 |
Неокласики
|
|
|
|
Кінець даної справи не означав припинення взагалі репресій. Навпаки, це означало тільки початок нового судового процесу. Наприкінці березня 1935 року була закінчена справа Ланки-Марса. 28 березня 1935 був оголошений вирок Плужникові. А вже через місяць, у ніч з 27 на 28 був заарештований Микола Зеров. Його заарештовано першим. Після нього – влітку – був заарештований другим Павло Филипович. Третім восени, 5 вересня, – Мих. Драй-Хмара.
Ядро справи склали " неоклясики". До цієї ж справи були прилучені інші, хоч вони й не мали ніякого відношення до неоклясиків. Але їх взяли за черговими " розвьорстками". З ними треба було теж щось зробити, кудись їх приточити, пов'язати з якоюсь – не все одно з якою? – справою.
До групи, що складалася з трьох " неоклясиків", були прилучені ще інші: вдруге заарештований Ананій Лебідь, молодий поет Марко Вороний, син Миколи Вороного, а також співробітник Історичного музею Борис Пилипенко, що саме й дав належні викази щодо " організації", з підписаних визнань якого, як кажуть, і зав'язався вузол справи. Об'єктивність визнань останнього була тим більша, що ніхто з перелічених вище осіб не мав з ним ніколи жодних стосунків. Це саме слід сказати також і відносно Марка Вороного, бо й він ніколи ніяких зв'язків з неоклясиками не підтримував. Ці два були прилучені до перших в порядку, так би мовити, примусового асортименту.
Певне, були ще і інші статисти, пішаки, які знадобилися тільки для того, щоб повністю укомплектувати містичну " організацію". Аджеж кожна організація повинна була мати належну кількість людей. Це був факт, який не міг бути спростований, і з цього цілком безперечного, аж ніяк не заперечуваного факту й робилися слідством всі дальші висновки про приналежність до даної організації певних осіб. Саме на цій підставі й був зроблений висновок про приналежність до " терористично-націоналістичної групи, очолюваної проф. Миколою Зеровим", окрім неоклясиків: Павла Филиповича й Михайла Драй-Хмари, ще згадуваних – співробітника Історичного музею Бориса Пилипенка, Марка Вороного, Ананія Лебедя тощо.
|
|
|
Загальну картину того, що відбувалось по той бік в'язничних ґрат, малює Гр. Костюк, який був тоді ув'язнений і одного разу ненароком зустрівся з одним з учасників цього судового процесу.
" На початку січня 1936 мене викликали на черговий допит. У почекальній камері тюремної комендатури я застав людину, висохлу й сіру. Привітався й сів. Раптом людина підводиться й каже:
– Ви не пізнаєте мене? А я вас знаю. Добрий вечір!
Я вдивляюся і пізнаю. То був Ананій Лебідь, літературознавець, редактор і дослідник творів М. Коцюбинського. Я зрадів і почав закидати його запитаннями:
– Ви давно сидите?
– Вже другий рік.
– В якій справі обвинувачують вас?
– В приналежності до терористично-націоналістичної групи проф. Миколи Зерова, – іронічним тоном, з злобою в серці, відповів Лебідь і дивився на мене з мертвою посмішкою на посірілому чи, вірніше, спліснявілому і засмученому обличчі.
Я остовпів. Бувши на волі, я не знав про арешт Зерова. Після остовпіння від такого повідомлення я запитав Лебедя:
– Так Микола Костевич тут?
– Де ж йому тепер бути? – ніби глузливо відповідає Лебідь.
– І тепер провадиться слідство?
– Ні, вже слідство закінчилося. Нас сьогодні оце всіх викликають до прокуратури, щоб вручити на руки обвинувальний акт, а за пару днів почнеться процес.
– Вас що, трійка судить?
– Ні, виїзна сесія Верховного воєнного суду СССР.
Я був докраю приголомшений. Я знав, що значить судовий процес виїзної сесії Верховного суду СССР. Це в більшості – розстріл.
|
|
|
Обвинувачено їх за 6, 8 і 11 пунктами 54 ст. К. К. УРСР, отже: в шпигунстві на користь чужоземної держави (6 пункт), в підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії (8 пункт) і, нарешті, в приналежності до таємної контрреволюційної організації (11 пункт).
– Звідки такі дикі, не сполучені ні з якою, здається, людською логікою обвинувачення групи вчених і поетів?
– Як звідки? А ГУКУС (ГУКУС – студентський гурток культури українського слова при Київському ІНО)! А Літературознавчий семінар підвищеного типу при ІНО? А група неоклясиків? Це вам що, не організація? – зі злобним сарказмом майже викрикував у відповідь Лебідь".
Професора з дня в день, з ночі в ніч примушували – примушували? ні, переконували – визнати, що керований ним семінар в ІНО це зовсім не семінар, а тільки леґальною формою замаскований гурток злочинців, змовників, убивць. Що приятельські зв'язки поетів це не особиста приязнь і не дружба поетів, а форма конспірації, союз терористів, шифр, ширма, спосіб акції.
Професор був добрим знавцем латинської мови. Він був бездоганним, виключно блискучим поетом, досконалим перекладачем. Він перекладав з латинської мови античних авторів, – Верґілія, Горація, Катула. Хіба це не достатня причина вимагати від людини визнання в контрреволюції, антисовєтській діяльності, в терористичних намірах?
Як так? А так:
" Неоклясики, як представники певної літературної течії, вважають за свою літературну плятформу провадити і далі форми та методи грецького й римського мистецтва", – писав 1930 Є. Гірчак. " Тут уже в цьому, – продовжує автор, – виявляється їхнє невизнання нашої радянської сучасности й дійсности, їхня втеча від неї, їхній світогляд. Тут уже виявляється їх певна клясова суть і специфічна метода клясової боротьби"... І, нарешті, як прикінцевий висновок: " З неоклясиками точиться боротьба через те, що вони відбивають, виявляють і репрезентують клясові інтереси української буржуазії" (стор. 47).
Якою безглуздою фантасмагорією не здасться ця дика цитата, вона вносить цілковиту ясність в суть справи, з'ясовує ступневу послідовність переходу від факту – цілком, розуміється, безперечного, – що Зеров займався перекладами римських поетів, до обвинувачення його ж в контрреволюції й тероризмі.
|
|
|
Що значить, що даний поет перекладає Катула й Веріґілія, отже, інакше кажучи, що він не бере для своєї творчости, поетичної діяльности тем з сучасної совєтської дійсности?.. Чи не значить це, що він уникає, отже не визнає цієї совєтської дійсности? Але що таке невизнання, розцінюване як певний політичний акт? Це виступ проти совєтської влади, її заперечення, яке, як і кожен політичний виступ, як і кожне політичне заперечення, знаходить свій вияв в актах аґітації, вербування однодумників, в створенні організації, в актах диверсії, саботажу, шпигунства, кінець-кінцем досягаючи свого завершення в тероризмі.
" Професора і поета Миколу Зерова, людину лагідної вдачі, людину, що ніколи в руках зброї не мала, людину гуманну, нездібну не тільки вбити когось, а навіть скривдити, зробили провідником терористичної групи. Його катеґорично обвинувачували, що він вже в останньому році дійшов був до такої бойової експанзії, що всім своїм співучасникам дав конкретне терористичне завдання з точно визначеним часом його виконання. Акт терору мав здійснюватись над Постишевим, Петровським та іншими".
Звичайно, за подібне обвинувачення належало було притягти до судової відповідальности, насамперед того співробітника Історичного музею, що дав неправдиві викази, а тоді слідчих, які дали хід подібному обвинуваченню. Безпідставна сміхотворність останнього, дорівнюється тільки його трагізму. Треба уявити тільки душевний стан людини, яка опинилася перед фактами подібного обвинувачення. Більше того, яка повинна була, кінець-кінцем, визнати це.
Був грудень 1934. Це сталося того дня, коли в пресі оголошено було про розстріл Косинки, Фальківського й інших. Зеров, схвильований несподіваною звісткою, піддаючись першому вияву, сказав, бувши у Рильського:
– Вшануймо загиблих!
Він був поетом і, як поет, був схильний до деякої деклямаційної патентичности. Схвильоване почуття вимагало вислову.
|
|
|
Слова, які вирвалися під першим враженням в вузькому гурті приятелів, стали предметом окремого детального розгляду під час слідства, очної ставки між Зеровим і Рильським, обвинувачення Зерова в антисовєтській демонстрації, більше – в організації громадського вшанування розстріляних!..
" Зерова обвинувачено, що саме він з своєю неоклясичною групою, коли було розстріляно Г. Косннку та інших, зібралися у приміщенні Максима Рильського і там улаштували громадську панахиду пам'яті розстріляних".
Зерову, Филиповичеві, Лебедеві дали по 10 років далеких таборів з конфіскацією всього їм належного майна.
" Як не дивно, – зазначує Гр. Костюк, описуючи свої переживання, коли він довідався про цей вирок, – я був ніби щасливий. Я ждав розстрілу, а тут 10 років. Все ж таки якісь перспективи, якісь надії вижити. Це дуже дивне психологічне почування в'язня. Пізніше мені доводилось спостерігати те саме не тільки на собі, а й на багатьох в'язнях, що вже їм було, як то кажуть, на волосок від смерти".
1929 року за процесом СВУ було ліквідовано українську інтеліґенцію старої ґенерації. Через п'ять років хвиля червоного терору змила з України середню ґенерацію української літературної інтеліґенції.
|
|
|
