 |
Вапліте. Ланка-Марс
|
|
|
|
Вапліте
Провідним осередком в українській літературі 20-их років була, розуміється, " Вільна Академія пролетарської літератури", скорочено " Вапліте" (згодом " Пролітфронт" ), літературна організація, що виникла й розвинулася з ініціятиви й при безпосередній участі Миколи Хвильового, втілюючи на практиці висунені останнім гасла боротьби за творчу якість і академізм, за европейський рівень української літератури проти масовізму, просвітництва й епігонського наслідування російської літератури.
До складу Вапліте входили: П. Тичина, Микола Хвильовий, О. Слісаренко, В. Яловий, М. Йогансен, Гордій Коцюба, П. Панч, М. Майський, Г. Епік, О. Копиленко, І. Сенченко, Ю. Смолич, О. Досвітній, І. Дніпровський. З їх числа в 1933-34 рр. були ліквідовані: Яловий, Мик. Хвильовий, Ол. Досвітній, О. Слісаренко, Гр. Епік, Мик. Куліш, О. Вишня (коли писалася ця праця, про долю Остапа Вишні ще нічого не було чути. Про його поворот із заслання стало відомо щойно після війни), М. Йогансен та інші. Ґвардія української літератури. Ґвардія, яка стояла на передовій лінії літературного фронту і яку було винищено першою.
Досить з усіх ваплітян згадати тільки про одного, про Миколу Куліша, щоб з усією ясністю зрозуміти, що важила в українській літературі ця група і який великий удар наніс большевизм українській літературі ліквідацією " Вапліте".
Куліш як драматург це зоряний патос нового українського театру. П'єси Куліша (" 97", " Народній Малахій", " Мина Мазайло", " Патетична соната" ) визначають вершковий досяг української драматургії за останні десятиліття.
Чим був в галузі театру " Березіль", створений Лесем Курбасом, тим у галузі драматургії був Микола Куліш. В особі Куліша " Березіль" знайшов свого драматурга, і Куліш в " Березолі" свій театр. Курбас і Куліш сполучилися, щоб визначити шляхи модерного українського театрального мистецтва.
|
|
|
М. Куліш ішов у річищі того ж літературного творчого стилю, що й Микола Хвильовий. Хаотичний і неврівноважений ліризм, патетика, сполучена з поривчастістю і сповнена одночасно якоїсь хоральної повноти звучання, спазма напруженого й урваного почуття, імпресіоністична розхрістаність, абстрактна реалістичність символіки, глибоко суб'єктивної й разом з тим знесеної на ступінь проблеми й принципу, – ці риси складають особливість усіх п'єс Мик. Куліша, починаючи з " 97", де відтворені жахливі часи голоду на Україні початку 20-их років, і кінчаючи " Патетичною сонатою", піднесеним твором, сповненим одчайдушного болю й доведеної до межі нудьги. " Це твір, – зазначає про " Патетичну сонату" С. Гординський, – один з тих, при яких ми починаємо розуміти, що є національне мистецтво і чим воно різниться від дійсної совєтської творчости в українській мові". Дуже скромна, непомітна, з зовнішнього боку неімпозантна, одне слово, нерепрезентативна людина. Типова людина третього стану!.. В скромному вбранні, в темній сорочці з вузенькою стрічкою, Микола Куліш нагадував швидше вчителя сільської школи, справляв враження швидше кооперативного діяча районового маштабу, ніж драматурга столичного театру, яким він був.
За своїм змістом ідеологічно п'єси Куліша цілком ішли в річищі хвильовизму, були криком враженого почуття українця проти большевизму і виявом розгублености перед жахом диктатури пролетаріяту, що нищить село. Органи диктатури розчавили письменника, але лишився біль і лишилося мистецтво, що втілило біль і протест розчавленої людини.
Ланка-Марс
Того ж пам'ятного в українській літературі 1934 року, окрім Вапліте-Пролітфронту, була ліквідована так само й друга, не менша своєю мистецькою вагою, київська літературна організація Ланка-Марс.
|
|
|
Ланка-Марс для Києва була тим, чим для Харкова була Вапліте-Пролітфронт: чільною організацією, що об'єднувала переважну більшість письменників цього міста.
До Ланки-Марсу входили письменники: Євген Плужник, Дмитро Фальківський, Микола Терещенко, Тодось Осьмачка, Григорій Косинка, Михайло Івченко, Валеріян Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович, Борис Тенета, Володимир Ярошенко, Гр. Брасюк, Дмитро Тась (Могилянський), Марія Галич та інші.
За винятком Марії Галич, талановитої письменниці, що свої невеличкі оповідання писала в лірично-імпресіоністичній манері Стефаника, і, хоч не була репресована разом з іншими, але примушена була замовкнути на десять років аж до наших часів, всі інші члени Ланки-Марс були репресовані. Михайло Івченко був арештований дещо раніш, у зв'язку з процесом СВУ. Дехто дещо згодом (приміром, Дмитро Тась). Але переважаючу більшість ув'язнили 1934. В грудні того ж 1934 року із складу Ланки-Марс були розстріляні Григорій Косинка і Дмитро Фальківський.
Грудневі розстріли відбулися – хронологічно – після вбивства Кірова! Та, хоч за офіційною версією, посилення червоного терору, мовляв, і було відповіддю уряду на вбивство Кірова, однак арешти тих, що були розстріляні в грудні 1934, припали на час ще перед цим. Жертви відплати були визначені й підготовані заздалегіть.
Посилання на випадок з Кіровим було не більше як декоративним жестом. Кривава математика диктатури, рахунки вбивств, альґебраїчні схеми клясової боротьби діяли незалежно од будь-яких привхідних обставин.
І тут ніщо не мало ваги: ані сухоти Євгена Плужника, ані втеча з Києва, спочатку на Урал до Свердловська, а потім далі до Середньої Азії Бориса Антоненка-Давидовича, який засудив був себе на добровільне вигнання, ані знезброєність притисненого до стіни Косинки, ані розгублена замкненість і відхід від літератури Валеріяна Підмогильного, ані хвороба Тодося Осьмачки.
Все це не мало жодної ваги: ані талант, ані одчай, ані опір, ані капітуляція. Борис Тенета спробував шукати собі порятунку в утечі, спочатку до Одеси, тоді на Кавказ. Йому здавалося, що можна сховатися, перечекати, що пронесеться вихор – і досить на деякий час стати непомітним, забитися в якийсь глухий куток, – і вій врятує себе. Загнаний, зацькований в безнадії, усвідомивши безвихідність, він повісився.
|
|
|
Тодось Осьмачка не був ані розстріляний, ані засланий. Його заховали до будинку божевільних. Експертиза приходила за експертизою. Лікарня за лікарнею. Іспитовий термін за іспитовим. В перервах, коли його випускали, він голодував. Він блукав по вулицях міста. Дні просиджував у бібліотеці. Ночами влаштовувався спати на сходинках східців, підклавши під голову цеглину, або на купах вугілля в сутеренах великих будинків коло казанів центрального опалення. О, він дуже добре пізнав, які важкі сходинки чужих ґанків і який гіркий хліб за чужим столом!..
Большевизм усунув з своєї урядової практики поняття розвитку, ідею, яку 200 років тому висунув неаполітанський історіограф Джованні Баттіста і Віко і яка лягла в основу всієї новішої історіософії. Функції розвитку, що мусив бути природним і в своїй природності послідовним, була протиставлено функція ката, акція насильницького втручання в процеси й явища, що склалися незалежно від централізованої волі влади.
Так уже наприкінці 20-их років природний процес послідовного розвитку української літератури був ґвалтовно урваний. З українською літературою большевизм покінчив раніш, ніж вона встигла в галузі прози дати такі ж зрілі творчо завершені плоди, як в поезії.
Рівень досягнень української прози в другій половині 20-их років визначається романом Підмогильного " Місто".
Свій літературний шлях Валеріян Підмогильний почав з блідих і, слід визнати, досить безбарвних оповідань (" Історія пані Ївги" ). Але роки принесли досвід, поглибили психологічні характеристики, поширили обсяг спостережень. Автор фізично й духовно зміцнів, виріс. Від невеличких оповідань він перейшов до творів великого розміру, до постановок загальних і принципових тем.
В основу написаного ним роману він поклав тему, яку не можна назвати інакше, як чільною для всієї української літератури того часу: взаємини міста й села, стихійний плин української молоді з села до міста, шлях урбанізації селянського парубка, проблема постання нової української інтеліґенції з селянського підґрунтя.
|
|
|
Щоправда, натуралістичний психологізм, спертий на бальзаківсько-мопасанівську манеру письма, при наявності часткових зривів і деякій вайлуватій важкуватості, а також певній ще не переможеній " літературщині" свідчили, що цей роман є плід " учбових років", але що він має стати в русі до прийдешніх досягнень. Та вже був кінець!..
І на процесі СВУ А. В. Ніковський з приводу своєї ентузіястичної, піднесено-похвальної статті про " Місто" В. Підмогильного, вміщеної в " Житті й Революції", мусів був сказати, повторюючи офіційно-урядову, йому запропоновану формулу, що свою прихильну рецензію він написав з метою завербувати письменника до членів СВУ!..
В. Підмогильний з кінцем 20-их років перестає писати. Він почуває себе дезорієнтованим.
– Я не знаю, що писати! – зауважив він з гіркістю при зустрічі десь на початку 30-их років.
Для нього ще лишився єдиний рід літературної праці – робота перекладача. В цей час його ім'я стає вже забороненим для української літератури, хоч “Гі де Мопассан” з підписом " редакція й переклад В. Підмогильного" покищо дозволені. Але тільки покищо. Бо за деякий час з бібліотек будуть вилучені всі твори В. Підмогильного, а на титульних сторінках Мопасана фіялковим олівцем або атраментом надруковане прізвище " Підмогильний" буде дбайливо затерте.
Ми не знаємо, чи живе ще Валеріян Підмогильний, чи слабкий, кволий і недокірливий, він не витримав жахливих умов заслання і загинув!.. Та в списках закатованих, як і на сторінках історії української літератури 20-их років його ім'я знайде своє почесне місце.
|
|
|
