Глобальні проблеми світової економіки та можливі шляхи їх вирішення.

На зламі тисячоліть людство зіткнулося із складними та принципово новими проблемами забезпеченості ресурсами, їх використання та наслідків обробки у процесі економічної діяльності. Ситуація, що таким чином виникла, є по-справжньому загрозливою: вона кидає принциповий виклик організації суспільно-господарської діяльності в масштабах усього світу.

Обмеженість глобальних ресурсових запасів, з одного боку, та руйнівні наслідки їхнього використання, з іншого, потребують радикальної реформи характеру та структури, зменшення абсолютних фізичних обсягів споживання ресурсів, а також зменшення ресурсомісткості кожної одиниці вироблюваної продукції. Необхідно змінити й політичне ставлення до проблеми, особливо з урахуванням обмеженості технологічних можливостей та об'єктивних потреб країн, що розвиваються. А це висуває завдання радикальної зміни самого світового економічного устрою з метою зробити глобальний процес виробництва більш керованим та підпорядкованим не тільки логіці ендогенних економічних чинників, а й широким та перспективним міркуванням щодо виживання людства, забезпечення прийнятних умов життя прийдешніх поколінь.

У довгостроковому плані проблема дефіциту сировинних ресурсів та її розв'язання перебувають у залежності від обраної парадигми відносин «людина — навколишнє середовище», моделі технологічного розвитку. Отже, це безпосередньо пов'язано із завданням розробки та запровадження нових технологій. Йдеться як про створення матеріально-технічних замінників деяких обмежених ресурсів, так і про використання утилізованих відходів. Це дасть змогу не тільки зменшити обсяги споживання первинних природних ресурсів, а й значно підвищити ефективність виробництва, продуктивність праці, забезпечити випуск товарів, що задовольнятимуть принципово нові потреби людей.

Відповідно до цього в галузевому плані прогресивний, енерго-заощаджувальний тип господарювання пов'язується з розвитком таких виробничих сфер, як лазерна техніка, сучасні види комунікацій, біотехнологія (генна та клітинна інженерія), виготовлення нових матеріалів та створення промислових технологій, зокрема напилювання, порошкової металургії, зварювання тощо, використання нових та поновлюваних джерел енергії, а також інформатики та мікроелектроніки.

Але нові технології — це не тільки засіб переходу до використання більш ефективних ресурсів, а й умова раціональнішої, максимально повної утилізації ресурсів традиційних. Йдеться про те, що дуже важливим використовуваним або потенційним джерелом сировини та навіть енергії можуть виступати відходи виробництва та побутове сміття, тобто вторинна сировина.

Щодо виробничих відходів, то прикладом ставлення людини до використання ресурсів планети, яке відповідає реаліям третього тисячоліття, можна вважати елементи господарського життя північноєвропейських країн та Японії. Скажімо, у Фінляндії утилізується 90 % металевого брухту.

Загалом же для індустріальне розвинутих країн типовою стає ситуація, коли від 1/10 до 1/4 вартості використовуваних ресурсів припадає саме на вторинну сировину.

Ресурсово-енергетична криза, а також загострення проблем збуту виробленої продукції, перехід до нової технологічної стадії розвитку зумовлюють географічну реструктуризацію світової промисловості. Ця реструктуризація є додатковим засобом реагування на зміни в забезпеченості ресурсами. Так, вичерпання власних природних ресурсів і можливість переорієнтації сировинно-обробних галузей на імпортовані сировину та енергоносії з країн, що розвиваються, стимулювали провідні країни Заходу або пересунути виробничі потужності ближче до морських портів з метою економії порівняно з перевезеннями суходолом.

На принципово новій моделі відносин споживання ресурсів базується виробнича діяльність у технологічних парках — технополісах. Вони також являють собою приклад значно більш заощаджувального господарського використання сировинно-енергетичних ресурсів. Технополіс — це створений за чіткою функціональною ознакою конгломерат науково-академічних, навчальних, дослідницько-конструкторських закладів, промислових підприємств тощо з розвинутою системою виробничого постачання, комунікацій, об'єктів інфраструктурної мережі. Його призначення — створення найсприятливіших умов для високотехнологічного, соціальне необхідного, конкурентоспроможного, екологічно чистого виробництва, підготовка висококваліфікованих фахівців.

У практичному плані найбільш придатними для створення технополісів є мікрорайони, що утворювалися переважно навколо високотехнологічних виробництв і таких навчальних закладів, як університети й технологічні інститути. Адже головне тут — наявність відповідних кадрових ресурсів (правилом є 60—80-відсоткова та навіть більша питома вага науковців у загальному штаті працівників), дослідницько-виробничої, соціально-побутової інфраструктури, транспортно-комунікаційної мережі. Найбільш показовим стосовно перспектив розвитку технополісів є досвід Японії'. Саме там було розроблено чіткий програмно-цільовий підхід до створення мережі спеціальних зон високотехнологічного виробництва, яка поступово поширюється на всю національну економіку.