"Нова ґенерація"

В грудневому спискові розстріляних 1934 року, окрім імен Косинки й Фальківського, названі були також імення Олекси Влизька й Костя Буревія.

Це значить, до списка вносили за принципом представництва. Кожна літорганізація була репрезентована двома членами. Два члени від Ланки-Марса. Два члени од " Нової ґенерації"...

Ланка-Марс була право-централістичною літературною групою. " Нова Ґенерація" – лівофронтівською. Наявність в спискові представників як Ланки, так і " Нової Ґенерації", Косинки, з одного боку, і Влизька, з другого, вказували на обсяг терору, який запровадили з кінця 1934 року на Україні большевики. Ліквідації підлягали всі без винятку українські літературні організації. І " ліві" й " праві" однаково повинні були бути знищені.

Два члени " Нової Ґенерації" були розстріляні, решта лівофронтівців були заслані. Розстріляні були, як згадано, Олекса Влизько й Кость Буревій, заслані Ґео Шкурупій, Гро Вакар, Валеріян Поліщук, дещо згодом метр і основоположник українського футуризму Михайло Семенко. Були репресовані так само Дм. Бузько, Ґео Коляда, П. Колесник та інші, які, хоч і не були " правовірними" " ліфівцями", але так або інакше були причетні до " Нової Ґенерації".

За що був Влизько розстріляний? У О. Влизька не було антисовєтського минулого Косинки. Він не брав участи в збройній боротьбі проти совєтської влади в роки селянської війни, і критика не мала приводу називати його " трипільським бандитом". Знов таки О. Влизько не займався перекладами з латинської мови і цим не виявляв буржуазну суть поета, який відгороджується від сучасности.

О. Влизько був глухонімий. Треба було мати колосальну внутрішню духовну силу, щоб повстати проти себе самого, щоб зламати себе, щоб слово, беззвучне для себе, примусити звучати для інших. Обмежений рамками зорового сприйняття, він спромігся відкрити в собі джерело звукової творчости. Не дурно, як поет, Влизько оспівував активність і чин. Звукова мова була для нього абстракцією, але в своїх поезіях він спромігся досягнути, як зазначає Є. Маланюк, " нечуваного ритмічного й інтонаційного багатства". Єдиним способом порозумітися було для нього письмо. Він " розмовляв" пишучи. Писав на шматку паперу запитання і читав написану відповідь. Він жив в абсолютній тиші, і навіть в останній момент він не почув пострілу, яким йому був розтрощений череп.

Кость Буревій (1888-1934), театрознавець, драматург, публіцист, літературний критик, автор кількох монографій з історії театру й малярства, писав в " Новій Ґенерації" – під псевдонімом Едварда Стріхи. Року 1923 він був заарештований у зв'язку з есерівським процесом. Під арештом пробув тоді він півроку. Року 1934 він був заарештований вдруге і тоді ж розстріляний. Його історична п'єса " Павло Полуботок", опублікована уже за наших часів, відображає " тяжбу" між Москвою і Україною. Переносячи дію в перспективу минулого, автор висвітлює настрої, властиві для української інтеліґенції 20-их років, конфлікт між українською інтеліґенцією й владою. Хоч Полуботок і не пішов за Мазепою, але Петро все ж таки кинув його до в'язниці. Написана з живим болем і високим піднесенням, сцена зустрічі царя Петра з ув'язненим Полуботком в казаматі Шлісельбурзької фортеці складає найсильніше місце в п'єсі Буревія.

Серед " ново-ґенераторців" Ґео Шкурупій був, безперечно, найобдарованіший. Він був живий і жвавий, здібний письменник, друг і близький приятель О. Влизька. Його повість про Шевченка, що друкувалася в зошитах " Нової Ґенерації", зроблена з темпераментом і своєрідно. Свого часу він починав з епатації й деструкції. З роками він почав думати про консолідацію української літератури. Поділ літераторів на окремі угрупування губив свій сенс. Це був уже перейдений етап. З роками буяння молодої задеркуватости почала проступати в Шкурупія свідомість зрілої рівноваги. Надходив, здавалось, радісний і спокійний час " збору винограду". Але келех гіркого й каламутного вина довелося випити молодому, що стояв на порозі творчої зрілости, письменникові. О. Влизько був розстріляний. Шкурупій опинився на Соловках. " Ґео Шкурупій виявився у неволі добрим приятелем – чесним і відданим. Коли був не дуже втомлений після роботи, то або рибу ловив, або мріяв про те, як він піймає справжнього, живого північного білого медведя. Певне це для жартів і розваг" (Краківські Вісті, 1943, № 258).

Тієї самої долі, що й співробітники " Нової Ґенерації" – Буревій, Влизько та Шкурупій, – зазнав хоч і дещо згодом, також і Михайло Семенко. Михайло Семенко був основоположником футуризму, пересадженого на український ґрунт. Він був далеко більшою мірою доктринером, ніж письменником. В кожнім разі творення доктрини літературного деструктивізму і можливість грати ролю вождя в своїй хоча б і невеличкій групі його приваблювали далеко більше, ніж літературна творчість як така. Він мавпував совєтську політичну дійсність, де так само деструкції, абстракціям доктрини і принципу групової виключности надавалася перевага перед творчою працею.

Як і багато іншим, йому здавалося, що підкреслена льояльність може його врятувати. В цей час він з такою ж підкресленою навмисністю демонстрував свою льояльність, як 17 років тому свої черевики з перламутровими ґудзиками. Це було в грудні 1935 року.

В день оголошення конституції, коли Михайло Семенко зустрівся в ресторані з поетом Рильським, Семенко настирливо тягнув Рильського іти слухати по радіо промову Сталіна.

– Ходімо! Ми спізнюємося!

Р. волів, замість слухати промову, випити ще чарку.

– Та зараз! Ось ще по одній!

І не пішов. Семенко нервувався і не ховав свого обурення. Зрештою кинув Р(ильський) (" Ну, то я йду сам! " ) і розлютований пішов.

Він не хотів – боронь Боже! – бути запідозреним у відсутності " ентузіязму"! Та даремно!.. Він був ліквідований, як і інші українські поети. Хіба намагання бути льояльним не є ясним доказом нельояльности?.. Нічим іншим, як проявом двурушництва і способом маскування?.. Істини доктрини, які довелося пізнати Семенкові, опинившись за ґратами в'язниці, сидячи за столиком перед слідчим.