Феномен сестер Бронте

Творчість кожної з них – по-своєму значне і яскраве явище в розвитку англійської романістики в перехідний період з кінця 40-х років XIX ст. до наступних десятиліть. У добутках сестер Бронте відобразилися характерні риси часу: у них органічно зливаються й легко простежуються лінії, які поєднують романтичне мистецтво початку XIX ст. (Байрон, Шеллі) з реалізмом 1840-х років (Ч. Диккенс, В. Теккерей), у них формуються тенденції нових художніх відкриттів у жанрі роману другої половини сторіччя (Дж. елиот, Д. Мередит).

Особливу популярність одержали романи Шарлотти Бронте «Джейн ейр» і еміли Бронте «Грозовий перевал». Нове життя в цей час одержали й створені енн Бронте «Агнес Грій» і «Незнайомка з Вайльдфелл-Холу».

Слід, залишений у культурі Англії цим дивним літературним феноменом – творчістю сестер Бронте, має величезне значення, і зацікавленість їм протягом от уже ста п’ятдесятьох років не тільки не вгасає, а й підсилюється. Романи сестер Бронте прочитуються нашими сучасниками по-новому. Екранізовані «Джейн ейр» і «Грозовий перевал», в 80-х роках снять телефільм по романі «Незнайомка з Вайльдфелл-Холу». Перша публікація сестер була загальною. В 1846 р. під чоловічими псевдонімами вони видали збірник «Вірші Каррера, елис і ектона Белл» («Poems by Currer, Ellis and Acton Bell»). Надалі кожна пішла своїм шляхом. За своє життя Шарлотта Бронте написала трохи десятка віршів і чотири романи – «Учитель» («The Professor», 1847; опубл. в 1857), «Джейн ейр» («Jane Eyre», 1847), «Ширли» («Shirley», 1849) і «Городок» («Viltette», 1853).

У романах піднімаються проблеми жіночої рівноправності й соціальної нерівності, відображені робочі хвилювання, обговорюються питання утворення. Добутку Шарлотти Бронте багато в чому автобіографічні, у них відобразилися враження й події її особистого життя. Кілька разів за своє життя Шарлотта залишала Гоуорт. В 1831 і 1832 роках вона відвідувала школу в Роехеде, в 1835-1838 роках у цій школі вчителювала.

31. Натуралізм (лат. natura — природа) склався в останній третині XIX ст. Він прагнув до об'єктивного, точного і безпосереднього зображення реальності, людського характеру.

Особлива увага зверталась на навколишнє середовище, яке в більшості випадків розумілося як безпосереднє побутове оточення людини.

Натуралізм зародився і програмно оформився передусім у Франції. Велика роль у формуванні натуралізму належала досягненням природничих наук, зокрема фізіології.

У філософсько-естетичному сенсі натуралізм ґрунтувався на позитивізмі О.Конта та позитивістській естетиці французького філософа, історика, мистецтвознавця Іпполіта Тена (1828-1893 pp.), який ввів у естетику принцип "природного детермінізму".

Саму ж теорію натуралізму розробив видатний французький письменник Еміль Золя (1840-1902 pp.) у працях "Експериментальний роман", "Романі-сти-натуралісти" та ін. Е.Золя талановито застосував принципи цієї теорії у своїй літературній творчості.

В середині 70-х років навколо нього виникла натуралістична школа: Ті де Мопассан (1850 — 1893 pp.), Едмон Гонкур (1822-1896 pp.), Альфонс Доде (1840-1897 pp.) та ін. Вона проіснувала до кінця 80-х років. У 90-х роках натуралізм втратив теоретичну чіткість і зберігся як загальна назва різних, проте єдиних за походженням культурних явищ. Натуралісти висували перед собою завдання: вивчати людину і суспільство так, як природознавець вивчає природу.

Предметом спостереження проголошували "вся людину", про яку натуралісти мали намір розповісти "всю правду". Художній твір розглядали як "людський документ", а основним естетичним критерієм вважали повноту здійсненого в творі пізнавального акту. Переважаючий інтерес до побуту, до фізіологічних засад психіки, недовіра до будь-яких ідей призводили до обмеження натуралістичної літератури. Проте вторгнення життєвої правди зумовило глибокий художній вплив кращих творів натуралізму.

Вивчення матеріального побуту часто давало змогу натуралістам зосередити увагу на соціальних передумовах людських вчинків, дослідити механізм взаємодії середовища і людини. Багатьом письменникам-натуралістам були властиві уявлення про зумовленість долі людини її фізіологічною природою або соціальним оточенням. І якщо Золя, вірячи в науку і соціальний прогрес, намагався відкрити засоби впливу на середовище з метою розумнішої організації суспільства, то в інших письменників (наприклад, у пізнього Гі де Мопассана) переважали мотиви фаталізму.

Отже, життя людини у творах натуралістів — це життя насамперед біологічного організму. Письменники напряму концентрують свою загальну увагу на дослідженні саме біологічних, фізіологічних імпульсів людської поведінки.

У натуралістів характер людини зумовлений її фізіологічною природою, біологічними законами, спадковістю. Так, Е. Золя ретельно вивчає сучасні йому наукові праці «Фізіологія пристрастей» Ш. Летурно, «Трактат про спадковість» Люка, теорії Ч. Ломброзо, за якими злочинність визначається поганою спадковістю. Він же переносить ці теорії у свої романи.

Так, Золя створює генеалогічне дерево двох розгалужень людини у своєму багатотомному циклі «Ругон-Маккари». Нащадки Ругона є здоровими фізично й морально людьми, тоді як нащадки Маккара — схильні до афектів і злочинів, дамокловим мечем висить над ними тягар алкоголізму та епілепсії.

Фізіологічні імпульси визначають долю інших героїв натуралістичних творів: вони, наприклад, повністю зумовлюють поведінку протагоністки гонкурівського роману «Жерміні Ласерте».

Твори натуралістів відзначалися детальним описом середовища, pewei, усього, що оточує людину. Золя, наприклад, з майже протокольністю професіонала або вченого відтворює залізницю («Людина-звір»), шахту («Жерміналь»), біржу («Гроші»), паризький ринок («Черево Парижа»), універсальний магазин («Жіноче щастя»). Втім, і тут не все влаштовувало сучасників натуралістів, представників інших художніх напрямів. Наприклад, Іван Франко вважав, що в романах Е. Золя «темні сторони життя займають. далеко більше місця, ніж у дійсності».

Натуралісти відмовляються від моралізування, вважаючи, що зображена з науковою пристрастю дійсність сама по собі достатньо впливова у виховному сенсі. Вони вважали, що література, як і наука, не має права вибору матеріалу, а для справжнього митця не існує непридатного сюжету або тем, що не заслуговують на увагу. Звідси походить прагнення розширити тематику натуралістичних творів, збудити інтерес до "простих" явищ життя.

В 60 — 80-х роках натуралізм виконав позитивну роль у європейській культурі: він освоював нові теми, піднімав нові пласти дійсності, показував життя знедолених і пригнічених, вивчав взаємозв'язок мас і особистості, функціонування соціальних організмів, роль підсвідомого в людському житті тощо. Натуралізм ввів у обіг нові прийоми засоби художнього зображення життя, виявив широкий демократизм і критичні тенденції, що сприяло розвою суспільної думки і художньої творчості.

32. Лонгфелло

Він писав ліричні вірші, поеми, балади, дорожні нотатки; укладав поетичні антології, займався перекладами. У 70-х pp. підготував 31-томне видання віршів, присвячених природі різних країн «Вірші різних місцевостей» (1876—1879); до 20-го тому, відведеного для поезії народів тогочасної Росії, Лонгфелло включив пісні «їхав козак за Дунай» (перекладач невідомий), «На смерть Мартина Пушкаря», «Про козака Саву» (обидві в перекладі Тальві, 1850), «Про Свирговського» та «Думу про втечу трьох братів з неволі турецької з Азова» (два останні переклади передруковано з анонімної рецензії на збірку «Українські народні пісні» М. Максимовича (1834), опублікованої 1841 р. в англійському журналі «The Foreign Quarterly Review» — «Зарубіжний щоквартальний огляд»). Хоча в житті Лонгфелло були і трагічні події — передчасна смерть першої дружини та загибель другої під час пожежі у 1861 p., воно видається втіленням упорядкованості. Від початку і до кінця літературної діяльності поета із ним завжди сусідив успіх. Вже перша поетична збірка «Голоси ночі» («Voices of the Night», 1839) зробила його відомим, і його слава зростала з виходом кожної нової збірки: «Балади й інші вірші» («Ballads ant Other Poems», 1841), «Вежа у Брюґґе й інші вірші» (1845), «На березі моря та біля каміну»(1850) й ін.

У своїх віршах Лонгфелло звертався і до недавнього минулого Америки, і до життя перших поселенців. Значний у його поезії і літературно-культурний пласт.

Гуманістичним співчуттям до пригноблених пронизані «Пісні про рабство»; в них — галерея образів невільників, людська гідність яких зневажена білими хазяями. Лонгфелло створив картини життя і праці негрів-рабів: перевезення рабів у трюмах, продаж їх на невільницьких ринках, виснажлива праця на плантаціях, жорстокі знущання.

У 1855 р. Лонгфелло завершив працю над найвизначнішим твором свого життя «Піснею про Гайавату». Ця епічна поема створена на основі пам'яток індіанського фольклору. Поет зібрав та опрацював пісні й легенди, які побутували серед північноамериканських індіанців і розповідали про життя, подвиги, боротьбу народного героя — легендарного звитяжця Гайавату. Ідеться про «його дивне народження» і про «його велике життя».

Гайавата — особа історична. Він жив у XV ст., походив із племені ірокезів, став одним із вождів індіанського народу. У фольклорі Гайавата наділений рисами казкового героя. І в інтерпретації Лонгфелло історія Гайавати стає поетичною легендою, чарівною казкою, в якій фантастична вигадка переплітається з народною мудрістю. Герой поеми — істота незвичайна, наділена казковою силою, надзвичайним розумом і відвагою. Всі свої сили він віддає на благо людей. Це образ справжнього народного героя.

Гайавата навчає індіанців майстерності полювання і землеробства, він винаходить писемність, відкриває таємниці мистецтва лікування. Він пізнає таємниці природи, розуміє голоси тварин і птахів, вміє слухати шум вітру, плескіт ріки. У поемі створені прекрасні картини природи Північної Америки, описано побут індіанських племен, показано побут їхнього життя. Достеменність опису одягу, зброї, прикрас поєднується зі сміливим польотом фантазії. Образи героїв поетичні: відважний і ніжний Чайбайабос, простодушний і сміливий Квазінд, струнка та гнучка Венона, прекрасна Нокоміс. Усі вони — енергійні та відважні люди, котрі мріють про щастя і діяльно прагнуть до нього. У заключній частині поеми Гайавата закликає одноплемінників жити в дружбі з білими і прислухатися до їхніх мудрих порад. Фінал пронизаний настроями всепрощення.