Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Особливості розвитку французького реалізму

Реалізм як художній напрям і тип творчості. Термінологічні проблеми.

Реалізм (франц. realisme — матеріальний, предметний) — літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Історія терміна «реалізм» є тривалою й оригінальною. Уперше про «реалістів» заговорили ще в XI—XII століттях. Так називали представників схоластичного філософського напряму, які, на відміну від їхніх опонентів «номіналістів», вважали, що реально існують не індивідуальні поняття та явища, а загальні — універсали; вони, мовляв, передують існуванню поодиноких, конкретних речей. Наприклад, реально існує одна людина, вічна, а всі люди відрізняються несуттєвими якостями й, по суті, є тотожними. Тільки через століття термін «реалізм» зазнав переосмислення, його починають застосовувати до явищ літератури. Вважається, що першим, хто почав говорити про реалізм у літературі в Новий час, був Д. Дідро. Спорадично про реалізм згадують в окремих статтях першої половини XIX століття (журнал «Фаланга» — 1836 p., стаття І. Тургенева — 1847 p.). Наприкінці 1840-х років поняття «реалізм» починають застосовувати супротивники французької літературної школи, теоретиком якої був письменник Шанфлері. Він та його однодумці (Г. Курбе, Л. Е. Дю-ранті, А. Мюрже), які зображали сучасність, «низькі» теми, побут, прийняли цей термін. У 1857 році Шанфлері видає збірку статей під назвою «Реалізм», у 1856—1857 роках Л. Е. Дюранті та А. Ассеза надрукували шість номерів журналу під такою ж назвою. У першій половині XIX століття для позначення цілком реалістичних літературних явищ почасти користувалися ще терміном «романтизм». Так, один з основоположників реалізму Стендаль називає себе романтиком у відомій праці «Расін і Шекспір». Теоретик французького натуралізму Еміль Золя практично не розрізняв поняття «натуралізм» і «реалізм». Ці визначення двох літературних напрямів XIX століття виступають як синоніми й у статтях І. Франка.

Визначальні риси реалізму:

- раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);

- правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;

- принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;

- характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;

- конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;

- вільна побудова творів;

- превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;

- розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

особливості розвитку французького реалізму

Літературний процес у Франції XIX ст. відзначався співіснуванням і взаємодією різних літературних напрямів, стилів, жанрів. У середині XIX ст. розквітло ціле сузір'я всесвітньовідомих письменників-реалістів. (Стендаль, Бальзак, Флобер та ін.), а в 1860-70 роки з'явилися натуралізм, імпресіонізм, символізм.

Французький реалізм XIX ст. пройшов у своєму розвитку 2 етапи:

/ етап - кінець 20-40-ві роки - становлення і утвердження реалізму як провідного напрямку в літературі. Цей етап представлений творчістю П.Періме, Ф.Стендаля, О. де Бальзака.

// етап - 50-70-ті рр. Цей етап пов'язаний із творчістю Г.Флобера - послідовника реалізму бальзаківсько-стендалівського типу і попередника "натуралістичного реалізму" Е.Золя.

Становлення реалізму як методу відбувалося у другій половині 20-х років, тобто в період, коли домінуючу роль у літературі відігравали романтики. Поряд з ними творчу діяльність розпочали Меріме, Стендаль, Бальзак. Протягом 1-ї половини XIX ст. майже всіх їх незмінно називали романтиками. Лише у 50-ті рр. - вже після смерті Стендаля і Бальзака - французькі письменники Шанфлері і Дюранті у спеціальних деклараціях запропонували термін "реалізм".

Із теоретичних праць, які присвячені обґрунтуванню принципів реалістичного мистецтва, слід виділити памфлет Стендаля "Расін і Шекспір" та праці Бальзака 40-х рр. - "Листи про літературу, театр і мистецтво".

Риси критичного реалізму:

o зосередження на невідповідності буржуазного устрою нормам людяності;

o зображення розмаїття соціальних типів;

o розвиток жанру роману-епопеї;

o інтерес до класової боротьби, соціальних проблем;

o увага до складного внутрішнього світу людини.

Реалісти перенесли акценти із зображення незвичайного на повсякденне життя. Цей напрям передбачав відтворення дійсності у типових узагальнених обставинах, образах та ситуаціях. Проза життя стала головною темою реалістичного твору. На перший план вийшли прозові жанри, чільне місце посідав роман.

Досконала людина як літературний герой була неможлива в естетиці реалізму. З цього приводу Ф. Стендаль говорив про "смерть героя". Цього письменника вважали основоположником реалізму у французькій літературі, хоча сам він називав себе романтиком, а його творча манера позначена таким незвичним поєднанням елементів романтизму та реалізму, що за життя він був визнаний лише вузьким колом знавців літератури та письменників. Ф.Стендаль темами своїх романів обрав життя Франції періоду Реставрації ("Червоне і чорне") та полум'яні свободолюбиві пориви Італії ("Пармський монастир"). Отже, ознаки реалізму як літературного напряму з'явились у творах Стендаля, який назвав роман дзеркалом, і вимагав від письменників підкорення "залізним законам реального світу".

Остаточно утвердив естетичні принципи реалізму Оноре де Бальзак. Якщо Стендаль змалював суспільні прошарки та картини провінційного і столичного життя як щаблі до сходження головного героя суспільною драбиною, то Бальзак прагнув якомога ширше змалювати життя Франції свого часу. У межах одного роману такий задум втілити було неможливо. Отож, прозаїк і створив "Людську комедію", про жанр якої сперечаються й досі: це цикл романів, повістей і новел чи епопея.

Новий етап реалізму відкрив Г.Флобер, майстер психологічного розкриття характеру і художньої деталі, естетика якого почала вимагати повного і точного відображення дійсності, правди в усьому, аж до найменших деталей. Водночас письменник твердив, що точність другорядна, вона була "трампліном для того, щоб піднятися вище"; метою мистецтва стала не правда, а краса. Він полемізував із школою "щирого реалізму", представники якої прагнули зробити літературу копією дійсності. За Г.Флобером, правда в мистецтві - це вміння проникнути під зовнішнє і відобразити сутність життя. "Усе придумане - істинне", - писав він.

Французька реалістична новела розповідала про душевні переживання людини, показала суперечності суспільства, підняла соціальні й політичні проблеми сучасності. Пафос новелістики П Меріме - у зображенні буржуазної дійсності як сили, що сприяла вихованню у людей низьких, корисливих інтересів. Вершини французька реалістична новелістика XIX ст.. досягла у творчості учня Г.Флобера - Гі де Мопассана.

Реалістичні традиції продовжились у натуралізмі, найвидатнішим представником і теоретиком якого був Е.Золя. Провідним жанром цього літературного напряму стали роман і епопея.

Творчість Стендаля

Висока майстерність письменника-новеліста проявилась у:

o психологізмі, який яскраво розкрито у розгорнутих внутрішніх монологах героя;

o лаконізмі авторських описів і стрімкому потоці подій;

o бурхливій реакції героїв з їх південним темпераментом;

o динамізмі та драматизмі розповіді.

Стендаль змалював суспільні прошарки та картини провінційного і столичного життя як щаблі до сходження головного героя суспільною драбиною.

Проспер меріме

Проспер Мериме, ніколи не мав такої слави й авторитету, як Стендаль або Бальзак. Але це не послабляє значення його творчості. Художній розвиток Мериме виявилося найтіснішим образом пов’язаним з ходом громадського життя його країни, хоча сам письменник не намагався цей зв’язок привселюдно обґрунтувати або публіцистично задекларувати. Важливу роль у творчому становленні Мериме зіграло його знайомство зі Стендалєм в 1822 р. Стендаль затяг Мериме в ряди республіканців, заволік своїм бойовим духом, непримиренним відношенням до режиму Реставрації.

В 1827 р. Мериме видав збірник «Гузла, або Збірник Иллирийских пісень, записаних у Далмації, Боснії, Хорватії й Герцеговині», що нібито носила яскраво виражений романтичний характер. Насправді збірник являв собою знущання над романтичними цінностями: тільки одна сербська пісня була насправді фольклорної, інші 28 були створені самими Мериме й видані як фольклорні. Дивує те, що А. С. Пушкін, А.Міцкевич і цілий ряд учених німців сприйняли збірник серйозно: у Німеччині були захищені дисертації, Пушкін і Міцкевич перевели ряд пісень як фольклорні.

В 1825 р., у трактаті «Расин і Шекспір» Стендаль висунув перед французькою літературою завдання створення національних історичних жанрів, які, завдяки Шекспірові й Скоттові були вже давно розроблені в Британії, але, через поза історичністю й космополітизмом класицизму були практично відсутніми у Франції. На заклик Стендаля відгукнулися Гюго («Собор Паризької Богоматері»), де Віньї, і др.

Мериме в 20-х – 30-х рр. створює історичну драму «Жакерия», дія якої проходить на тлі селянського повстання ХIV ст., і історичний роман «Хроніка часів Карла IХ» (релігійні громадянські війни ХVI ст.). Революційні погляди письменника проступають особливо сильно в другому добутку. Мериме показує, як церква перетворила нації в банду вбивць, адже не особисто Карл IХ, Катерина Медичи й герцог де Гіз вирізали нещасних гугенотів під час Варфоломеевской ночі. Це робили звичайні французи під впливом церкви, що перетворила Бернара де Мержи (головний герой роману) вбратоубийцу-каина.

Однак, романтична тематика у творах Мериме, як правило, вирішується в реалістичному ключі. Наприклад, у новелі «Таманго» (1829) представлена реалістична картина работоргівлі, проти якої виступали демократично настроєні люди на початку ХIХ ст. Про те, що Мериме представляє саме реалістичну картину, свідчить порівняння його новели з романами романтиків Бичер-Стоу («Хатина дядька Тома»), Гюго («Бюг-Жаргаль»), які присвячені такій же проблемі. У добутках романтиків чорношкірі втілюють суб’єктивні авторські подання, старання довести – раби-негри є такими ж дітьми Божими, як і білі. Тому чорношкірі протагоністи в добутках романтиків подаються в гранично ідеалізованому виді. Мериме, як всі реалісти говорить «гірку правду». Він показує, як торговець рабами капітан Леду вимінює людей на пляшки й намисто. Чорношкірі вожді торгують власними підлеглими, тому що дрібнички, які їм пропонує Леду, для них набагато цінніше, ніж люди.

12 3 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒