1. Геополітичні пріоритети основних світових потуг і Україна;

       Розробка консистентної зовнішньополітичної і геополітичної стратегії на перспективу, формування адекватної стратегічної відповіді як на виклики часу, так і на ймовірні стратегії основних “гравців” регіону і найближчих сусідів України вимагає щонайменше аналізу і зіставлення геополітичних і зовнішньополітичних приоритетів представників атлантизму і євроазійства.

       Геополітична стратегія Заходу.     Головна лінія стратегії Заходу після виграшу “холодної війни” і формування фактично монополярної моделі світу на чолі з США була спрямована на закріплення “статус-кво” і недопущення формування нової геополітичної сили чи блоку опозиційного до атлантично-мондіалістської ідеології Заходу. В якості потенціальних кандидатів на роль такої сили звичайно розглядаються Росія, ісламський світ і Китай. Теоретично не можна виключати і можливості розколу всередині самого “західного світу”.

       Основні геополітичні пріоритети Заходу можуть бути визначені таким чином:

n збереження західної цивілізації і розширення співробітництва між її європейською, північно-американською і тихоокеанською частинами; укріплення базових цінностей і інституцій цієї цивілізації: демократії, механізмів вільного ринку, ліберально-демократичної ідеології тощо; формування нової структуризації світу на принципах “геоекономіки”;

n протидія створенню і укріпленню будь-якого геополітичного блоку чи стратегічної сили, які б могли протиставити себе Західній цивілізації і сприяти формуванню нової біполярності чи антагоністичної багатополярності;

n укріплення НАТО і головних стратегічних вісей Західного світу: США - Європа, США- Близький Схід, США - Південносхідна Азія, США - Японія;

n обмеження впливу і експансії “месіанських” держав, в тому числі конфуціанських і ісламських, упередження переростання регіональних конфліктів між цивілізаціями і державами в глобальні війни;

n збереження і посилення існуючої стратегічної переваги над колишніми і потенційними супротивниками і забезпечення можливості стратегічного домінування в будь-яких регіональних чи глобальних конфліктах;

n укріплення Римленду (по периферії Євразії від Ісландії до Японії і Філіпін);

n поширення НАТО на Схід і стимуляція приєднання до Європейського Союзу і європейської культури в цілому країн Центральної Європи (ЦЄ) і країн, що утворилися після дезінтеграції СРСР, особливо тих, чиї культури близькі до західної;

n розбудова і поширення впливу міжнародних інститутів, які відповідають західним цінностям, забезпечення інтеграції незахідних країн в ці інститути;

n економічна і соціокультурна експансія в інші країни, підтримка соціальних інституцій і груп, що орієнтуються на Західні цінності, інтереси і стиль життя.

Вищенаведені пріоритети цілком відповідають новій монополярній структурі світу (про багатополярність сьогодні можна говорити переважно в економічній сфері), яка сформувалась після закінчення “холодної війни” і інтересам єдиного чітко визначеного полюсу світової сили і влади. Цим полюсом стали Сполучені Штати в союзі з розвиненими країнами Західної цивілізації. Перемога західних країн в “холодній війні” була закономірною. Війну виграла західна ринкова економіка. Саме економіка, а не військовий потенціал, виявилась визначальним чинником перемоги Заходу. Проте сподівання багатьох країн на те, що економічна могутність неминуче перетвориться на геополітичний вплив і призведе до формування багатополярного світу відповідно до нових економічних центрів сили (Японія, Німеччина, країни АТР) виявилися марними. Такими ж як і марксистський міф про домінування економіки над політикою. Економічна могутність виявилася необхідним, проте недостатнім, фактором формування великих держав і нових полюсів сили. Утвердження монополярного світу з універсальною євроатлантичною системою цінностей значно обмежили вплив і можливості поширення альтернативних систем цінностей - євроазіатських, ісламських, латиноамериканських, конфуціанських та ін. Ці цінності і відповідні цивілізації віднині стали приреченими на другорядні ролі регіонального рівня.

Майбутнє Європи і світової цивілізації залежить саме від чіткої позиції Заходу в питанні відношення до країн, що виникли на уламках СРСР. Будь-які спроби Росії, вважає наприклад Зб. Бжезинський, ізолювати і знову підкорити Україну за допомогою московського оплоту в Криму так само як вторгнення в Прибалтику, повинні розглядатись як привід для масштаб­ної допомоги Заходу. Підтримка країн Балтійсько-Чорноморської зони має стати стратегічною метою Заходу. В геополітичному вимірі важливо, щоб Україна змогла стабілізуватись як міцна неза­лежна держава Центральної Європи, що в свою чергу зміцнить надії на еволюцію і самої Росії як демократизованої європейської держави. Тому важливим компо­нентом західної стратегії в Центральній Європі сьогодні стає підтримка економічної і політичної консолідації України.

       Геополітична стратегія РФ . Основні напрямки стратегії РФ, обумовлені її геополітичними амбіціями і намаганнями повернути собі статус наддержави, який вона втратила після розпаду Варшавського Блоку і дезінтеграціїї СРСР. Відчуття стратегічної вразливості, яке виникло внаслідок процесу перетворення Росії з наддержави в велику регіональну потугу, плюс природнє занепокоєння питаннями безпеки в нових геополітичних умовах стимулювало розробку значної кількості аналітичних доповідей і рекомендацій. 1

       Аналіз цих доповідей і реальної політики РФ на міжнародній арені дозволяє дійти висновку, що основними геополітичними пріоритетами Росіє є:

n повернення статусу наддержави і формування нової євроазійської потуги чи блоку на терені колишнього СРСР;

n збирання “історичних російських земель”, інтеграція держав і “великих просторів” довкола Росії;

n приєднання до “великої сімки” і активна протидія поширенню НАТО;

n зміна стратегічного балансу між атлантичною спільнотою (НАТО) і Росією як військово-стратегічною наступницею СРСР, орієнтація на формування нової стратегічної біполярності;

n формування нових “стратегічних вісей” Євразії: Москва - Берлін, Москва -Тегеран, Москва - Токіо;

n забезпечення доступу до “теплих морів”, насамперед через Іран і Ірак (бажано політичними методами);

n протидія сепаратистським рухам всередині РФ, особливо в регіонах Кавказу, так званого “тюркського клину” (насамперед Татарстан і Башкірія), Якутії і Далекого Сходу;

n нейтралізація країн Балтії і геополітична декомпозиція України (або щонайменше так звана “фінляндізація” цих країн). Повна інтеграція Білорусі до складу Росії;

n формування економічного і політичного домінування в державах Закавказзя і Середньої Азії;

n економічна і соціокультурна експансія в усі незалежні країни на терені колишнього СРСР, підтримка російськомовного населення, створення умов для політичного контролю і домінування Росії.

       Вищезгадані пріоритети цілком відповідають традиційній імперській стратегії Росії і російській “месіанській ідеї”. Реалізація цієї ідеї завжди була і залишається основою традиційної стратегії Росії на протязі століть. І всі процеси “лібералізації”, “демократизації” чи “вестернізації” не можуть змінити цю тенденцію в історично короткий проміжок часу.

Якщо придивитися уважніше до потенціалу україно-російських відносин, їх глибинного підгрунття, то слід визнати, що суттєвих довгострокових причин для їх погіршення немає. Обидві країни є дійсно спорідненими в культурово-цивілізаційному відношенні, мають певні спільні економічні інтереси і здатні проводити узгоджену політику стосовно інших країн. Аналізуючи причини труднощів в україно-російських відносинах не можна не дійти висновку, що вони мають переважно суб’єктивний характер, тобто обумовлені інтенціями, поглядами, прагненнями домінуючих в цих країнах політичних еліт, які, насамперед визначаються означеними глибинними архетипами ментальності.

Принципова різниція в менталітеті спричиняє позицію росіян стосовно самих себе як до великодержавної нації, а у відношенні до українців - як до етносу вторинного, меншовартого, неспроможного до самостійних політичних дій. Відмова українців від телурократії трактується як державницька неспроможність. Вважаючи себе єдиним правонаступником СРСР, а ширше - ідеї світового панування, Росія прониклася амбіціями щодо відновлення макрополітичної державної структури на євразійському просторі і внаслідок цього прагне підкорити свою зовнішню політику месіанській ідеї.

В політиці РФ домінує Євро-Азійська парадигма -комплекс уявлень та зовнішніх орієнтацій, що був прийнятий або частоково нав’язаний більшості народів Російської імперії в останні триста років, комплекс в якому визнається домінування Московського Центру. Зовнішньополітична доктрина Росії стосовно “близького зарубіжжя” має досить чітке формулювання: Росія вважає цей регіон сферою своїх життєвих інтересів і зберігає за собою право збройного втручання в справи цих країн з метою “захисту інтересів російськомовного населення” Що це не пусті слова свідчить реальна російська політика в Придністров’ї, Абхазії, Таджикістані, Чечні та інших регіонах. Росією офіційно, на парламентському рівні, висловлені теріторіальні претензії щодо України.

Геополітична стратегія України. Україна, на жаль, ніколи не мала чіткої геополітичної стратегії. Проте її розробка є життєвою необхідністю для України як суверенної потуги і суб’єкта геополітики. Це цілком відповідає геополітичному потенціалу і можливостям України як великої європейської країни.

       Передумовою формування такої стратегії є чітке визначення базових цінностей і національних інтересів, внутрішніх і зовнішніх параметрів розвитку, геополітичних орієнтацій на перспективу. Попередні розробки цих визначальних категорій як і проведений аналіз основних напрямків стратегій і цілей партнерів України на світовій арені дозволяє перейти до визначення геополітичних і зовнішньополітичних пріоритетів України.

  Головний сенс здобуття незалежності Україною полягає у можливості вийти у безпосереднє спілкування із іншими регіонами світу. Країна отримує нову якість існування, стає суб’єктом міжнародного життя, включає себе в глобальні світові процеси. Ствердження своїх національних інтересів вимагає, насамперед, формування власної системи орієнтацій, геополітичної моделі світу, спираючись на яку країна узгоджує свою позицію з позиціями інших, враховує їх інтереси.

Історично Україна стикалась з великим світом здебільшого лише опосредковано, через призму чужих інтересів та форми іншої більш політично розвинутої свідомості (польскої, російської, німецької). Сьогодні Україна стоїть на порозі відкриття світу для себе - процес, який Європа відпрацьовувала кілька столітть - а також себе для світу, оскільки Україна ще залишається для багатьох невідомим геполітичним простором.

Процес досягнення Україною реальної незалежності і її вихід в міжнародне співтовариство створює якісно нову ситуацію для всебічного розвитку української нації. Нова якість украінського суспільства ви­магає відповідного переоцінювання системи його власних інтересів. Така переоцінка повинна починатись з ледь не повної переорієнтації всієї системи свідомості, що прита­манна в головних рисах українському народу.

       Прагнення вийти в безпосередній контакт з іншими країнами вимагає і самостійного осмислення інших сфер свідомості, які обумовлюють дії впли­вових політичних і економічних сил. Проникнення в широкий світ починається з спроб зрозуміти його, налагодити з ним контакти і вступити в багатоплановий діалог. Тільки тоді ми зможемо знайти ті форми презентацій власної ідентичності і власних інтересів, в яких світ зможе зрозуміти і нас самих. Україна має усвідомити себе в геополітичному контексті і в контексті розвитку світової цивілізації. Таке усвідомлення неподільне з тим, як саме цивілізоване суспільство розглядає Україну і як воно бачить місце України в світі. Визначення геополітичних інтересів України потребує врахування складеної системи інтересів різних країн, розклад сил - економічних, політичних, військових, духовних - в певному регіоні. Особливо це стосується найближчих сусідів України і потуг глобального значення, таких, що прагнуть знайти власні інтереси в Україні або самі становлять для неї особливий інтерес.

Українську геостратегію визначають на цей час три головні парадигми, взаємодія яких і складає конфігурацію зовнішньополітичних орієнтацій країни: Євроазійська парадигма (РФ-СНД), Євроатлантична (Європейська) та Південно-Східна. Всі вони мають достатньо глибокі історичні корені і обумовлені рядом геополітичних чинників, що свідчить про їх об’єктивність та важливість для існування держави. Вони є традиційними для політичного життя країни. Кожного разу, коли Україна отримувала можливість жити власним життям, вона повинна була визначатись насамперед в цих напрямах, з ким боротись, кому протистояти, а з ким укладати угоди і союзні відносини. З от­риманням незалежності Україна повинна знову визначити себе в цих напрямках. В суспільній думці йде запекла боротьба між прихильниками насамперед західного і північно-східного напрямів. Визначення національного інтересу України в цьому питанні є стра­тегічним вибіром і сформовані в нашу добу рішення позначаться на долі держави на десятиріччя вперед. Геополітична ситуація України вимагає створення збалансова­ної системи відносин.

 В термінах класичної геополітики Євроазійська модель втілює так званий ‘телурократичний принцип’ (сухопутної потуги, стійкість провідних рис цивілізації, соціальних традицій, етичних настанов), Євроатлантична модель - ‘таласократичний’(морської потуги, диамічний розвиток, ринкові взаємини, індивідуальна ініциатива, етична гнучкість, тощо), в той час як Південно-Східне коло орієнтацій може бути пов’язана з дією принципу ‘межі’ (берегової лінії, зони зіткнення перших двох принципів).

Не піддаючи тут критиці основи такого бачення структури геополітичного простору, а лише йдучи за її термінологічним полем, можна напевно визначити місце України саме як ‘цивілізацію межі’. Маючи європейське коріння Україна історично виникає на межі зіткнення з кочовими культурами, і на цей час її також сприймають скоріше як зону боротьби двох суперпотуг за домінацію.

Хоча Україна є європейською регіональною державою (Центрально-Європейський регіон) вона має певне коло інтересів поза межами регіону; Місце України у Європі нагадує позицію Індії подібною є і її сучасна геополітична філософія: Україні пасує аргументація країни, що звільнилися від колоніалізму. Індія найбільша та важливіша колонія Британської імперії, так само як Україна - колишня найбільша та важливіша періферія Російської імперії. Із виходом Індії Британська імперія остаточно розпадається, так само як розпався СРСР з отриманням Україною незалежності.. З іншого боку - ідеологія сучасної російської ліберальної демократії нагадує принципи неоколоніалізму, неоімперіалізму економічного гатунку.

Отже розмови про багатовекторність української зовнішньої політики не слід розглядати як декларації. Вони неявно спираються на відповідний онтологічний грунт. Згідно з логікою можливостей суб’єкт має йти паралельно за усіма можливими варіантами, доки вони не почнуть протирічити одне одному. В такому випадку обирається один з варіантів, але водночас слід починати пошуки нових можливостей для відновлення спектру на новому рівні. Тобто стратегічна мета України - всебічна інтеграція до європейських і євроатлантичних структур ніяким чином не повинна виключати можливостей всебічного розвитку економічних, політичних і соціально-культурних стосунків з країнами інших регіонів світу.

           

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: