Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Право вето меньшинства

Главная цель заключается в том, чтобы укрепить чувство безопасности каждой группы, предоставляя ей максимальные возможности решать свою судьбу, не создавая при этом угрозы безопасности других групп.
Участие в большой коалиции дает важную политическую гарантию безопасности сегментам, составляющим меньшинство, но гарантию не абсолютно надежную. Решения должны приниматься большой коалицией методом голосования, и хотя участие в коалиции дает возможность меньшинству максимально энергично отстаивать собственную позицию перед партнерами, все же при голосовании большинство может провести свою точку зрения. Если принятые подобным образом решения затрагивают жизненно важные интересы меньшинства, то с поражением оно не смирится, и сотрудничество между элитами окажется под угрозой.

Следовательно, к принципу большой коалиции необходимо добавить и право меньшинства на вето; только такое вето даст каждому сегменту полную гарантию политической безопасности.

Во-первых, вето имеет взаимный характер, все группы, составляющие меньшинство, обладают им и могут прибегнуть к нему. Калхоун употребляет термин «взаимное отрицание» как синоним «совпадающего большинства». Маловероятно, что право вето будет использоваться меньшинством слишком часто, так как это может нанести урон и его собственным интересам. Во-вторых, сам факт того, что право вето всегда есть в арсенале доступных средств, придает меньшинству чувство уверенности, снижает вероятность применения данного права на практике.

Условия для установления и функционирования сообщественной демократии:

2 главных:

1. отсутсвие такого сегмента, который бы представлял собой абсолютное большинство.

2. отсутствие значимого социально-экономического неравенства между сегментами

7 вспомогательных:

3.римерно одинаковые размеры сегментов(численность групп), что обеспечивает равновесие сил между ними

4.ограниченность числа групп, чтобы переговоры между ними не превратились в слишком сложный процесс

5.относительно небольшой размер страны

6.наличие общих, единых для всех сегментов общества ориентаций, смягчающих ориентации отдельных его сегментов

7.наличие внешней опасности, способствующей усилению внутреннего единства

8.компактное проживание групп населения, составляющих сегменты, позволяющее прибегать к федерализму как форме обеспечения их автономий

9. наличие исторических традиция достижения компромисса и согласия

74. Теорія політичного розвитку Альберта Хіршмана.

Альберт Хіршман - американський політолог та економіст, що спеціалізується на проблемах економічного розвитку.

В теорії політичного розвитку Хіршмана в якості критичного фактору розглядається співвідношення між:

1. інституційними можливостями системи

2. потребами громадян, які вони виражають

3. політичною участю громадян.

Для стабільного розвитку по мірі зростання потреб пропорційно мають збільшуватися можливості по їх задоволенню. В зворотному випадку в суспільстві посилюються негативні політичні настрої.

І навпаки, якщо можливості системи перевищують темпи росту потреб, то ймовірне укріплення авторитарних (диктаторських) порядків, проведення політичного курсу з допомогою силових методів. Нарешті, участь за відсутності відповідних інституційних можливостей слугує причиною політичної нестабільності, а вкінці-кінців - навіть анархії.

Загальний теоретичний висновок Хіршмана полягає в тому, що для стабільного розвитку системі необхідно спочатку створити нові потреби і поступово долати відчуження громадян від політики, а потім відповідно до цих потреб інституціоналізувати нові форми участі, для того щоб її підйом не призвів до підриву політичного порядку.

75. Специфіка традиційного суспільства Фердинанда Тьоніса.

Фердинанд Тьоніс - німецький соціолог та філософ, один із основоположників соціологів в Німеччині, точніше "формальної" школи соціології. В історію науки він увійшов як теоретик, що протиставив принципи традиційного (община) та сучасного суспільств.

Тьоніс виходів із того, що всі соціальні взаємодії і утворення (колективи і корпорації) виступають в якості вольових відносин, створених людською думкою та волею. Інакше кажучи, відносини стають соціальними за умови, що вони бажані, визнані та підтверджені їх учасниками (волюнтаристська концепція). Воля, що формує та підтримує конкретні соціальні утворення, дає початок двом можливим типам соціальності - общині та суспільству, що розглядаються даним вченим як основні категорії соціології.

Кожна соціальність обумовлена своїм типом волі, що визначається в залежності від її цілей та засобів. Так, в основі общини (традиційний тип) - сутністна воля, тобто органічна, природна, інстинктивна воля, що безпосередньо переходить у дію, що може бути оцінене з точки зору її внутрішньої цінності. Вона не обов'язково раціональна, оскільки над нею панують почуття та інстинкти.

Згідно з Тьонісом, общині властиві наступні риси:

- соціальні відносини переважно кровноспоріднені;

- сім'я у вигляді типового соціального інституту;

- звичаї, традиції, релігія в якості головних інструментів соціального контролю;

- сімейне право як тип законодавства;

- село як соціальний простір і земля як основна форма багатства.

Відносини, що подібні до общинних, Тьоніс розподіляє на відносини рівності і переважання - підкорення, а також допускав змішані варіанти.

Вважається, що ідеї Тьонніса стали важливою основою критичної концепції масового суспільства. Сам він вважав оптимальним суспільним устроєм соціалістичний порядок зі значними общинними елементами.

76. Стратегії політичного розвитку Раджні Котхарі («Демократична політія та соціальні зміни в Індії. Криза та можливості»).

У 1970-ті була здійснена спроба сформулювати фактори, що уточнюють завдання стратегії розвитку. Раджні Котхарі, автор праці "Демократична політія і соціальні зміни у Індії: Криза та можливості", 1976 р.) зазначав, що дана стратегія має бути орієнтованою відразу на кілька взаємопов'язаних напрямів. Таким чином політична модернізація передбачає одночасне здійснення наступних політичних ініціатив:

1. Інтеграція різнорідних соціальних та етнічних компонентів суспільства;

2. Економічне зростання, орієнтоване на підвищення рівня життя населення та пом'якшення виникаючих конфліктів;

3. Затвердження соціальної справедливості в якості одного із принципів міжособистісних стосунків;

4. Інституціоналізація політичної демократії в соціальній системі, де глибоко вкорінилася статусна (або кастово-станова) ієрархія, а владу утримує обмежене коло осіб.

77. Політичний розвиток: Джеймс Коулман та Люсьєн Пай.

Один із сучасних підходів до тлумачення категорії політичного розвитку представлений Джеймсом Коулманом і Люсьєном Паєм, які визначили політичний розвиток як сукупність процесів структурної диференціації, зростаючої потреби у рівності і розширення інтегративної, адаптивної і відповідальної функцій політично системи.

Усе разом це складає "синдром розвитку", до якого рано чи пізно приходять практично усі суспільства. Утворення даного синдрому обумовлено кризами, властивими політичному розвитку в цілому, як і будь-якому складному суспільному процесові.

У спільній праці із Г.Алмондом, Л. Пай зазначає, що політичний розвиток спирається на процес постійного удосконалення функцій, які має виконувати політична система для забезпечення стабільності на ефективності всього соціального організму.

Виходячи із функціонального підходу вони встановили, що зміна системних якостей і функцій політичних інститутів включає три процеси: 1) структурну диференціацію інститутів політичної системи і спеціалізацію їх функцій

2) зростання здатності політичної системи до мобілізації та виживання

3) тенденція до рівноправності.

78. Стадії політичного розвитку Брюса Рассета. П.Сорокіна та Арнольда Тойнбі.

У своїй книзі "Тренди у світовій політиці " Б. Рассет виокремлює певний набір змінних та індикаторів, з допомогою яких і описує кожний із етапів:

- економічне зростання (валовий національний продукт, ступінь індустріалізації, ресурси центрального уряду (розміри фондів соціального страхування));

- соціальні зміни (рівень грамотності населення, рівень урбанізації (доля населення країни, що живе у містах із чисельністю населення більше ніж 20 тис. жителів), ступінь розповсюдженості ЗМІ);

- політичний розвиток (рівень участі у виборах, чисельність держ. службовців і т.д.).

Окремі послідовні стадії політичного розвитку Брюс Рассетт виокремлює наступним чином:

1. традиційні примітивні суспільства;

2. традиційні цивілізації;

3. перехідні суспільства;

4. суспільства індустріальних революцій;

5. суспільства високого рівня масового споживання.

Питирим Сорокін розглядає політичний розвиток у формі революції та реформ.

У роботі "Листки із російського щоденника" П. Сорокін висловлює думку, що будь-яка революція проходить три стадії. Перша - короткочасна. Це фаза революційного підйому. Вона відмічена радістю звільнення від тиранії старого режиму і очікуванням обіцяних реформ. Уряд тут налаштований гуманно і милостиво, а його політика - м*яка та нерішуча, часто безсильна. Але на зміну їй приходить друга фаза - деструктивна. Це - революційна диктатура.

Велика революція перетворюється у жахливий шквал, що змітає все на своєму шляху. Вона викорінює не тільки старі, але ще і життєздатні інститути та цінності суспільства, тим самим знищуючи багато творчих осіб і груп. Революційний уряд на цій стадії безжалісний, тиранічний, а його політика - деструктивна, насильницька та терористична.

Потім революція вступає у третю фазу - конструктивну (реакція) починає створювати новий соціальний і культурний порядок. У постреволюційному порядку нові моделі і зразки поведінки гармоніюють зі старими, але не втратившими зразками дореволюційної дійсності.

Альтернативу руйнівній стихії революції Сорокін бачить у зміні суспільства шляхом реформ. Реформи мають базуватися на наступних принципах:

- будь-яка реформа не має принижувати людську гідність, не має супроводжуватися протистоянням з базовими потребами людей;

- кожній реформі мають передувати глибокі наукові дослідження, спрямовані на вивчення соціальних умов життя суспільства;

- кожна реформа має проводитися виключно конституційними методами.

Основна ідея праці А. Тойнбі "Дослідження історії" - ідея цивілізації. Він різко критикує спроби описати людську історію у термінах прямолінійного розвитку. Розвиток цивілізацій є дискретно-стадіальним. При цьому число стадій циклічно обмежене:

- виникнення

- ріст

- надлом

- розпад.

На місці зруйнованих цивілізацій виникають нові, і цикл розвитку відновлюється.

Стадіально-циклічний розвиток цивілізацій носить дискретний характер. Це означає, що перехід від однієї стадії до іншої не відбувається автоматично і не всі цивілізації в обов'язковому порядку проходять усі названі стадії.

⇐ Предыдущая 16 17 18 19 20 21 22 232425 Следующая ⇒