Ліквідація літературних організацій

Усі українські літературні організації припинили своє існування на початку 30-их років в один і той самий спосіб. Вони не були закриті або розпущені. Радянська влада ніколи не вдавалася до подібних заходів, що могли б здатися недемократичними. Українські літературні організації перестали існувати в інший спосіб, так би мовити, автоматично, самі собою, через неучасть в них їх членів.

Повторюємо: жодна з організацій не була заборонена. Влада не припускала адміністративного втручання у внутрішнє життя організацій. Воля зборів, слова й друку не була ніколи порушена. Усі демократичні права були повністю й цілком застережені. Що ж до того, що члени організацій були репресовані, то це інша справа! Вони ліквідовані не як письменники, а як контрреволюціонери й клясові вороги.

Не забудьмо: позаклясової літератури немає. Є тільки клясова література. Тобто іншими словами, з одного боку, пролетарська література, і, з другого боку, антипролетарська, клясововорожа література, абож, що те саме, література, яка підлягає знищенню. Оскільки ж пролетарської літератури як такої взагалі не існувало, то це й значило, що вся література без жодних винятків підлягала знищенню.

Гасло пролетарської літератури – тепер в перспективі минулих років це видно цілком і безперечно чітко – не було творчим гаслом, бо жодної пролетарської літератури створено не було. Спроби вкласти в поняття пролетарської літератури якийсь позитивний зміст, саме через зробітничення тематики й автури, через фактичну пролетаризацію літератури, отже через висування робітничого, пролетарського автора від варстату, кінчилися крахом. Усі ці спроби зазнали цілковитої невдачі. Це був чистий блеф.

Поняття пролетарської літератури було не позитивним, а неґативним поняттям, яке реального сенсу набувало тільки з протиставлення і в протиставленні, отже як принцип заперечення. Це й призвело до створення такого становища, яке існувало з початку 30-их років: твір письменника оцінювала не літературна критика, успіх літературного твору вирішував не читач, доля письменника й найменшою мірою не залежала від талановитости написаних ним творів.

Центр ваги був перенесений з літературної специфіки на моменти позалітературні, які до літератури прямого відношення не мали, а пов'язані були з клясовою, отже соціяльно-політичною боротьбою, запроваджуваною партією. Природно, що справами літератури відали органи політичного управління держави. Так створювався відомий підхід до літературних проблем.

Піднятий мавзер і постріл в потилицю були принципами організації не тільки всього державного ладу, але разом з тим і літератури. Большевизм в 30-их роках не запроваджував інших метод організації літературного процесу, крім однієї, що була універсальною: методи ліквідації ворожих пролетаріятові кляс.

Перелічувати імена членів якої небудь української літературної групи це називати письменників, які були заслані, розстріляні, покінчили життя самогубством, померли від хвороб на засланні, не витримали жорстоких умов і суворого північного клімату, абож збожеволіли. Повісився Борис Тента, застрелився Микола Хвильовий. Були розстріляні Григорій Чупринка, Дмитро Фальківський, Григорій Косинка, О. Близько, Ладя Могилянська. Живим спалений був поет Свидзинський. До розстрілу був присуджений Євген Плужник.

Індивідуальне нищення окремих українських письменників оберталося па групове. Справа йшла про винищення не окремих письменників, а цілих груп, більше того: цілої української літератури в усьому її обсязі. Знищенню підлягала українська література, як така. Тим то про українську літературу 20-30-их років можна сказати, що це була література ліквідованих!. . " Трагедія української літератури, якій подібної не знайти ніде в світі, в тому, що знищено зовсім або зламано не одну ґенерацію творців тієї культури і потоптано великі духовні скарби" (С. Гординський. Те, що лишається. Студ. прапор, 1943, 2-3, стор. 41). При цьому не грало жодної ролі, чи була дана літературно-мистецька група " права" чи " ліва", " пролетарська" чи " непролетарська", чи складалася вона з партійних чи безпартійних, з підлабузників і алілуйників чи, навпаки, шляхетно стриманих, чи проклямувала вона деструктивізм, футуризм чи клясицизм, верлібр чи клясичні форми сонета. Усе це не мало жодного значення! Над усім панував один і той самий незмінний, але фатальний закон: закон насильства, якому большевизм надавав вагу соціяльної і політичної формули.

В процесі послідовного розгорнення репресивних заходів, які застосувала радянська влада до української літератури, рік 1934 годилося б назвати межовим. Усе, що було досі, мало тільки попередній, так би мовити, епізодичний або ескурсивний характер. Приміром розстріл Чупринки, арешт Максима Рильського, Михайла Івченка і Л. Старицької-Черняхівської в зв'язку з СВУ. Зосереджений масовий удар, завданий большевизмом українській літературі, припав на 1934 рік. Більшість українських письменників і більшість українських літературних організацій припинили своє існування саме цього року.