вона вбачає своє завдання в тому, щоб зробити наукове пізнання максимально ефективним.

І Декарт, і Бекон дотримуються переконання: не досить мати добрий розум, головне – вміти його застосовувати. Для того, щоб правильно вести свій розум, слід мати ґрунтовно розроблений спосіб його застосування, або метод.

Ø Таким методом Декарт вважає раціональну дедукцію і пропонує набір правил, яких слід дотримуватися в процесі побудови суджень при виведенні висновків про конкретне із загальних засновків..

Ø Бекон, для того, щоб розум не став «кривим дзеркалом», розвиває індуктивний метод – систему логічних процедур для переходу від фактів емпіричного досвіду до теоретичних висновків про загальне.

Онтологічні проблеми у новочасній філософії знаходять своє місце у роздумах мислителів про першооснову всього сущого (субстанцію).

В осмисленні проблеми субстанції можна побачити певні етапи, які показують принципові зміни у розумінні філософами будови світу:

Ø Декарт, на відміну від мислителів доби Відродження, які розглядали духовний та матеріальний початок у природі в нерозривній єдності, розрізняє дві самостійні субстанції: по-перше, душа – психічна субстанція та, по друге, тілесна, фізична субстанція. Такий підхід називається «дуалізм» від лат. duails – подвійний або «психофізичний паралелізм»: психічне та фізичне існують паралельно – тобто вони ніколи не перетворюються одне в одне. Психічна субстанція має своїм атрибутом, тобто невід’ємною властивістю, мислення, тілесна субстанція – поширеність у довжину, ширину та глибину – протяжність. Душа й тіло є субстанціями створеними. Нествореною субстанцією є Бог, від нього залежить існування двох інших. Проте, якщо Бог присутній в людині, в її душі і є глибинною сутністю людського «Я», то в природі існує лише протяжна субстанція, у природі Бога нема. Таке розуміння природи поклало початок формуванню в свідомості європейців уявлення про те, що основне завдання людини щодо природи – підкоряти її своїй владі й беззастережно привласнювати все, що вона має.

Ø Передчуваючи загрози, що їх несе в собі протиставлення духовної та тілесної субстанцій, Бенедикт (Барух) Спіноза (1632 – 1677) захищає існування єдиної субстанції, яка поєднує в собі як Декартову «річ мислячу», так і «річ тілесну». Такою єдиною першоосновою усього сущого є Бог. Головна характеристика субстанції – те, що вона, на відміну від усіх інших речей, не має своєї причини поза собою, вона сама є причиною самої себе – «causa sui». Мислення та протяжність тілесних речей виступають, за Спінозою, двома атрибутами єдиної субстанції.

Ø Незважаючи на цю спробу зберегти у філософії Нового часу розуміння єдності духовного та матеріального початків, низка французьких філософів ХVІІІ століття – П. Гольбах, К. Гельвецій, Д. Дідро, Г. Ламетрі роблять наступний крок у напрямі, започаткованому Декартом. Їх мета – пояснити природу, виходячи з сутності самої природи, з її фізичних законів. Тому вони повністю відкидають духовний початок: «не існує нічого, окрім матерії». Якщо у пантеїстичній картині світу доби Відродження, а пізніше – в онтології Спінози, духовний початок, який проймає собою всі матеріальні речі та явища, був рушійною силою їх саморуху, самооновлення, то у французьких матеріалістів єдиними законами, що зумовлюють буття світу, є закони природи і, зокрема – закони класичної механіки, сформульовані І. Ньютоном. За першим законом класичної механіки, якщо на тіло не діють зовнішні сили, воно перебуває у стані спокою або рівномірного прямолінійного руху (який, по суті, є варіантом стану спокою). Таким чином, відірвавши матеріальну субстанцію від ідеальної, звівши першооснову всього сущого до рівня фізичного субстрату, що існує за законами фізики, французькі матеріалісти втратили основу для пояснення для саморозвитку світу, його безперервного руху. Цю непослідовність вони намагаються виправити, звертаючись до теорії деїзму (першопоштовху) – світ, за їхнім твердженням, одержав перший імпульс руху від Бога, проте надалі він рухається без Божого втручання за законами механіки.