 |
Схема знищення української інтеліґенції
|
|
|
|
Схема знищення української інтеліґенції
Кожне соціяльне й політичне гасло в Совєтському Союзі було закликом до знищення. Жодний політичний захід совєтської влади не запроваджувався інакше, як тільки через застосування масових терористичних заходів. Катин і Вінниця були не випадком, а правилом. Масові розстріли ставали ознакою часу. Терор і політика в Совєтському Союзі зробилися синонімами.
Але ніде і ні в чому знищувальні тенденції большевизму не виявилися так гостро, з такою, сказати, невідхильною остаточністю, як в ставленні до української інтеліґенції. Починаючи з перших років захоплення влади, большевизм весь час протягом 25 років свого панування систематично і послідовно нищив українську інтеліґенцію, внісши в справу нищення розчленовану ступневість і передбачену невблаганність. З точністю вдосконаленого механізму гігантська кремлівська м'ясорубка перемелювала в криваве м'ясиво тисячі, десятки, сотні тисяч людей, що втілювали в собі дух, розум і сумління українського народу.
Од найвидатніших і до найнепомітніших, од геніяльних творців, людей політичної акції, філософів, письменників, учених з світовим ім'ям і визнаною славою і до найпоміркованіших пасивних і байдужих хуторян, позбавлених будь-яких претенсій, політичних або соціяльних, однаково – чи були це представники старшої ґенерації, що склалися й проявляли себе ще до революції, чи, навпаки, представники молодшої й навіть наймолодшої ґенерації, народжені вже за революції, революцією виховані й революцією висунені вперед, вся українська інтеліґенція, в цілому її обсязі, незалежно од віку, соціяльного походження, поглядів, того або іншого ставлення до совєтської влади була приречена на згубу.
|
|
|
Десятки, сотні й тисячі імен, повноцінних, доброго дзвону, гідних всякого визнання й поваги, археологи, історики, мовознавці, музикознавці, етнографи, фолкльористи, діялектологи, складачі словників, знавці української синтакси, літредактори, педагоги, юристи, перекладачі з мов нових і давніх, сучасних і архаїчних, живих і мертвих, коректори, бухгальтери, аґрономи, ветеринари, вчителі, кінорежисери, кінооператори, автори кіносценаріїв, драматурги, професори, доценти, аспіранти, бібліотекарі, поети, малярі, фотографи, архітекти, люди усіх галузей і усіх фахів, витворених новітньою розчленованістю суспільної праці.
Усі вони, представники української інтеліґенції, кінчали однаково: раптовим зривом, падінням в безодню, вибухом катастрофи, оберненої в одчай, безнадійність, голод, вислання, смерть.
Про судові процеси
І жодного порятунку!.. Криза й катастрофа перестали бути літературними образами й філософськими катеґоріями, книжковими ремінісценціями з письменників або мислителів. Вони ставали реальностями совєтського життя, підписами під актом проведеного трусу і рукою власною ствердженим актом визнань в злочинах, ніколи не зроблених.
Наприкінці 20-их років, на межі, яка відокремлює НЕП і період " побудови безклясового суспільства", відбулося три великі судово-політичні процеси: процес СВУ, процес Шахтинського центру і процес Промпартії. Ці процеси були проведені з метою, по-перше, політичне скомпромітувати інтеліґенцію, по-друге, обґрунтувати потребу усунення інтеліґенції з усіх сфер діяльности, де вона ще лишилася за НЕПу, і відповідно до того довести потребу заступити інтеліґенцію, яка своїми актами саботажу і шкідництва стає на шляху побудови соціялістичного суспільства, перевіреними й відданими справі пролетаріяту висуванцями, – робітниками від верстату, людьми з партквитком.
|
|
|
Як і всі інші пізніші судово-політичні процеси в СССР, так і названі, були організовані " виборчою" методою. На лавах підсудних сиділо 2-3 десятки люду, тим часом як тисячі й десятки, сотні тисяч лишалися по той бік запони.
Після арешту вони зникли без жодної згадки. Арешту кожен підсовєтський громадянин чекав з дня на день, з години на годину, і все ж таки коли арешт приходив, він приходив якось несподівано.
Трус, проведений на помешканні, був, зрештою, чистою формальністю, як і підписування згодом акту визнань в злочинах, передбачених статтями 58 і 59 з численними доданими до них параграфами.
Бо що розумілося в Совєтському Союзі під злочином? Індивідуальна провина не мала значення.
Євген Плужник
Повторюємо: індивідуальна провина не мала значення. Про яку особливу провину могла йти мова, якщо справа торкалася Євгена Плужника?
Євген Плужник не сприймав совєтської дійсности й тікав у філософію, як слушно зауважив С. Гординський, але Плужник не прийняв не тільки совєтської, але й взагалі ніякої дійсности, і це неприйняття дійсности мало у нього філософський і дещо песимістичний відтінок. Він творив свою, ним самим вигадану, дійсність, і про цю ним витворену, замкнену в собі, кімнатну дійсність він розповідав у своїх поезіях.
Тримався він у житті обережно й осторонь. Був спокійний, тихий, немов би відсутній. Більше мовчав. Був хворий, страждаючи на легені. Ходив звичайно в пальті. Злегка, нібито якось нерішуче покахикував. Горбився.
Збірка його поезій під назвою " Рівновага", яку він підготував до друку і яка несла в собі дату " Київ, 1933" лишилася невидрукованою, бо поет саме під той час був заарештований. Досить переглянути цю збірку поезій, опублікованих тільки через десять років, вже за наших часів, 1943, в четвертій книзі " Українського засіву", щоб переконатися в цілковитій аполітичності Плужника.
У збірці немає ніяких випадів проти совєтської дійсности, але в ній немає й жодного підлабузництва. В роки, коли особливо пишним цвітом розквітало огидне совєтське лакейство, так типове на Україні для часів Постишева, Плужник не йде ні на які поступки і ні перед ким не запобігає. Незважаючи на те, що перед письменниками була цілком виразно поставлена дилема вибирати " або – або", Плужник не виявляє жодної тенденції совєтизування. Він поводиться дуже коректно й стримано. Він поет, хіба цього мало?!
|
|
|
Він вірить у свою самодостатність і в свій замкнений поетичний світ, в якому він мешкає. Він створює серію незрівняних поезій оповідального жанру, де одна за одною перед його уявою проходять картини й образи з культурної історії Европи.
Саме в серії цих поезій Плужник виявив себе як оригінальний поет, який зміг би досягнути довершеної зрілости, коли б його творчий шлях не був перерваний ґвалтовно й передчасно.
Авторові можна було б закинути деяку одірваність од життя, те, що він не відчуває майбутнього і не знаходить для себе в ньому місця, але поза цим ані згадана збірка, ані взагалі вся поетична діяльність Плужника в цілому не давала ніяких підстав для арешту і ще менше підстав для того, щоб засудити його на розстріл.
І все ж таки він був заарештований і засуджений. Правда, не розстріляли, замінивши вищу міру покарання на десять років заслання. Та це була ні для кого не обов'язкова гра мертвими формулами паперової юрисдикції, бо десять років заслання на далеку північ в суворих умовах полярного клімату, бруду й смороду зголоднілого життя в'язничних казарень означали для людини, хворої на легені, вірну смерть.
Заміна розстрілу на заслання, реально оцінюючи становище, не одкривала поетові жодних перспектив на порятунок. І все ж таки того дня, коли йому сказали, що розстріл замінено йому на заслання, він зрадів. Поет, який в житті взагалі рідко радів, якому багато треба було для того, щоб радіти, одержавши цю звістку, радіє надзвичайною радістю.
У листі, написаному до дружини, під першим враженням одержаної звістки, Євген Плужник писав:
" Галча моє!
Це не дрібничка, що пишу я тобі чорнилом, але разом з тим – це величезну має вагу: я хочу, щоб надовго, на все своє й моє життя, зберегла цей лист – найрадісніший, вір мені, з усіх листів, що я коли-небудь писав тобі. Галю, ти ж знаєш, як рідко я радів і як багато треба для того, і от тепер, коли я пишу тобі, що сповнює мені груди велике почуття радости – так це значить, що сталося в моїм житті те, чому й ти разом зо мною – я знаю – радітимеш. У мене мало зараз потрібних слів – мені б тільки хотілося пригорнути тебе так міцно, щоб відчула ти всім єством твоїм, що пригортає тебе чоловік, у якого буяє життєва сила і в м'язах, і в серці, і в думках.
|
|
|
Я пишу тобі, а надворі, за вікном, сонце – і мені, їй-богу, так важко стримати себе, щоб не скрикнути: яке хороше життя, яке прекрасне майбутнє в людини, що на це майбутнє має право!
Я цілую тебе, рідна моя, і прошу: запам'ятай дату цього листа, як дату найкращого з моїх днів.
28. ІІІ. 35
Твій Євген".
Не можна без глибокого внутрішнього хвилювання читати цього листа, якого написав Плужник під безпосереднім враженням одержаної вісти про заміну розстрілу на заслання.
Дивний лист! Дивна радість. Надто химерна, жорстока й нелюдська, щоб повірити в неї! Невже ж людина може радіти з того, що її засилають на десять років?.. А поет, виявляється, може! І цей день, і цей час поет означає як найрадісніший в своєму житті.
Опинившись на Соловках, через півроку Плужник помер на сухоти. Заміна розстрілу на заслання була тільки фікцією.
|
|
|
