Нова драма початку 20 століття.

З другої половини ХІХ ст. драматурги шукали нових форм мистецтва, прагнули наблизити драму до сучасності, приділити більше уваги внутрішньому світу людини. Якщо в старому театрі зображувалась трагедія окремої людини, то оновлена драма розкриває загальну трагедію життя людства і отримує назву «нова драматургія». Ібсен так визначав мету будь-якої драми: "П'єса не закінчується і падінням завіси після п'ятої дії — справжній фінал знаходиться поза її межами; поет намітив напрям, у якому доводиться шукати цей фінал, після цього — наша справа, справа кожного читача чи глядача самому дійти до цього фіналу шляхом особистої творчості".

У центрі уваги «нової драми» кінця ХІХ - початку XX ст. постала особистість з її переживаннями і почуттями. Нові драматурги не ставили за мету точно відобразити певні події, їхні твори - своєрідна метафора життя особистості (особливо її внутрішнього життя) та світу.

Риси «нової драми»:

1. У центрі уваги - душевні переживання людини, морально-філософські проблеми епохи. Показ трагедії життя.

2. Конфлікт внутрішній - зіткнення персонажів із трагедією буття, зіткнення різних ідей, духовні суперечності героїв.

3. Герой - особистість, "духовний симптом" епохи.

4. Відтворення загальної атмосфери часу, духовних пошуків епохи, прагнення морального пробудження особистості й суспільства.

5. Глядач упізнає себе, долучається до внутрішньої дії, переживає й мислить разом із героями.

6. Умовність, узагальнюючий зміст.

7. Усі персонажі важливі, вони позбавлені однозначних характеристик.

8. Показ на сцені людей різних соціальних прошарків, демократизація мови.

9. Зникнення чіткого поділ драматичних творів на комедію, трагедію та драму, поява трагікомедії.

10. Відкритий фінал, який спонукає до роздумів, дискусій.

У витоків «нової драми» стояли Генрік Ібсен, Кнут Гамсун (Норвегія), Антон Чехов (Росія), Герхард Гауптман (Німеччина), Моріс Метерлінк (Бельгія), Бернард Шоу (Англія) та ін. В українській літературі принципи «нової драми» втілені у драматургії Лесі Українки, Володимира Винниченка, Миколи Куліша.

Отже, «нова драма» кінця ХІХ – початку ХХ ст. у центр уваги поставила особистість не як типового представника соціального прошарку, а як індивідуальність, духовне життя якої визначає загальну атмосферу епохи. Зовнішня дія поступилася внутрішнім конфліктам. Зникає чіткий поділ драматичних творів на комедію, трагедію та драму. Героями драматичних творів стають люди різних соціальних прошарків, мова персонажів стає більш демократичною. Фінал, як правило, відкритий, є своєрідним запрошенням до дискусії.

Біля витоків "нової драми" стоїть творчість Генріка Ібсена. Важливою прикметною рисою творчого методу норвезького драматурга є те, що основна увага концентрується не на інтризі, а на оцінці подій і вчинків, що відбулися в минулому. Головним елементом драми у Ібсена стала дискусія, яка мала на меті виявити різні позиції героїв. Глядач шукає шляхи вирішення проблеми разом з героями.

Без "нової драми" не можна собі представити виникнення ні експресіоністської, ні екзистенціалистської драми, ні епічного театру Брехта, ні французької "антидрами".