Культурно-національні чинники виховання

Культурно-національні чинники виховання

Найбільш ефективним завжди вважалося виховання на прикла­дах життєдіяльності батьків (історії роду, що органічно контамінує з історією народу), навколишньої природи, розкриття секретів і величі національно-державної мови, культури, міжнародної ролі і місії Батьківщини, видатних здобутків її славних синів і дочок у всіх сферах світового поступу, зокрема — педагогіки, починаю­чи від авторів літописів, Ярослава Мудрого, Митрополита Іларіона і Володимира Мономаха, Ю. Котермака і Г. Русина, П. Сагайдачного і Б. Хмельницького, Л. Барановича, Ф. Прокоповича, Г. Сковороди, Т. Шевченка, М. Максимовича і В. Каразіна, Ю. Федьковича, М. Шашкевича, О. Потебні, П. Юркевича і М. Драгоманова, Б. Грінченка, І. Франка і М. Грушевського, К. Ушинського і С. Русової, С. Сірополко, Г. Ващенка і В. Яніва, А. Волошина і О. Шаяна, Д. Чижевського, Ю. Бойка-Блохіна, Ю. Шевельова і В. Сухомлинського.

Маємо бачити й усвідомлювати світ, таємниці життя і рух до нього через найголовніші етапи, закономірності, особливості, інтереси, уроки життя та розвитку рідної Батьківщини — орга­нічно пов'язаної з світовою еволюцією ще з найдавніших епох та формацій, коли вона була активним суб'єктом розвитку світової цивілізації та культури.

Першими вчителями дітей є їхні батьки (члени роду). Тому й виховний процес має починатися з виховної роботи педагогічних колективів з батьками; з роз'яснення батькам та усвідомлення ними сутності й ролі матері та батька, природи і прав дитини; розуміння того, яку роль відіграє в житті немовляти (дитини) особистий при­клад батьків: і в сімейно-родових стосунках, і в ставленні до їхніх батьків, до історії народу, до рідної природи, мови, культури, нації і держави; до принципів і норм поведінки, праці та побуту; зреш­тою — до процесу власного навчання й громадянсько-культурного зростання, бажання й уміння виховувати дітей.

Найвищою турботою вихователів є дитина; метою і мірою успіху діяльності педагогів — міра фізично-духовного, ідейно-культурного, політичного розвитку дітей (учнів, студентів) як свідомих носіїв інтересів громадянського суспільства.

Визначальною постаттю навчальних закладів був, є і буде ВЧИТЕЛЬ.

Найпершою рисою (якістю) кожного вчителя має бути вроджена любов до дитини та природний нахил до виховання, до синтезу народної й академічної педагогіки.

Народну педагогіку упродовж тисяч років творили люблячі мате­рі, батьки (бабусі та дідусі), які заради щастя дітей самі ставали взірцями праці й культури (побутової, виробничої, суспільних від­носин, ставлення до природи, рослинного і тваринного світу, слави далеких і близьких предків), людяності і громадянського сумління, совісті й честі, вміння матерів берегти і множити культурні традиції, родинний добробут, сім'ю як основу держави, а батьків мужньо й жертовно захищати і рід, і Батьківщину та славу і будучину своєї етнонації, держави, мови, культури, активну роль народу в світо­вому розвитку. А всім разом — творити освіту й науку, мистецтво високої гуманістичної правди й краси, незрадливої любові та вірності національним святиням, і тим самим творити загально­людські цінності.

Великою скарбницею народної педагогіки стали «Велесова книга», міфологія і фольклор як утілення загальнонародного досві­ду, мудрості, моралі, етики поколінь.

Втіленням єдності народної й державницької педагогіки стало «Поучення дітям» Володимира Мономаха. Природно, що його педагогіка стала і синтезом грецько-еллінських, візантійських, римських, англійських виховних традицій, і вершиною вітчизняної суспільно-політичної думки, а завдяки цьому — вершиною всієї тогочасної європейської педагогіки.

Думки про роль людини та роль своєї держави в загальносві­товому процесі визначають і принципи виховання митрополита Іларіона та Кирила Туровського, церковної і військової тогочасної еліти, літописців Київської держави.

Переконливі приклади тому — «Літопис Аскольда», «Повість минулих літ» і Галицько-Волинський літопис з їх провідною ідеєю: розкрити поколінням «як виникла руська земля, хто в ній першим почав урядувати та як руська земля постала». Бо хто не знає свого минулого, той приречений не знати щасливого майбутнього, шляхів до нього.

Для відповіді на питання автори використовують і міфологію, Біблію та фольклор; і інформацію про мало не всі зарубіжні кра­їни, — однак в ім'я виховання людини — громадянина Київської держави усе те подано через призму зародження, становлення, розвитку своєї Батьківщини — суб'єкта й об'єкта світового про­цесу.

Технологія виховного процесу

Зміст та організацію виховного процесу визначає його мета як очікуваний ідеальний результат. Кінцева мета виховання поетапно конкретизується, виділяються проміжні виховні цілі, проектуються дії педагога й вихованців, орієнтовані на досягнення виділених цілей.

Технологічний підхід дає змогу активізувати, інтенсифікувати процес виховання, наблизити його до оптимального. Технологія є основою сучасного виховного процесу, оскільки як форма вихов­ного впливу характеризується високою наукоємністю і цим самим оптимізує його.

Особистісне долучення вихованців до спільної з вихователем діяльності у процесі застосування сучасних виховних технологій здійснюється через розв'язання соціально-моральних завдань, що ставлять вихованців в умови свідомого вибору і практичної реалі­зації особистісної позиції, стилю поведінки.

Технологія виховного процесу з поєднанням педагогічних при­писів, здійснюваних на рівні етапів та дій суб'єктів, з широкою варі­ативністю операціональної структури суб'єкт-суб'єктної взаємодії. Водночас вона є проявом індивідуальної майстерності педагога за умов використання ним оптимальних форм, методів та прийомів впливу на розвиток особистості.

Процес виховання окрім власне наукового підходу складається з творчих актів, засадами яких є відчуття вихователем конкрет­ної життєвої ситуації, його тактовність. Ця особливість виховної діяльності має переваги у ситуаціях екстремальних, недостатньо детермінованих, плинних, змінних.

Складовими виховних технологій є форми організації та спо­соби виховання. Процес виховання здійснюється у певних орга­нізаційних формах (індивідуальні, групові, колективні, масові). Сфера виховання є відкритою до пошуку альтернативних способів виховання.

Використання виховної технології є завжди вибором стратегії, прі­оритетів, системотвірних чинників взаємодії вихователя і вихованців, а також вибором тактики та стилю виховної роботи з ними.

Високий суб'єктивний компонент виховних технологій, пріоритет унікальності кожної особистості вимагає відповідального ставлення до технологізації виховного процесу, високого професіоналізму педагога.