Питання 2. До універсальних властивостей матерії марксизм зараховує її нестворюваність і незнищенність, вічність існування в часі та нескінченність у просторі, невичерпність її структури

Питання 2.

Марксизм усвідомлює однобічність і обмеженість механістичного матеріалізму XVIII ст. і вважає себе єдиною філософією, що змогла вибудувати всебічну, цілісну і послідовну картину немеханістичного розуміння матерії. Об'єднує ж їх вихідний принцип " у світі немає нічого, крім матерії, що рухається". Розбіжність зводиться до того, як саме, згідно з тим чи іншим підходом, рухається матерія.

Вихідний принцип матеріалізму – протиставлення, з одного боку, матерії, природи, буття, фізичного, об'єктивного: це, на думку марксистів, і є справжнє буття, а з іншого – свідомості, духу, мислення, психічного, суб'єктивного – це похідне, другорядне, залежне від матерії. Ф. Енґельс формулює у зв'язку з цим " основне питання філософії": що є первісним, тобто справжньою першоосновою світу – свідомість чи буття, духовне чи матеріальне? Вирішення " основного питання філософії", за Енґельсом, поділяє філософів " на два великі табори": матеріалістів та ідеалістів. Марксизм вважав неможливим будь–який третій варіант, окрім матеріалізму та ідеалізму, які буцімто були вираженням у філософів класових інтересів, відповідно, – " експлуатованих" та " експлуататорських" класів. Тому матеріалізм та ідеалізм, мовляв, перебувають у постійній боротьбі впродовж усієї історії філософської думки. Марксизм вважає, що зміст розвитку філософської думки – боротьба матеріалізму та ідеалізму, завдання матеріалізму – бути непримиренним до ідеалізму, " войовничим".

Марксизм намагається розбудувати таке розуміння матерії, яке дало б змогу вважати її субстратом будь–яких властивостей, зв'язків, відношень і форм руху. Основою такого розуміння є визначення В. Леніна: " Матерія – це філософська категорія для означення об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображується нашими відчуттями, існую­чи незалежно від них". Неодноразово марксизм підкреслював, що єдина властивість матерії, з визнанням якої пов'язаний діалектичний матеріалізм, – це властивість бути об'єктивною реальністю, існувати поза свідомістю, бути первинною щодо свідомості.

До універсальних властивостей матерії марксизм зараховує її нестворюваність і незнищенність, вічність існування в часі та нескінченність у просторі, невичерпність її структури. Наголошує, що матерії завжди притаманні рух і змінюваність, саморозвиток, перет­ворення одних форм в інші. Рух розглядає як універсальний спосіб існування матерії, зумовлений самою природою матерії. Простір і час вважає загальними формами буття матерії, які поза матеріальними об'єктами не існують. Важливе місце в марксистському матеріалізмі посідає концепція універсальної детермінованості всіх матеріальних явищ, їх залежності від структурних зв'язків усередині матеріальних систем та зовнішніх впливів. Виділено ієрархію взаємно зумовлених рівнів структурної організації – " форм руху матерії", яка відображає воднораз структурні рівні світобудови та основні етапи її еволюції. Основу цієї класифікації сформулював та описав Енґельс: це механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна форми руху матерії. Марксизм підкреслює якісну своєрідність, неможливість редукції вищих форм до нижчих, а разом з тим – наявність спільних фундаментальних принципів для всіх рівнів.

 

 

Питання 3.

Як уже було наголошено,

перегляд традицій класичного раціоналізму актуалізує питання:

 чи справді «все розумне – дійсне, все дійсне - розумне»?

Екзистенціалізм належить до тих напрямів, які відповідають на це питання: світ не розумний, він абсурдний за своєю природою.

Ø Ж. –П. Сартр стверджує: наша свідомість, коли вона намагається осягнути світ, є ілюзорною від початку до кінця, бо світ – це повна відсутність будь-чого, що відповідало б людським сподіванням, образам, поняттям. Бути реальним – означає бути чужим для свідомості, у кінцевому підсумку – абсурдним. Світ жодною мірою не є тим, на що можна покладати надії, сподіватися, покладатися. Таємниця людської поведінки у світі – в її повній незумовленості. Істина людського буття – роз'єд­наність зі світом. Спокуса людського існування – це непереможне прагнення, щоб світ був хоч якоюсь мірою богоподібним, спрямованим назустріч людині. Це породжує метафізичну тугу, яку Сартр вважає за найглибше та адекватне переживання людиною свого існування у світі. " Саме в тузі людина усвідомлює свою свободу... як осягнення буття”.

Людина виявляє та осягає буття не лише специфічним переживанням туги, а й близькими до неї «млістю» (тобто відчуттям абсолютної безґрунтовності світу, неспроможності всіх очікувань) та нудотою (передчуттям марності будь–якого практичного чину). Переживати повсякчасне розчарування, за Сартром, означає мати тверезу, нормальну та істинну свідомість. Тому тугу треба втримувати, захищати від витіснення іншими, хоча й приємнішими, але фальшивими емоціями. Визнання буття гіркою істиною вимагає від людини рішучості та мужності, що виявляються в готовності відповідати за все, узяти на себе тягар буття.

" Людина... несе весь тягар світу на своїх плечах: вона відповідальна за світ і за саму себе як певний спосіб буття... Жодна суспільна подія, яка виникла зненацька і захопила мене, не приходить ззовні: якщо я мобілізований на війну, це моя війна, я винен у ній і я на неї заслуговую. Я її заслуговую насамперед тому, що міг ухилитися від неї – стати дезертиром або покласти край своєму існуванню. Оскільки я цього не зробив, отже, я її обрав, став її спільником”.

 

Ø Мартін Гайдеггер для означення буття людини у світі вводить поняття " Dasein" – “тут-буття" – це буття людини, схоплене " тут і тепер" в усій безпосередності її переживання ситуації, коли це переживання не встигло ще перерости у форму теоретичного мислення та оцінки. У такому разі переживання може перетворитися у своєрідне " віконце", через яке можна побачити світ, яким він є. Світ так виявляє себе через людину, через її переживання цього світу. Тому людське буття постає онтологічно первинним стосовно всього сутнього, воно є вихідним пунктом онтології, накладає на все сутнє суто людську специфіку – смисл. Тому головне питання онтології – питання про смисл буття, а не про його сутність.

Спільне буття з іншими людьми та знаряддями знеособлює людину, розчиняє справжнє людське буття в способі буття " іншого", робить людину «такою, як всі» - його характеристики – " віддаленість", " пересічність", " усередненість", " вирівнювання" – у своїй сукупності вони становлять " публічність" повсякденного життя. Основний настрій людського буття – " страх", " стурбованість". Те, чого лякається страх, - це саме " буття у світі". Спражній смисл стурбованості – це часовість людського буття, його спрямованість до кінця, тобто до смерті. Для справжнього людського буття " смерть як кінець існування є найбільш достеменна, безвідносна, обов'язкова і, як така, невизначена, невідворотна можливість людського буття".

Ця спрямованість до смерті містить у собі єдину можливість виходу за свої межі, до трансцендентного. Смерть, скінченність – це призначення людського буття, людина – це істота, яка приносить своє життя в жертву приреченню, готовність до самопожертви – це сутність визначення людини. Однак це самозречення не означає, що людина знайшла ідеал, вартий того, щоб задля нього пожертвувати собою. Річ в іншому: людина не може існувати, не присвячуючи своє життя чомусь – така її природа. Оскільки буття людини скінченне, вона скеровує свої прагнення до вічного, безумовного. Саме відкритість буття людини до " ніщо" сповнює це буття тугою за безумовними цінностями, ради яких варто не лише жити, але не шкода і померти. Коли життєвий страх викликаний перспективою втратити життя чи певні життєві блага, то в онтологічному страхові людина боїться не знайти такого призначення, задля якого можна самохітно офірувати життя і блага. Цей страх примушує людину виходити за межі конкретних обставин свого життя, відкидати всі його відносні достеменності. Мета цього руху – безумовне, яке перебуває в нас самих, – це і є істинне буття на відміну від " буття у світі". Воно відкривається людині не в об'єктивних історичних тенденціях, не в символах релігійного міфу, а в її, людини, власних неусвідомлених, але безперечних діях. Так людина з’ясовує для себе, що той смисл, який вона шукає в речах, насправді можна знайти лише в собі і ствердити його у світі власними вчинками.

Ø Карл Ясперс на підставі такого розуміння буття людини робить спробу з'ясувати зміст " справжнього буття", екзистенції.

Опору для свого світосприйняття людина шукає або в скінченному, обмеженому світі повсякденних подій та справ, або в нескінченному, безумовному, що є в самій людині – це " особливе буття мого світу". У першому випадку людина живе в природі, пов'язана з нею – це наявне буття, " Dasein" людини. Другий шар буття – спільна для всіх структура – " свідомість взагалі", яка несе в собі загальнозначущі поняття і норми, загальнозначуще, доконечне і впорядковане: правило, закон, обов'язок. У сумі ці два шари становлять " несправжньє існування". Одна з важливих його характеристик – раціоналізм, прагнення до несуперечливості та доцільності. Насправді життя парадоксальне, воно є синтезом проти­лежностей, тому воно алогічне, позбавлене смислу, абсурдне. Коли людина знаходить опору в нескінченному, вона схоплює саму суть життя, яка розгортається в боротьбі протилежностей, антиноміях, кризах, " межових ситуаціях". Це, за Ясперсом, і є " справжнє існування", третій, найглибший шар – особливе буття: " Це буття є я сам як існування".

Така розстановка акцентів у сприйнятті буття виявилась актуальною та практично значущою перед лицем трагічних викликів ХХ ст. К. Ясперс пише у " Філософській автобіографії", що 1914 року історичний ґрунт захитався і наші покоління відчули себе закинутими в потік катастрофічних подій. Від 1914-го цей стан не припинявся і йшов усе наростаючими темпами. Цю нашу долю, продовжує Ясперс, в її плині я спробував зрозуміти не як пізнавану доконечність темного, але в собі упорядкованого процесу, а як ситуацію, наслідки якої визначаються нашою свободою. За Ясперсом, головна тенденція історичного процесу ХХ ст. – це невідворотне виродження суспільства в " тотальний масовий порядок". Вона не має жодних об'єктивних перешкод. Єдиний обмежувач всепроникнення тоталітаризму – внутрішня переконаність особистості, первинна щодо зовнішніх обставин. Людина стихійно втягнена, закинута в історію, але не конституйована нею. Тому вона повинна будь-які соціальні утворення та об'єктивні тенденції їхніх змін сприймати в значенні саме обставин, компонентів ситуації, але не в значенні цілевказівок свого призначення. Людина приречена перебувати в історії, вона не в змозі прожити поза суспільством, однак вона здатна стійко перенести перспективу кінця історії та згубної трансформації суспільства, якщо припинить шукати в історії значення спільного завдання всіх людей, свого призначення. Шукаючи опору в самій собі, вона здобуває стійкість, необхідну для того, щоб сприйняти будь-який, навіть найпесимістичніший історичний прогноз, не впадаючи в розпач і цинізм. Відвернути " присмерк цивілізації" неможливо, вважає К. Ясперс. Актуально існує лише питання, як жити в ньому. Опора особистості на свою " самобутню самість" дає їй сили прямувати до своєї мети, навіть якщо ця мета є нездійсненною. Це і є справжнє буття.

⇐ Предыдущая6789101112131415Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: