І. Концептуально-теоретичні засади дослідження.

Оптимізація процесів державотворення, поточних трансформаційних процесів і зовнішньо-політичного механізму України вимагає чіткого перспективного бачення ролі і місця України в сучасному світі, консистентного аналізу динаміки її взаємодії з навколишнім міжнародним середовищем, формування чіткої геополітичної стратегії на перспективу

Проблеми розробки і імплементації ефективної національної стратегії, однозначного визначення геополітичних пріоритетів і життєво-важливих національних інтересів, проблеми стимуляції усвідомлення політичного елітою ролі і місця України в глобальному геополітичному просторі стають сьогодні ключовими імперативами, визначальними чинниками історичного і політичного майбутнього України.

Традиційно геополітику розглядають як дисципліну, що займається вивченням просторово-географічних аспектів міжнародних відносин та питаннями здійснення зовнішньополітичної експансії держави за допомогою сили, насамперед військової. Однак сьогодні цілком очевидно стала необхідність розробки “нової” геополітики, яка б позбулася ‘комплексу географічного детермінізму’. В такому розширеному розумінні геополітику можна визначити як цілеспрямовану діяльність суб’єкта міжнародних відносин в контексті сукупності зовнішніх і внутрішніх, факторів, що дозволяють цьому суб’єктові здійснювати контроль над простором з метою реалізації своїх життєво-важливих інтересів. Здатність держави використовувати переваги наявних “матеріальних і нематеріальних факторів” (силових і несилових) для досягнення певної політичної мети є передумовою її ефективної діяльності на зовнішній арені.

З іншого боку, ‘нова’ геополітика підкреслює значимість сфери внутрішніх стосунків у формуванні зовнішньої політики держави, оскільки саме у цій сфері відбувається концентрація ресурсів та зусиль, необхідних для реалізації цілей у міждержавних стосунках. Мова тут іде про ефективне функціонування усіх суспільних інституцій та механізмів, результатом якого є конкурентоздатність держави у навколишньому середовищі. З огляду на це, геополітика займається проблемами ‘конвертації’ внутрішнього потенціалу країни (передусім в економічній, технологічній, інтелектуальній, інформаційній сферах) у її зовнішній потенціал.

Відмова від домінування в геополітиці суто географічних та силових факторів призводить до певних змін у трактуванні поняття “національна безпека”. “Нова” геополітика змушує розглядати національну безпеку не тільки як “стан захищеності людини, суспільства, держави від певних загроз” чи як “відсутність загроз загальноприйнятим суспільним цінностям”, але й як систему оптимізації взаємовідносин між усвідомленими загрозами та ресурсами, що має суспільство для протидії цим загрозам. Оскільки загрози для суспільства присутні завжди, а рівень захищеності від цих загроз ніколи не досягає свого максимуму, національна безпека є динамічним засобом досягнення і підтримки балансу між реальними та потенційними загрозами, з одного боку, та здатністю суб’єкта протидіяти їм, з іншого.

Одним із факторів, що послаблюють здатність держави нейтралізувати загрози національній безпеці є посилення взаємозалежності країн та їх відкритості до зовнішніх впливів. Внаслідок цього в багатьох випадках держава перестає бути монополістом (а інколи - й основним гравцем) на власній території. Вплив держави все більше обмежується, “коригується”, нівелюється діями інших держав, міжнародних організацій та корпорацій, недержавних організацій, неформальних груп (групи тиску, лобі тощо), злочинних угруповань і т. ін.

Ускладнення соціальної структури сучасних держав призводить до “нетотожності економічної та політичної влади, економічної та політичної структури суспільства”. Тенденція посилення дисперсності влади веде, з одного боку, до формування системи різноманітних елітних угруповань, які домагаються впливу у галузі своєї специфічної діяльності. З іншого боку, правляча еліта стає все більше неоднорідною. Центри і групи впливу всередині цієї еліти ведуть між собою конкурентну боротьбу, спрямовану на поширення сфер їх інтересів та посилення власних позицій у структурах офіційної влади.

Щось подібне відбувається і в системі міждержавних відносин: вплив окремих держав чи міжнародних інституцій/корпорацій на внутрішню політику зарубіжних країн зростає прямо пропорційно до послаблення владних позицій місцевих правлячих інституцій.

Держави, слабкі ідеологічно, інституційно, економічно, зазнають подвійного тиску, оскільки їх влада, їх впливовість розмиваються, спотворюються, ще не встигнувши сформуватися. З огляду на це можна твердити, що протиріччя між потребою “розбудови держави” та вимушеною необхідністю “нівелювання держави” стає для таких держав ключовим, особливо у сфері їх національної безпеки. Подальший розвиток цього протиріччя може набути небажаного напрямку, а саме: держава не здатна скористатися технологічними, економічними, соціокультурними перевагами глобалізації, зате активно переймає усі її негативні риси. Серед них - деградація державної влади, невиправдане посилення “позадержавних” джерел політичного та економічного впливу, перехід технологічної відсталості у стратегічну, ерозія національної ідентичності.

Таким чином, відкритість, яка потенційно могла б означати сприйнятливість до нових ідей та технологій, взаємозалежність як потенційний інструмент здобуття належного місця у міждержавних стосунках перетворюються на вразливість, незахищеність, несамостійність країни.

Посилення зв’язків взаємозалежності між політичними, економічними, суспільними суб’єктами як всередині країни так і на міжнародній арені, має принциповий вплив на процес визначення та реалізації державою своїх ‘національних інтересів’. Класична концепція, згідно з якою держава як єдиний актор визначає власні інтереси і керується ними у міжнародній політиці, сьогодні перестає працювати. Держава не є гомогенним утворенням: не лише окремі політичні, соціальні і регіональні угруповання, а й окремі інституції державного апарату проводять власну політику, сповідують власні інтереси, які лише умовно можна об’єднати під узагальнюючим поняттям “національний інтерес”.

З іншого боку розробка відносно стабільної, несуперечної і самоузгодженої системи національних інтересів, пріоритетів і цілей, сприяння її консолідації в масовій свідомості є визначальним завданням національної еліти в процесі державотворення. Більше того, в умовах коли загальноприйнята національна ідея знаходиться лише в стадії формування, а національна ментальність розколота вдовж багатьох вимірів і параметрів, - екологічних, політичних, територіальних, етнічних, соціальних, релігійних тощо, самоузгоджений комплекс національних інтересів, пріоритетів і цілей міг би відігравати її роль і сприяти консолідації суспільства довкола спільних загальнолюдських екзистенціальних цінностей таких як “виживання”, “добробут”, “рівноправність”, “свобода”, “розвиток”, “справедливість”, які є зрозумілими і прийнятними для будь-якої людини.

Національні інтереси і співвіднесені з ними цінності і цільові настанови мають складати основу будь-якої інтегральної стратегії національної безпеки на перспективу, ефективну імплементацію якої повинні забезпечити спільні зусилля виконавчої та законодавчої гілок влади.

З врахуванням вищезгаданого базові теоретичні постулати даного дослідження можуть бути визначені таким чином:

1. Чітке визначення і консолідація в масовій свідомості базових геополітичних пріоритетів і національних інтересів є однією з найважливіших передумов розробки ефективної зовнішньополітичної і внутрішньополітичної стратегії на перспективу. На жаль, ці інтереси і пріоритети не тільки не консолідовані в національній свідомості України, але й навіть адекватно не розроблені і не визначені на державному рівні.

Між тим, як справедливо наголошував Дж. Кеннеді, “національний інтерес більш важливий за ідеологію”. Відправною точкою зарубіжної політики будь-якої країни має бути концепція національних інтересів, визначених у термінах сили” - підкреслював батько “політичного реалізму” Г. Моргентау. Формування відносно стабільної, непротирічної і самоузгодженої системи національних інтересів і геополітичних пріоритетів - необхідна передумова оптимізації процесів державотворення і розробки перспективної стратегії дій України в навколишньому світі.

2. Основою стратегії України по реалізації своїх національних інтересів (незалежно від її геополітичного вибору) має стати курс на виживання, підвищення життєспроможності і укріплення України як вільної суверенної і дійсно незалежної держави сучасного світу в умовах збереження її національних цінностей, всестороннього захисту економічного та політичного суверенітету, власної соціально-культурної ідентичності, перетворення України із об'єкта геополітичних ігор великих потуг в повноцінного суб'єкта геополітики, тобто в самостійного гравця, який сам визначає свої цілі і дії на міжнародній арені (звісно з врахуванням як власних можливостей, так і параметрів навколишнього середовища).

3. Єдино можливою пріоритетною моделлю аналізу має бути егоцентрична модель. З точки зору політичного реалізму мають бути відкинуті і романтичний утопізм перших років незалежності і сучасні плазування перед великими державами і певними міжнародними організаціями і структурами. Основною проблемою тут є традиційний комплекс меньшовартості і “синдром молодшого брата”. За будь-яких обставин Україна є і буде однією з найбільших і найпотужніших країн Європи. З цього треба виходити й вести себе відповідним чином. Розгляд взаємодії України з регіональним і глобальним оточенням повинен починатися з того, що відправною точкою суб'єкта геополітики може бути лише власна територія (як центр і початок відліку) і власні інтереси, які є абсолютно пріоритетними.

Перефразуючи відому британську сентенцію відносно демократії можна твердити: “Можливо егоцентрична модель є не є повністю оптимальною, проте всі інші є ще гірші. ”

4. Принципово помилковою повинна вважатися популярна теза про те, що Україна - регіональна потуга і внаслідок цього має лише регіональні інтереси. Україна має широкі і цілком конкретні глобальні інтереси. Зростаюча політична економічна, науково-технічна та ін. присутність України від Австралії до Аргентини і Канади і від Норвегії до Південної Африки і Антарктиди наочне тому підтвердження. Інша справа, що співвідношення регіональних і глобальних інтересів в геополітичній і зовнішньополітичній стратегії України є дещо іншим, ніж у США, Китаю чи Росії.

5. Геополітичне положення і історична спадщина об’єктивно обумовлюють “багатовекторність” зовнішньополітичних орієнтацій України. Проте ця “багатовекторність”не повинна нагадувати безпринципність і спроби всидітии одночасно на двох конях, що рухаються у протилежних напрямках. Такі спроби не є оригінальними, неодноразово траплялись в історії і, як правило, погано закінчувались. Одночасна орієнтація на полярні центри сили, балансування на протиріччях потенційно небезпечні і завжди були ефективною тимчасовою тактикою, проте поганою стратегією. До того ж, щоб бути успішною, така тактика вимагає надзвичайно високої політичної культури і рафінованої “їєзуїтської” техніки виконання, якої Україні на жаль бракує.

6. Процеси інформатизації набувають сьогодні виключно важливого значення. Інформація, як стратегічний продукт, стає і предметом конкуренції, і засобом захисту і впровадження в життя базових національних інтересів.

Здатність суспільства та його інституцій збирати, обробляти, аналізувати, систематизувати та накопичувати інформацію стало ключовою передумовою соціального та технологічного прогресу, фактором забезпечення національної безпеки, основою успішної зовнішньої політики.

Висока мінливість інформаційного середовища, викликана прогресом інформаційних технологій, змушує державу швидко адаптуватися до нових умов, загрожуючи у протилежному випадку можливістю входження в систему інформаційного домінування іншої держави (групи держав), постійне перебування у чиїйсь ‘інформаційній тіні’.

Інформаційне забезпечення системи державного управління та інститутів громадянського суспільства, налагодження інформаційного обміну між цими ключовими акторами суспільного життя стає одним з визначальних чинників ефективної імплементації інтегральної стратегії національної безпеки держави на перспективу.

7. Базовим критерієм правильності будь яких теоретичних побудов завжди була і залишається практика. Це однаковою мірою стосується і геополітичних і зовнішньополітичних і внутрішньополітичних концепцій, стратегій і програм. Саме тому в якості емпіричного підгрунтя даної роботи широко використовувалися результати конкретних соціологічних досліджень геополітичних і зовнішньопорлітичних орієнтацій, і преференцій населення України, моніторинг динаміки змін суспільної думки на регіональному і національному рівнях.

З іншого боку розвинуті теоретичні підходи склали основу концептуального осмислення нових соціологічних програм вивчення структури і динаміки змін національних інтересів України на перспективу.

ІІ. Україна в ключових геополітичних контурах.