Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Передумови та етапи формування ЄС

Інтернаціоналізація господарського життя у другій половині XX ст. стала провідною тенденцією розвитку сучасної світової економіки. Однією з головних особливостей цього процесу є утворення великих зон впливу найбільш розвинутих країн. Вони стають своєрідними інтеграційними угрупованнями, навколо яких об'єднуються інші держави, що забезпечує їм важливу роль у світовому господарстві й політиці.

Регіональна інтеграція відбувається на двох рівнях: на рівні окремих фірм, які у своїй господарській діяльності вступають в інтеграційні процеси, і на міждержавному рівні, коли держава цілеспрямовано сприяє переплетенню та взаємодоповненню праці й капіталу в рамках груші країн і забезпечує функціонування особливих інтеграційних інструментів та структур.

Найбільш повно та чітко економічні інтеграційні процеси проявилися в Західній Європі, де в другій половині століття починає формуватися єдиний господарський простір цілого регіону, в межах якого поступово складаються загальні умови відтворення руху факторів виробництва та постають механізми його регулювання. Окрім таких об'єктивних чинників впливу на західноєвропейську інтеграцію, як розгортання НТР, посилення ролі ТНК, глобальна інтернаціоналізація виробництва й капіталу, вона підживлювалась

ідеєю єдиної Європи, яку висували ще І. Кант, В. Гюго, К. Ка-угський та розробляли сучасні політики —Л. Ергард, Ш. де Голль таін.

Свій початок західноєвропейська інтеграція бере з 1951 p., коли була підписана угода про Європейське об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС), у яке увійшли шість держав — Франція, ФРН, Італія та країни Бенілюксу. Але це передісторія. Реально західноєвропейська інтеграція розвивається з 1957 p., коли названі країни підписали угоди про створення Європейського співтовариства («Спільного ринку») та Європейського співтовариства з атомної енергії, так званого Євратому. До складу угруповання ввійшли країни з високим рівнем економічного розвитку. Це великою мірою визначило динамічні темпи їхнього економічного зростання протягом наступних 15 років.

У Римському договорі, згідно з яким було засновано Європейський спільний ринок, передбачалися ліквідація національних бар'єрів на шляху вільного руху товарів, робочої сили, капіталів і послуг, а також поступовий перехід до проведення єдиної політики в різних сферах економічного життя країн-учасниць (сільське господарство, науково-технічна діяльність, промисловість, транспорт, податки тощо). Перехід до єдиної торговельної політики мав забезпечити узгодження дій угруповання в зовнішньоекономічній сфері та перетворення його на суб'єкта системи міжнародних економічних відносин.

Створення основи співробітництва — митного союзу, за задумом авторів Римського договору, мало викликати перехід до більш високої стадії інтеграції — економічного союзу, а надалі — до політичного об'єднання федеративного типу.

Фундатори угруповання по суті вели мову про «Сполучені Штати Європи», хоча рух до політичного союзу не відображено в Римському договорі, у преамбулі якого лише в найзагальнішій формі йдеться про «дедалі тісніший союз європейських народів». Як результат складного компромісу між країнами—засновниками Європейського економічного співтовариства (ЄЕС)*, насамперед між Францією та ФРН, Римський договір містить багато нечітких формулювань, що. дають змогу тлумачити їх в інтересах того або іншого учасника. Не зовсім визначена й кінцева мета угруповання.

Розвиток західноєвропейської інтеграції з кінця 50-х років до сьогодення перебігав нерівномірно, часом складно й суперечливо.

* У 1967 р. на основі об'єднання «Спільного ринку», ЄОВС та Євратому були створені Європейські співтовариства (ЄС).

Розділ IV

15. Європейський економічний і валютний союз

Але головні завдання, які були поставлені при створенні ЄЕС, упродовж всього його існування реалізувалися досить успішно.

На першому етапі розвитку європейської інтеграції (кінець 50-х —середина 70-х років) основну увагу було приділено усуненню перешкод, що стояли на шляху формування «Спільного ринку». Цьому сприяли в цілому вигідна економічна кон'юнктура в західноєвропейських країнах, високі темпи розвитку господарських зв'язків між ними. Важливим було й те, що в Римському договорі містився чіткий погоджений графік ліквідації тарифних бар'єрів і кількісних обмежень у взаємній торгівлі країн—учасниць ЄС. Це надавало виконанню відповідних положень Римського договору певного автоматизму.

Тим самим полегшилося створення митного союзу. Мито у взаємній торгівлі країн-учасшщь після поступового його зниження в період 1959—1968 pp. було в основному ліквідоване до 1 липня 1968 p., а більшу частину кількісних обмежень скасовано вже в 1962 р. Одночасно національні митні тарифи країн-учасниць були замінені єдиним тарифом. Створення митного союзу організаційно вирізнило «шістку» в системі міжнародних економічних відносин і заклало основу для її спільних виступів на міжнародній арені як єдиного суб'єкта.

Другим важливим елементом «Спільного ринку», який сформувався в 60-х роках, була єдина сільськогосподарська політика, її було розроблено і прийнято під тиском Франції, яка найбільше зацікавлена в розширенні збуту своїх сільськогосподарських товарів усередині ЄС. Протягом перехідного періоду були введені єдині ціни й правила регулювання ринків по всіх основних сільськогосподарських товарах, а також створений протекціоністський механізм торгівлі з третіми країнами. Політика «Спільного ринку» у сфері виробництва і збуту сільськогосподарської продукції також перетворилася на важливий зовнішньоекономічний важіль «шістки».

Перехід учасників угруповання до єдиної митно-тарифної та аграрної політики відіграв важливу роль у створенні в 70-х роках власних коштів і бюджету Співтовариства, які формуються в основному за рахунок надходжень від митних виплат і компенсаційних зборів, що стягуються при імпорті товарів з трети країн.

Незважаючи на вжиті заходи, вільний рух товарів у межах «Спільного ринку» цілком забезпечено ще не було. Його стримували численні нетарифні перешкоди й відмінності в національному законодавстві та адміністративних правилах країн-учасниць.

Сильний імпульс західноєвропейській інтеграції дав у 70-ті роки новий етап НТР і зумовлена ним необхідність структурної перебу-

дови економіки. Перед країнами Співтовариства постало завдання об'єднати свої ресурси.для подолання відставання від США та Японії в деяких сферах науки і технологій, насамперед у мікроелектроніці, біотехнології, виробництві нових матеріалів. Необхідність поглиблення інтеграції в науково-технологічній сфері активізувалася конкуренцією, що різко загострилася на світовому ринку, насамперед з боку американських та • японських ТНК, зростаючою нестабільністю міжнародної валютної системи, екологічною кризою, яка розгорнулася в країнах Західної Європи, соціальним напруженням, пов'язаним зі зростанням безробіття.

Перед учасниками угруповання постали складні проблеми. Для підтримання досягнутого рівня інтеграції та її подальшого розвитку були потрібні розробка і проведення спільної політики у сферах промисловості, транспорту, енергетики, охорони навколишнього середовища, у розвитку відсталих районів тощо. Назрівала необхідність формування економічного союзу, надзвичайно важливим елементом якого була б єдина валютна політика. Ці напрями інтеграції лише пунктирно намічені Римським договором. Тому від усунення перешкод треба було перейти до визначення мети, змісту й засобів єдиної політики на кожному напрямі інтеграції, що передбачало вияв політичної волі країн-учасниць та їхню згоду на передання урядами суверенних прав наднаціональним органам ЄС. Саме цьому і сприяла комплексна управлінська структура ЄС — Рада міністрів, Комісія європейських співтовариств, Європейська рада, Європейський парламент і Європейський суд. Вона забезпечувала на всіх етапах реалізацію завдань і постанов та розв'язання суперечностей в угрупованні.

Великий вплив на розвиток інтеграційних процесів справило розширення складу ЄС за рахунок приєднання Великої Британії, Данії та Ірландії (1973 p.). Вступ до Співтовариства трьох нових членів і насамперед Великої Британії збільшив його вагу в світовій економіці та міжнародних економічних відносинах. Однак процес адаптації цих країн до інтеграційної системи, яка склалася, ще й досі далеко не завершений.

Другий етап становлення ЄС веде відлік із початку економічної кризи, яка охопила в середині 70-х років усі держави—члени Співтовариства. Відтак посилилася тенденція до дезінтеграції, що виявилася, зокрема, в їхніх сепаратистських діях щодо захисту своїх економічних інтересів (запровадження обмежень імпорту з країн-учасниць, зміна курсів валют тощо). Валютний хаос 70-х років, доларова експансія СІНА, «плавання» валют членів «Спільного ринку» не лише стали перепоною для реалізації планів

Розділ IV

15. Європейський економічний і валютний союз

створення економічного й валютного союзів, а й завдали шкоди підвалинам ЄС — митному союзові та єдиній сільськогосподарській політиці. У 70-ті — на початку 80-х років розрив у рівнях економічного розвитку між країнами ЄС збільшився. А зі вступом до угруповання порівняно відсталої Греції (1981 р.) це проявилося ще помітніше.

Глибинні причини кризових явищ у ЄС — незавершеність і половинчастість багатьох інтернаціоналізаційних заходів, нечітке розмежування національної та наднаціональної компетенції в економічній політиці. У 70-ті роки з усією гостротою виявилася «шституційна» криза ЄС, під сумнів були поставлені здатність Співтовариства до подальшого розвитку та його економічна конкурентоспроможність щодо США та Японії.

Третій етап, який почався з другої половини 80-х років, характеризується подальшим розширенням складу Співтовариства. У 1986 р. до нього приєдналися Іспанія та Португалія, що, втім, загострило міждержавні диспропорції, які існували раніше. Ці країни відставали за рівнями промислового розвитку та доходу на душу населення (приблизно половина середнього по ЄС), а зайнятість населення у сільському господарстві була в них надто великою. Разом із тим цьому етапові притаманні нові імпульси в розвитку західноєвропейської інтеграції. Це пов'язано з прийняттям у 1987 р. Єдиного європейського акта (ЄЄА).

Документ ознаменував собою, можна сказати, стратегічний перелом у розвитку Співтовариства, маючи на меті створити умови для такої перебудови його господарського механізму, яка не тільки закріплювала би досягнутий рівень, а й відкривала нові можливості на перспективу. Найбільший крок у цьому напрямі — принципова домовленість про створення єдиного ринку 12 країн— членів Співтовариства до 1993 р. Проте реалізація цього проекту, а також інших напрямів інтеграції стикається зі значними проблемами. І до сьогодні в країн-учасниць зберігаються досить суттєві відміни в митному законодавстві, адміністративних правилах, існуванні податкових бар'єрів, що перешкоджає вільному пересуванню товарів, послуг, капіталів та робочої сили. Помітні й валютні проблеми, усунення яких потребує формування валютного союзу.

Головним положенням Єдиного європейського акта була визначена мета створення єдиного економічного простору, в якому країни-учасниці складали б єдиний господарський організм. Прийняття ЄЄА підсилювало інтеграційні процеси в ЄС у галузі мікро-і макроекономіки, права й політики, науки, екології, регіональ-

ного розвитку, соціальних відносин. На початку 90-х років країни угруповання практично завершили створення основ єдиного ринку і наблизилися до формування валютного, економічного та політичного союзів.

Сучасний етап інтеграційного процесу є етапом існування Європейського Союзу, в межах якого виник єдиний економічний простір у відповідності з вимогами Маастрихтського договору (лютий 1992 p.). Європейський Союз об'єднує 15 країн (останніми вступили Австрія, Швеція та Фінляндія). В межах ЄС функціонує єдиний внутрішній ринок з вільним рухом усіх факторів виробництва. Створено єдиний Європейський банк з правами емісії єдиної валюти — евро — і, нарешті, — валютний та економічний союз.

Цим цілям слугують такі домовленості:

• союзне громадянство надає свободу пересування на суверенно
му терені Європейського Союзу. Громадяни Союзу мають право
брати участь за місцем проживання у місцевих та європейських
виборах;

• Європейський парламент отримує більше компетенції. У май
бутньому розпорядження прийматимуться Радою та Парламен
том. Парламент може відхиляти розпорядження з певних пи
тань абсолютною більшістю. Прийняття в члени Комісії набуває
чинності лише після затвердження парламентом. Періоди вико
нання посадових обов'язків є однаковими для Парламенту та
Комісії;

• спільна зовнішня політика та політика безпеки мають поступово
розроблятися та втілюватися в життя;

• співпраця у внутрішній політиці доповнюється у таких питан
нях: надання притулку втікачам, прикордонний контроль,
імміграційна політика, боротьба з наркотиками, міжнародною
злочинністю, тероризмом.

⇐ Предыдущая 56 57 58 59 606162 63 64 65 Следующая ⇒