не сумісне з об’єктом і метою договору. Ці застереження можуть бути при­йнятими або проти них можуть бути відповідні застереження. Прийняття застереження або заперечення проти нього має бути зроблене в письмовій формі і доведене до відома відповідних держав або міжнародних організацій.

Договір набуває чинності в порядку і згідно з датою, які передбачені безпосередньо у самому договорі або узгоджені між учасниками договору. За відсутності такого положення або домовленості договір набуває чинності, як тільки буде виражена згода всіх держав і організацій, що брали участь у переговорах.

Кожен чинний міжнародний договір є обов’язковим для його учасників і повинен ними добросовісно виконуватись. Держава як учасник договору не може посилатись на положення свого внутрішнього права для виправдання невиконання цього договору. Це саме стосується і міжнародної організації, яка так само не може посилатися на правила даної організації для виправдання невиконання цього договору.

Загальним правилом є те, що договір не створює зобов’язань або прав у третій державі або третій організації без їх на це згоди. Така згода має бути висловлена у письмовій формі, і це повинно випливати із правил відповідної організації.

Договір може бути змінений за загальною згодою його учасників. Це є загальним правилом.

Конвенція також містить норми, які стосуються нечинності договорів. Причому держава не має права посилатися на ту обставину, що її згода на обов’язковість для неї договору була виражена в порушенні того чи іншого положення її внутрішнього права, яке стосується компетенції укладати договори. Це саме стосується і міжнародної організації. Договори можуть бути недійсними (нечинними), коли вони були укладені внаслідок помилки, обдурювання, підкупу представника держави або міжнародної організації, їх примусу, погрози силою або шляхом її застосування. Договір також є не чинним, якщо на момент укладення його він суперечить нормі загального міжнародного права.

Конвенція передбачає умови припинення договору або призупинення його дії. Так, припинятися договір може за згодою його учасників або відповідно до положень договору,
а також у зв’язку з денонсацією або виходом із договору.

Призупинення дій договору може бути відповідно до положень договору або за згодою всіх його учасників. Договір може також бути призупинений за згодою лише окремих його учасників, але за умови, коли це передбачено або не забороняється договором, коли це не впливає на користування іншими учасниками своїми правами, що закріплені у даному договорі, або на виконання ними своїх обов’язків. Він може бути також призупинений, коли це буде несумісним з об’єктом і цілями договору. Припинення договору або призупинення його дії може бути на основі укладення наступного договору, або внаслідок його порушень.

Крім того, підставою для припинення договору або виходу з нього є неможливість його виконання, якщо ця неможливість є наслідком безповоротного зникнення або знищення об’єкта, який необхідний для виконання договору. Якщо така неможливість є лише тимчасовою, то на неї можна посилатися як на підставу лише для призупинення дії договору.

Однією з важливих умов успішної зовнішньоекономічної діяльності є вміння правильно укладати договори (контракти). Здійснюючи підготовчу роботу щодо укладення договорів, слід передусім з’ясувати інтереси сторін, щоб потім чітко їх відбити у змісті контракту. Причому тут потрібно домагатися розумного поєднання своїх інтересів з інтересами іншої сторони (контрагента). Велике значення має і врахування ризику як з економічного, так і з юридичного погляду. Якщо мати на увазі юридичні аспекти цієї справи, то насамперед необхідно врахувати зміст відповідних норм права, які застосовуватимуться для регулювання відносин, що можуть виникнути в межах відповідного договору.

Визначаючи умови договору, слід намагатися по можливості знизити ризик витрат у разі невиконання договірних зобов’язань партнером, а для цього необхідно мати відповідну інформацію про його платоспроможність та комерційну репутацію. Потрібно передбачити і варіанти порушення зобов’язань з боку контрагента, а також спосіб захисту своїх інтересів.

Необхідно враховувати також і те, що бурхливий розвиток зовнішньоекономічних відносин, народження нових форм співробітництва, договорів не дає можливості адекватно й своєчасно відображати ці та інші зміни у законодавстві. У зв’язку з цим зростає значення саме договірного урегулювання відносин, особливо у разі відсутності законодавства. Якщо немає відповідного нормативного акта, який регулює договірні відносини в певній галузі міжнародного економічного співробітництва, то краще у договорі детально урегулювати взаємні права та обов’язки сторін, ніж звертатися до суду або арбітражу.

Детальне розроблення і погодження умов договору вимагає значних затрат часу, і щоб його якось зекономити, слід використовувати типові контракти, в яких закріплені загальні для даного виду положення. Звичайно, вони потребують у кожному конкретному випадку подальшої спеціалізації, адже неможливо на всі випадки життя створити один універсальний контракт.

При укладенні контрактів важливим є вибір країни, право якої може бути використаним для регулювання відносин між сторонами. Це може бути (за взаємною згодою) право країни, яка представлена однією із сторін, або право інших держав, якщо виникають суттєві суперечності в правових нормах країн, що укладають договір.

В укладенні договору беруть участь дві сторони: оферент (сторона, яка виступає з пропозицією укласти договір) і акцептант (сторона, яка повинна дати згоду на укладення
договору).

Укладаючи договір про зовнішньоекономічну діяльність, слід дотримуватися встановлених законодавством вимог, інакше договори будуть недійсними. Зовнішньоекономічний договір укладається у письмовій формі (якщо інше не передбачене законодавством або міжнародним договором України), підписує договір особа, яка має таке право згідно з посадою відповідно до установчих документів, та особа, яку уповноважено на це відповідним документом, виданим за підписом керівника.

Однією з організаційних форм міжнародного економічного співробітництва держав є співробітництво з міжнародними економічними організаціями, що зазвичай здійснюється на договірних засадах.

Спрямованість договірної правоздатності як держав, так і міжнародних економічних організацій спостерігається у різних сферах. Тому загальний поділ всієї маси зазначених договорів можна здійснити за кількістю сфер, галузей, що ними охоплюють­ся, на дві групи. До першої групи слід віднести такі договори, які використовуються державами для забезпечення стосунків міжнародними економічними організаціями в окремих сферах та галузях. Другу групу договорів становлять угоди комплексного харак­теру, які регулюють міжнародні економічні відносини відразу в кількох сферах і галузях співробітництва.

Розгляд першої із зазначених груп можна, наприклад, розпочати з договорів, які укладаються у сфері валютно-фінансових відносин. Останні становлять значну частину стосунків держав з міжнародними економічними організаціями.

Серед цих договорів, які регулюють міжнародні відносини між зазначеними суб’єктами стосовно безповоротного надання коштів (грантів), надання позики, надання коштів, кредитів на пільгових умовах, а також гарантійні угоди. Отже, більшість договорів між державами та міжнародними економічними організаціями у валютно-фінансовій сфері за своїми умовами мають харак­тер фінансової допомоги.

Серед організацій, з якими держави укладають договори та угоди про надання фінансової допомоги, важливе місце посідають міжнародні фінансові організації. Відомо, наприклад, що Україна уклала договори та угоди про надання фінансової допомоги з такими організаціями, як Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції і розвитку та Європейський банк реконструкції і розвитку. Це договори та угоди про надання кредитів, позик, грантів, гарантійні угоди тощо. Існують і інші фінансові організації, які укладають угоди цього виду. Угоди з надання грантів та позик активно укладаються з іншими міжнародними організаціями, зокрема з Міжнародним фондом сільсько­господарського розвитку та Фондом капітального розвитку ООН.

Деякі міжнародні економічні організації, які діють в інших сферах, також укладають угоди про надання фінансової допомоги. Зокрема, Україна уклала кредитні угоди про надання довгострокової фінансової допомоги з Європейським Союзом.

Наступним важливим видом угод між державами та міжнарод­ними економічними організаціями є угоди щодо надання технічної допомоги. Наприклад, Угода між Урядом Австралійської співдружності та Продовольчою і сільськогосподарською організацією ООН про надання технічної допомоги урядам тропічних та напівтропічних регіонів у формі стажування фахівців з вивчен­ня евкаліптів (липень 1952 р.).

Характерною рисою угод про технічну допомогу є те, що до них залучається третя сторона — держава або міжнародна організація, які надають повну або часткову технічну допомогу.

Певну специфіку має правове оформлення надання технічної допомоги, наприклад, Україні від міжнародних організацій, якщо значна частина такої допомоги надається за рахунок фінансових коштів, отриманих від цих організацій. Зазначені угоди включають, по-перше, положення щодо обсягів та порядку надання фінансових коштів, по-друге, безпосередньо опис технічної допомоги, яка надається за рахунок цих коштів. У ряді випадків укладаються так звані Рамкові угоди. Так, Україною була укладена Рамкова угода щодо грантів технічної допомоги Міжнародного банку реконструкції і розвитку, яка встановлює загальні умови надання коштів на технічну допомогу за періодичними зверненнями нашої держави.

Окрім розглянутих двох головних видів договорів та угод про надання допомоги, у стосунках міжнародних економічних організацій з державами використовуються також угоди про надання інших видів допомоги, які, однак, є менш поширеними, оскільки організація, що її надає, є більш вузько спеціалізованою. Прикладом можуть бути угоди про надання допомоги від Світової продовольчої програми у формі продовольства, яка спрямована для підтримки проектів соціального й економічного розвитку або для задоволення нагальних потреб у продовольстві в різних екстремальних ситуаціях (засуха, паводки, землетрус тощо).

Важливу частину міжнародних економічних відносин становлять торговельні стосунки між їх учасниками, зокрема міжнародними організаціями та державами. Ці відносини можуть бути встановлені через укладення різноманітних видів угод та договорів. Серед угод зазначеного типу можуть бути виділені найпростіші торговельні угоди щодо певних груп товарів, угоди про торговельні відносини, угоди у галузі морського судноплавства та ін. Значну кількість багатосторонніх угод підписують держави, вступаючи, наприклад, до Світової організації торгівлі.