 |
Дмитро Фальківський. Григорій Косинка (1899-1934)
|
|
|
|
Дмитро Фальківський
Дмитро Фальківський, як і Євген Плужник, був поетом. Чи є якийсь злочин у тому, що людина є поетом, пише вірші, оспівує осінь і плекає в собі меланхолійні настрої? Чи треба засудити людину, коли вона є поетом, але не є разом з тим ні Ґете, ні Шевченком, і той поетичний дар, яким вона володіє, не є всебічним?
В поезіях Дмитра Фальківського превалювали осінні мотиви. Поет обмеженого діяпазону, Фальківський обертався в рамцях небагатьох тем і, відповідно до обсягу свого поетичного обдарування, віддав перевагу осінній меланхолійній тематиці, присмерковим тонам, приголомшеним згукам. Йому подобалося оспівувати тугу й жаль, зів'яле листя, що падає і дерев, самоту і сум. Над усім в його поезіях панувала завжди одна й та сама, завжди тотожна собі, тема зневіри.
Звичайно, " дожовтневі" літературознавці, досліджуючи його поезії, шукали в них " впливів" і " запозичень". Вони воліли б розв'язувати проблему " літературного традиціоналізму". Але совєтських критиків подібна проблема не цікавила зовсім. В творах письменників вони не шукали ніяких інших впливів, окрім одного: впливу клясового ворога.
Психологічна й ляндшафтна тема в поезіях Фальківського, його суб'єктивно ліричні настрої були розшифровані критикою як тема невіри в соціяльне будівництво.
Це робилося дуже нескладним і нехитрим способом, примітивно, грубо й претенсійно: поет плекав настрої зневір'я, тоді як увесь пролетаріят, сповнений ентузіязму, самовіддано працює над побудовою соціялістичного суспільства. Тільки клясовий ворог може культивувати в своїй поезії настрої осінньої самотности, ізолюючи себе від пролетаріяту, захопленого патосом соціялістичного будівництва.
|
|
|
З відповідної літературної тематики, яка була властива поезії Фальківського, з його суб'єктивно-ліричних настроїв та стилістичних особливостей були зроблені належні політичні висновки. Дмитра Фальківського з літератури було усунено.
За постановою надзвичайної комісії під головуванням чекіста Ульриха в грудні 1934 Дмитро Фальківський був розстріляний.
Григорій Косинка (1899-1934)
Не менш трагічна була життєва доля Гр. Косинки.
Виголошене в 1929-30 рр. гасло ліквідації куркуля як кляси на базі суцільної колективізації, усунення з літератури всіх тих письменників, до яких совєтська критика з несамовитістю розлючених псів почала з початком 30-их років все настирливіше й настирливіше прикладати назву " куркульських", абож, що на совєтсько-газетярському жарґоні означало як на той час те саме – " бандитських" письменників. Не забудьмо, подібне визначення було разом з тим і формулою політичного обвинувачення.
В совєтській критиці кінця 20-их років ім'я Косинки згадувалося не інакше, як в супроводі цих двох епітетів. Це була пересторога, що оберталась на погрозу.
Найталановитіший з українських новелістів 20-их років, Гр. Косинка прийшов в українську літературу безпосередньо з села. Перше своє оповідання " На будяках" він надрукував 1919. На початку 20-их років він мав вигляд селянського парубка, носив піджачок, який носять писарчуки, був кремезний, присадкуватий, різкий в своїх відгуках і оцінках, з міцними руками, що перед тим, як взятись за перо, вміли тримати не тільки косу або ціпа, але й обріз. Од нього віяло подихом степів, сонця, нічних вітрів і нічних заграв з селянської війни, що її вів у ті роки український народ проти большевизму.
Спомини з селянської війни, в якій Косинка брав безпосередньо участь, визначили зміст його перших оповідань. " Большевизм є модерний спосіб поневолення українського народу Москвою, – на таку думку наштовхує читача внутрішня логіка художніх образів Косинки", – пише один з новітніх критиків. В оповіданні " Темна ніч" Косинка розповідає, як повстанці-селяни впіймали большевицького комісара, що приїхав комуну щепити, і розстріляли його. В другому оповіданні розповідається аналогічний випадок, як інтеліґента-українця, укапіста, члена Української Комуністичної Партії, який з відповідним мандатом приїхав на Черкащину запроваджувати тут комнезам, селяни вибили шомполами, примусивши його співати при цьому " Вы жертвою пали в борьбе роковой". В оповіданні " Трикутний бій" описані події 1919 р., коли в Києві у вересні розгорнувся трикутний бій між галицькими стрілецькими частинами, що підійшли з Заходу й били по місту з гармат од Солом'янки, денікінцями, які наступали з півдня од Печерська, та большевиками, що відходили через Поділ за Дніпро. До цих часів сходить так само й оповідання " В житах" та інші.
|
|
|
Одшуміли бурі. Згасли нічні заграви. Дядько оре свою ріллю і виорює з землі череп. Він пізнає його: це череп забитого в роки селянської війни китайця Ході, що боронив на Україні " добутки" пролетарської" революції і поклав тут свою голову за чужу йому справу, забитий селянською кулею. Байдужим поштовхом ноги відкидає дядько череп Ході убік (" Голова Ході" ).
Війна скінчилася. Селянин оре ріллю. Але криваву перемогу справляє ҐПУ над тими, що брали участь у селянській війні. До цих часів сходить одне з найсильніших оповідань Гр. Косинки, яке лишилося незакінченим і було опубліковане вже за наших часів (" Фавст" ), про українського Фавста, ватажка селянського повстання проти большевиків, дядька з Поділля, Прокопа Конюшину. Од нього слідчі ҐПУ домагаються, щоб він признався, де збирався повстанком. Місяцями його тримають в " чорному, як ніч, холодному й мокрому карцері". Його катують. Б'ють. Але він не зізнається. " Так знайте, – говорив він до стінки далі, – Прокіп Конюшина ніколи не був зрадником. Я загину, сотні й тисячі таких, як я, але нікого не продаватиму. Юдою не буду! "
З початком 30-их років, з запровадженням процесу пролєтаризації літератури, коли гасло уніфікації літератури, хоч і в першому, раппівському варіянті, але було вже оголошене, Косинку затиснули. Збірку " Серце", яка була вже видрукована, в останній момент затримав Головліт. Шлях до літератури був для поета закритий. " На літературні заробітки годі сподіватися", – писав Косинка 22. Х. 1931.
|
|
|
Косинку цькували. З кожним днем цькування дедалі зростало. " Цькування, мислю я, повинно мати якісь межі, а виходить, що ні, що я помиляюсь". " Все-таки я держуся. Не втрачаю ґрунту під ногами, хоч його давно вже можна було б згубити, бувши на моєму місці", – пише він 16. ІV. 1932. У цей час він " підробляв" сценаріями для фільмів, які ніколи не побачили світу. Він зблід, загубив свою колишню смуглявість, зробився якийсь сіруватий, немов притрушений курявою втоми. Почав носити окуляри. Раніш він був рвучкий і різкий, тепер він став якось назовні спокійніший, але це був спокій знервованої людини. Нерви не витримували.
1934 в харківському Будинкові письменника була влаштована " настановна" доповідь Кулика. По доповіді в дискусії виступив і Косинка. Замість обмежитися трафаретними словами вимушених заяв, як це робили інші, він вибухнув зливою скарг, нарікань, протестів. З різкою й запальною люттю він почав говорити на тему: " Братья писатели, в вашей судьбе что-то лежит роковое". Він говорив про те, що в умовах " соціяльного замовлення", коли людину взяли за горлянку, вона не може творити.
Це була не промова. Це була гістерія. Спазма безнадії. Крик одчаю в самотнім порожнечі пітьми. Комуністи зустріли промову Косинки свистом і вигуками обурення, в сутінках галерії письменника привітали бурхливими оплесками.
Незабаром, 4 листопада 1934 р., він був заарештований. З в'язниці він писав до дружини, розуміючи, що його арешт – це вже кінець:
" Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши – прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров'я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий! "
За постановою суду під головуванням Ульріха від 15-18 грудня 1934р. Косинка був розстріляний.
У судовій постанові було зазначено:
" Суд встановив, що більшість обвинувачених прибули в СССР через Польщу, а частина через Румунію, маючи завдання по вчиненню на території УССР ряду терористичних актів. При затриманні у більшости обвинувачених забрані револьвери й ручні ґранати".
Присуд був " фількіною грамотою". Уся арґументація – чистою нісенітницею. Ніхто з розстріляних за цим вироком, ні Гр. Косинка, ні Дм. Фальківський, ні О. Влизько або Р. Шевченко, за винятком Крушельницьких, батька й синів, не були ніколи в житті ані в Польщі, ані в Румунії. Що ж до Крушельницьких, то вони стали жертвою своєї сантиментальної довірливости. Вони були комуністи й прибули на Україну за запрошенням совєтського уряду.
|
|
|
