Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Виконання критеріїв, необхідних для приєднання до ЄВС

Таблиця 15.1

Країна	Індикатори конвергенції	Відповідає критеріям чи ні
Рівень інфляції, %	Ставки за довгостроковими державними облігаціями	Дефіцит бюджету	Державний борг	Рівень інфляції, %	Ставки за довгостроковими державними облігаціями	Дефіцит бюджету	Державний борг	Стабільність валюти	Кількість позитивних відповідей
% від ВНП
Франція	1,7	8,7	-5,0	51,5	Так	Так	Ні	Так	Так
Люксембург	1,9	7,8	+ 0,4	6,3	Так	Так	Так	Так	Так
Данія	2,3	8,9	-2,0	73,6	Так	Так	Так	Ні	Так
Німеччина	1,6	7,8	-2,9	58,8	Так	Так	Так	Так	Так
Ірландія	2,4	10,0	-2,7	85,9	Так	Ні	Так	Ні	Так
Велика Британія	3,0	9,0	-5,1	52,5	Ні	Ні	Ні	Так '	Ні
Бельгія	1,4	8,8	-4,5	134,4	Так	Так	Ні	Ні	Так
Нідерланди	1,1	8,0	-3,1	78,4	Так	Так	Ні	Ні	Так
Італія	5,4	13,5	-7,4	124,9	Ні	• Ні	Ні	Ні	Ні
Іспанія	4,7	12,6	-5,9	64,8	Ні	Ні	Ні	Так	Ні
Греція	9,0	21,5	-9,3	114,4	Ні	Ні	Ні	Ні	Ні
Португалія	3,8	16,5	-5,4	70,5	Ні	Ні	Ні	Ні	Ні
Швеція	2,9	8,0	-7,0	81,4	Ні	Так	Ні	Ні	Так
Фінляндія	1,0	6,8	-5,4	63,2	Так	Так	Ні	Ні	Так
Австрія	2,0	6,0	-5,5	68,0	Так	Так	Ні	Ні	Так
Критерії	2,7	8,9	-3,0

15.7. Запровадження евро — центральна проблема створення ЄВС

На саміті у Мадриді (грудень 1995 р.) були визначені основні принципи переходу від національних валют до евро, який буде здійснено у три стадії: •прийняття рішення про склад ЄВС — у 1998 p.; •початок функціонування ЄВС — 1 січня 1999 p.; • впровадження євробанкнот та монет (найпізніше — 1 січня 2002 р.) та завершення обміну валют (найпізніше — 1 липня 2002 p.). Євро стане єдиним законним платіжним засобом на території Європейського Союзу.

Перехідний період до повномасштабного запровадження евро триватиме до трьох років. На початку стадії курси перерахунку національних валют у евро (і, таким чином, курси між ними) будуть необоротно зафіксовані. Обмінні курси дорівнюватимуть курсам перерахунку, тому національні валюти стануть не більш ніж різними вираженнями евро (останні гроші ще не матимуть фізичного втілення). Функція реалізації грошової політики перейде від національних банків до Європейського центрального банку (ЄЦБ), який розташований у Франкфурті-на-Майні. Європейська система центральних банків (ЄСЦБ) нестиме відповідальність за проведення кредитно-грошової політики, здійснюватиме валютні інтервенції лише в евро, підтримуватиме створення спільного ринку нової валюти тощо.

Остання стадія переходу до евро буде характеризуватися впровадженням євробанкнот та монет, які замінять національні валюти. Не виключено, що нові та старі гроші певний час будуть у паралельному обігу. Вони спочатку охоплять фінансовий та банківський сектори, наберуть сили на фондовому ринку, почнуть використовуватися великими компаніями, а потім поширяться на малі підприємства, домогосподарства та урядовий сектор.

Особливий інтерес викликає принцип фіксації курсів перерахунку валют країн—учасниць ЄВС, які будуть необоротно зафіксовані відносно евро. Саму процедуру не визначено, але рішення про курси перерахунку має бути прийнято одностайно, щоб не створювати ризику «валютного демпінгу» перед уведенням нової валюти.

Незважаючи на плідні результати Мадридського та Дублінського (грудень 1996 р.) самітів, іще чимало принципових питань потребують свого рішення. Мова йде про те, які країни стануть

першими членами ЄВС, якими будуть обмінні курси, законодавче регулювання процесу переходу, терміни й темпи обміну національних валют на евро.

Важливо й те, що не всі країни бажають бути першими в ЄВС. Ще багато хто вважає, що темпи, задані Маастрихтськими угодами, надзвичайно швидкі. Тому не зовсім ясно, як будувати відносини країнам, які не ввійдуть до ЄВС з самого початку. Очевидно, що введення евро в певній групі країн створить гострі проблеми валютних відносин між сферою єдиної валюти і країнами ЄС поза нею. По суті на практиці замість одного валютного союзу доведеться регулювати два. Введення єдиної валюти може викликати й певну політичну загрозу. Забезпечення інтеграційних критеріїв може призвести до значного скорочення бюджетних витрат, урізання соціальних програм, навіть до певної нестабільності в суспільстві. Але ті величезні переваги, які несе інтеграція на шляху до європейського економічного та валютного союзу, настільки незаперечні, що цей процес, націлений на майбутнє, набирає необоротного характеру.

Перші результати функціонування евро вії країнах ЄС дають підстави стверджувати, що у XXI ст. вона може стати провідною міжнародною валютою. Підраховано, що витрати західноєвропейського бізнесу при введенні євро сягнуть 35 млрд дол., але переваги обіцяють бути більшими. На 15 % зменшаться витрата компаній на операції з обміном валют. Євро обслуговуватиме третину світової торгівлі. Перші переваги відчують фінансові інституції, аудиторські та консалтингові фірми, розробники програмного забезпечення. Позитивним має бути вплив євро на конкуренцію на внутрішньому європейському ринку.

Експерти вважають, що функціонування євро змінить систему руху капіталів у Європі та вплине на світову фінансову систему, яка може стати триполярною — долар, євро та єна. Менша кількість, але більша питома вага основних валют приведе до більш стабільних двосторонніх обмінних курсів, відбудеться реструктуризація сфери фінансових послуг, зросте ліквідність фінансових зобов'язань, загостриться конкуренція між фінансовими інституціями, підвищиться рівень прозорості фінансових послуг. Через процеси формування обмінних курсів і процентних ставок буде здійснюватися вплив не тільки на рух капіталів, а по суті на всю систему факторів виробництва. Вони залежатимуть від макро-економічної та структурної політики в зоні євро, а зважаючи на розміри території ЄС, економічний потенціал угруповання та

Розділ IV

15. Європейський економічний і валютний союз

зростання глобалізаційних тенденцій підсилиться його вплив на зміни макроекономічної ситуації у світовому господарстві.

Під кінець століття почало набувати дедалі більшого значення питання про розширення Європейського Союзу, зокрема за рахунок країн Центральної та Східної Європи. Це, безумовно, потребує від першочергових кандидатів до вступу в ЄС проведення низки глибоких економічних та політичних заходів, спрямованих на адаптування їхніх господарств до нині чинних умов європейської економіки. З цього погляду країни, які є потенційними членами угруповання, Комісія ЄС поділила на три групи: перша — країни, з якими було розпочато конкретні переговори про вступ до ЄС; друга —ті країни, переговори з якими перенесено на більш пізній термін; остання група охоплює ті країни, для яких приєднання до ЄС —досить віддалена мета і які на даний момент не є асоційованими членами угруповання.

В 1998 р. Комісією ЄС було розроблено програму «Агнета 2000», в якій проведено оцінку десяти країн — кандидатів на вступ до угруповання з точки зору адаптованості їхньої економіки до умов ЄС. Найбільше відповідають економічним вимогам, на думку КЄС, лише такі країни, як Чехія, Угорщина, Польща, Словенія, Словаччина та Естонія, з яких перших чотири — майже повністю. Нинішня співпраця ЄС із країнами Центральної та Східної Європи, спрямована на поступову адаптацію їхніх економічних показників (ефективність ринкового господарства, макро-економічна стабільність, стан інституційної структури, розвиток ринку капіталів та ін.) до цього угруповання, сприяє вирівнюванню економічних дисбалансов, що мають місце в цих країнах, створює передумови для реформування фінансової сфери згідно з вимогами ЄС.

Щодо місця та можливостей України в цьому процесі, то вони визначаються тим, що наша країна віднесена до третьої групи потенційних претендентів на членство в ЄС. Уряд нашої держави визначив за стратегічну мету інтеграцію до ЄС, але для цього треба докласти багато зусиль, пов'язаних з поетапним подоланням відсталості України за багатьма показниками, невідповідності багатьом критеріям ЄС, невизначеності пріоритетів зовнішньої політики та ін.

15.8. Структурна та науково-технічна політика ЄС*

Стратегічна мета економічної політики ЄС полягає в укріпленні, оновленні та реструктуризації промислової бази, створенні міцного економічного та валютного союзу при одночасному збільшенні частки внутрішнього споживання продукції передових галузей країн—членів угруповання і підтриманні її конкурентоспроможності на світовому ринку. В основі цієї політики — інтеграційні інтереси всього ЄС, і передусім найбільш економічно розвинутих країн.

Структурна політика ЄС — це система дій урядів, спрямована на перерозподіл ресурсового потенціалу для створення, розвитку та якісного оновлення бази економічного зростання. Вона будується на основі вироблення національних пріоритетів структурних перетворень промисловості та формування методів регулювання для забезпечення концентрації ресурсів і капіталів на пріоритетних напрямах (економічне зростання зумовлене переливанням ресурсів та капіталів зі збиткових видів діяльності

у прибуткові).

У країнах ЄС концептуально прийнятий п'ятирівневий підхід побудови структурної політики, який охоплює загальноекономічний, галузевий, технологічний, регіональний та міжнаціональний блоки. Всі вони переплітаються на практиці. Зокрема, індивідуальне регулювання окремих галузей пов'язується із загальноекономічними методами стимулювання виробництв тощо. Так, при встановленні єдиних для всіх ставок податку на прибуток для пріоритетних галузей та виробництв передбачаються податкові

пільги.

Головним національним пріоритетом структурних перетворень у країнах ЄС є технологічна перебудова промисловості на основі ресурсозберігальних технологій для забезпечення конкурентоспроможності національних економік. Проведення структурних перетворень промисловості потребує нового погляду на питання ранжування галузевої структури економіки по групах. Зазвичай виділяють групи: • базових галузей промисловості, що є основними у структурі

економіки;

•перспективних галузей, які визначають базу економічного зростання;

*Матеріал підготовлений Л. С. Поліщук.

Розділ IV

15. Європейський економічний і валютний союз

•підгалузей або виробництв, що підлягають частковому закриттю або ліквідації, тобто структурно-депресивних.

До пріоритетних належать також базові галузі, що виробляють інвестиційні ресурси. Наприклад, машинобудування — це виробництво засобів виробництва для технічного переоснащення пріоритетних підприємств та будівництва нових.

Структурні перетворення, що проходять у країнах ЄС, посилюють процеси міжнародної інтеграції та спеціалізації, сприяють відкритості національних економік. Завданням держави стає формування економічно обгрунтованих торговельних зв'язків. Через те у рамках структурної політики вона визначає свою позицію щодо місця країни на ринку наукоемких товарів, технологій, інтелектуальних послуг.

Успішне проведення структурних перетворень залежить від системи державного регулювання. В країнах ЄС структурні перетворення регулюються за допомогою бюджетної, кредитної, податкової, торговельної, патентової та науково-технічної політики, федеральної контрактної системи, а також заходів адміністративного контролю. Для цього використовується широкий спектр економічних інструментів: прямі державні капітальні вкладення, цільове фінансування та субсидіювання, надання пільгових позик, укладання контрактів на розробку нової продукції та технологій, інвестиційні знижки, система протекціонізму, податкові пільги, правила та норми амортизації, комплексні цільові державні програми тощо.

Особливістю сучасного економічного циклу в Європі є суттєві структурні зрушення, пов'язані з НТП. Передусім скорочується частка матеріального виробництва у ВНП при підвищенні якості продукції та економії на енергії, матеріалах, основних виробничих фондах. Скорочується фондо-, матеріале- та енергоємність продукції, а це свідчить про підвищення ефективності процесу відтворення.

Інша важлива структурна зміна пов'язана зі зростанням частки послуг, головним чином виробничих — програмного забезпечення, проектного планування, логістики, консалтингу, інжинірингу тощо. Що стосується транспорту й торгівлі, то їхня питома вага зберігається на тому ж рівні.

У сфері промисловості відбуваються зрушення в галузевій _s структурі. Насамперед зростає частка електроніки, обробки даних, інформатики, машинобудування, хімії тощо. Раціоналізації приділяється більше уваги, ніж створенню нових фондів або роз-

ширенню виробничих вкладень. Відбувається зміна й у споживчій вартості, що виражена через різні види устаткування. Наприклад, спостерігається зростання частки електронного оснащення при зниженні в той же час питомої ваги самих машин.

Нові риси у сучасному циклі проявляються і в характері нагромадження грошового капіталу. По-перше, це стосується акумуляції грошових засобів у концернах. По-друге, витрати концернів на НДДКР нині досягають розмірів, близьких до капіталовкладень в основний капітал. По-третє, поряд із поповненням грошових капіталів з прибутку і зростанням самофінансування проходить централізація капіталу шляхом придбання наявних підприємств або поглинання одних іншими. По-четверте, на сучасному етапі відтворювального циклу підвищується ліквідність підприємств, зростає кількість спільних підприємств великих концернів з малими та середніми.

Реструктуризація промислового та сільськогосподарського капіталу забезпечується єдиною економічною (промисловою) політикою ЄС, передусім науково-технічною у пріоритетних галузях розвинутих країн. Уже нині вони досягай суттєвих якісних та структурних змін в електроніці, машинобудуванні, інформатиці, інжинірингу. Інвестиції дедалі більше пристосовуються до кон'юнктури ринку, до попиту й пропонування, до рівня прибутковості.

Науково-технічна революція — один із важливих чинників глобальної трансформації світової економіки. Під її впливом відбуваються корінні зміни у структурі сучасного виробництва, еволюція міжнародного поділу праці, формування нових моделей

розвитку.

Ці процеси розгорнулися одночасно в усіх розвинутих країнах, і тому значного розриву між ними в науково-технічній сфері не виникло. Проте певна обмеженість людських і фінансових складових науково-технічних потенціалів окремих країн Західної Європи, традиційна для повоєнного періоду технологічна залежність від США примусила їх шукати можливості для колективної науково-технологічної протидії зростаючій могутності США та

Японії.

Необхідність пристосування до вимог науково-технічного прогресу в умовах загострення міжнародної конкуренції зумовила перенесення акцентів у Західній Європі з ринкової сфери на галузі виробництва, науки й техніки. Науково-технічна політика стала одним із найважливіших пріоритетів ЄС.

Розділ IV

15. Європейський економічний і валютний союз

Ця політика, що формувалася з моменту створення перших інтеграційних об'єднань у Західній Європі, спочатку охоплювала ті сфери наукових досліджень, які розроблялися спільними зусиллями західноєвропейських країн у рамках Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС), Європейського співтовариства з атомної енергії (ЄСАЕ), Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), — вуглевидобуток, металургію, сільське господарство, атомну енергетику. Мета цієї політики до початку 70-х років полягала у сприянні формуванню науково-технічного потенціалу ЄС у цих галузях шляхом організації спільних наукових досліджень та їх координації.

Новий етап формування науково-технічної політики настав у 70-х роках. 14 серпня 1974 р. Рада міністрів ЄС прийняла рішення про координацію національних науково-технічних політик, про визначення заходів у галузі науки та технології, які становлять спільний інтерес, та затвердила першу програму НДЦКР на 1974— 1977 pp. Ця дата зазвичай вважається «офіційним народженням» спільної політики ЄС у галузі науки та техніки. У наступний період значно розширилися масштаби та тематичний спектр колективних досліджень. Останній охоплював, наприклад, питання охорони навколишнього середовища, промислової політики, забезпеченості сировиною, довгострокового прогнозування. Особлива увага приділялася проектам створення науково-технічної інфраструктури.

У 80-ті роки політика ЄС дедалі більше орієнтується на розв'язання найбільш актуальних проблем науково-технічного розвитку, серед яких особливе місце посідає сприяння структурній перебудові, переливу капіталу в найновіші галузі економіки. Особливий акцент робиться на заходи, що стимулюють підвищення міжнародної конкурентоспроможності, розвиток нових галузей промисловості, на більш ефективне використання науково-технічного потенціалу ЄС.

На формування концептуальної та правової основи сучасної науково-технічної політики ЄС відчутно вплинули Меморандум Комісії ЄС «До технологічного співтовариства», представлення Раді міністрів документа «Здійснення Меморандуму Комісії про Європейське технологічне співтовариство» від 1985 p., а також введення в дію у 1987 р. Єдиного європейського акта.

Підписання Єдиного акта остаточно усунуло недоліки у правовому обгрунтуванні комунітарної науково-технічної політики. Відповідно до ст. 24 цього акта Договір про ЄС доповнювався роз-

ділом «Наукові дослідження та технологічний розвиток», у якому визначені її мета, головні напрями та заходи. Наголос робився на галузях, особливо перспективних для розвитку економіки в цілому. Це інформатика, телекомунікації, біотехнологія.

Згідно з цим документом ЄС отримав повноваження з підтримки співробітництва підприємств (у тому числі дрібних та середніх компаній), науково-дослідних центрів та вищих навчальних закладів у галузі науки й техніки, зі сприяння мобільності науково-дослідних кадрів у рамках ЄС, а також із розвитку науково-технічного співробітництва з третіми країнами та міжнародними організаціями.

Цільова орієнтація науково-технічної політики не означає, однак, прагнення ЄС здійснювати вплив на всі перспективні напрями НТП. Мова йде виключно про спільні проекти, оскільки вони можуть бути ефективніше реалізовані на європейському

рівні.

Пріоритети науково-технічної політики ЄС — транскордонна координація та кооперування, підвищення мобільності кадрів, заохочення фундаментальних досліджень, а також інтегрування науково-технічного розвитку в концепцію Єдиного внутрішнього ринку, передусім по лінії гармонізації технічних норм і стандартів, створення єдиної системи вищої освіта та її інтеграції з бізнесом

і наукою.

Починаючи з 1984 р. науково-технічна політика ЄС реалізується в основному шляхом здійснення рамкових програм (РП), у яких сформульовані головні цілі, пріоритетні напрями, встановлені обсяги фінансування НДДКР та розподілені ресурси по окремих стадіях їх виконання. Цей порядок отримав правове закріплення.

Рамкова програма формується спільними зусиллями головних органів ЄС: Комісії, Ради міністрів, Європейського парламенту, Економічного і соціального комітету. Комісія після численних консультацій з представниками науки та ділового світу розробляє проект програми, який обговорюється у вищих органах управління ЄС. Для остаточного прийняття програми необхідно одноголосне рішення Ради міністрів ЄС.

У 1983 р. в ЄС були прийняті програма ЕСПРІТ (інформаційна технологія) та перша рамкова програма НТП на 1984—1987 pp., яка мала індикативний (рекомендаційний) характер.

Після "появи спеціального розділу Єдиного акта друга (1987— 1991), третя (1990—1994) та четверта (1994—1998) рамкові прог-

Розділ IV

15. Європейський економічний і валютний союз

рами стали основою науково-технічної політики та набули обов'язкового характеру. Всі РП певною мірою перекривають одна одну в часі, забезпечуючи таким чином неперервність розвитку.

Необхідно зазначити, що органи ЄС, підвищуючи конкурентоспроможність європейської промисловості через науково-технічні програми, одночасно збільшують частку фінансування НДЦКР шляхом залучення інвестицій та збільшення бюджетних витрат (табл. 15.2).

Таблиця 15.2

⇐ Предыдущая 60 61 62 63 646566 67 68 69 Следующая ⇒