Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!
МегаЛекции

Проблеми політичної модернізації в Латинській Америці.




Латинська Америка: проблеми модернізації в контексті сталого розвитку

Демократичний розвиток стає сталим лише тоді, коли складається інституційна структура, з одного боку, досить гнучка та адаптивна для вирішення соціальних конфліктів, але в той же час досить сильна для того, щоб протистояти їх ескалації. При цьому, додає Адам Пржеворскі, для підтримки стійкого розвитку необхідно, щоб всі основні політичні сили пргнули до плюралістичної інституційної системи для вираження своїх інтересів і ціннісних орієнтації, що дасть можливість досягати відносного згоди, необхідного для розробки і здійснення урядом стратегії реформ. Багато сучасних політологів (А. Валенсуела, Ф. Ріггс, X. Лінц та ін) вважають, що країни Латинської Америки, скопіювали американську модель, але так і не домоглися сталого розвитку, і більше того, вона їх привела до політичної нестабільності. Ефективне функціонування і стабільний розвиток демократичних структур багато в чому залежить тут від співвідношення та рівноваги сил між правлячими та опозиційними групами та їх організаціями, що забезпечують їх ресурсами і рівнем підтримки населенням 'знизу'. У Латинській Америці існує своє специфічне розуміння того, що являє собою демократія. Соціологічні опитування говорять, що латиноамериканці вважають за краще бачити на чолі країни сильного лідера, який (як правило, це чоловік) здатний забезпечити порядок і розвиток, навіть якщо це означатиме ущемлення громадянських прав. Іншими причинами домінування однієї партії можуть бути популярність як самої партії, так і її лідера, тиск на інші партії, що не дозволяє їм досягти популярності, або корупція. До приходу до влади Уго Чавеса в Венесуелі існувала двопартійна система. Кожна з двох партій правила в країні упродовж президентського терміну свого ставленика, а на наступних виборах до влади приходили опоненти. Головною перешкодою на шляху формування реальної альтернативи однопартійної системи є саме відсутність розвиненого громадянського суспільства, готового до сприйняття нових ідей. Крім того, заважає відсутність харизматичних лідерів, здатних очолити опозицію. Як приклад можна привести такі країни, як Венесуела, Колумбія, Бразилія і Болівія. Політичний устрій цих країн можна вважати однопартійним, оскільки правлячі партії у цих країнах тримаються у влади завдяки величезній популярності своїх лідерів (можливо, меншою мірою в Бразилії та Колумбії, але у випадку Венесуели і Болівії це, безсумнівно, так). Наприклад, постійні перемоги Чавеса на виборах пов'язані як з його особистої харизмою, так і з нездатністю опозиції висунути єдиного харизматичного кандидата, здатного залучити на свою підтримку голоси тих, хто сумнівається виборців. Досвід країн Латинської Америки в процесі неоліберальних перетворень 90 - х рр. свідчить про складний шлях їх реалізації. На початку XXI ст. розрив за рівнем доходів між верхнім і нижнім рівнями був 30 - кратним, хоча гранично припустимим, відповідно до теоретичних постулатів концепції сталого розвитку, нормальним вважається співвідношення 10:1. В протилежному випадку суспільство опиняється пізагрозою соціального вибуху і хаосу, або економічне зростання супроводять високі показники злочинності та соціальної дезінтеграцї суспільства. нший обмежник неоліберальної моделі - екологічний, він пов'язаний зі швидким скороченням ресурсної бази для економічного зростання і погіршенням стану навколишнього середовища. У Латинській Америці, як і у всіх регіонах світу, чималу хвилю ейфорії викликали рішення Конференції з навколишнього середовища та розвитку в Ріо - де - Жанейро (Бразилія) у 1992 р., де ряд, проривних, так би мовити, ідей альтернативного розвитку був зафіксований у підсумкових документах - Декларації Ріо - де - Жанейро (Принципи Ріо) і «Порядку денному на XXI століття». Однак і друга «екологічна хвиля» спочатку не мала помітного впливу на державну політику через політику неолібералізму та необхідність прийняття «пожежних заходів» для подолання великих фінансових збоїв. Лише в Декларації Сантьяго (1998), за підсумками другого загально - континентального саміту зі створення Всеамериканської зони вільної торгівлі, з подачі латиноамериканських країн був сформульований широкий набір цілей в екологічній сфері. Реалізація моделі екорозвитку означає, в першу чергу, перехід до інших стилів споживання і природокористування, в основу яких покладена якість життя. Народжується нова формула: «не мати більше», а «бути краще». Відповідно ключовим мірилом ефективності держави стає розвиток творчого потенціалу людини, що вимагає особливої уваги урядових кіл до умов праці і дозвілля, систем освіти, охорони здоров'я, пенсійного забезпечення, спортивних споруд. Визначився поворот щодо стратегії сталого розвитку. Він починає впливати на практику державного політичного менеджменту. Наприклад, уряд Мексики з 1993 р. поряд із традиційними національними розрахунками (сталого розвитку) почав використовувати альтернативні розрахунки з урахуванням виснаження природних ресурсів і збитків, завданих навколишньому середовищу. Такі нові показники, як екологічний ВВП і екологічно чистий ВВП, дають змогу урядовим колам позбутися «тиранії малих і швидких рішень», з тим щоб приймати політично виваженіші і довгострокові стратегічні рішення.

 

 

34.Політичні ідеології та модернізація.

 

38.Розробка методології досліджень політичної модернізації в США в ХХ ст.

 

39.Роль еліти як „авангарду” в політичній модернізації

Одною з пробелем політичної модернізації є проблема функціональних можливостей модернізаторської еліти. Цю проблему можна конкретизувати в наступних завданнях, на яких слід акцентувати увагу в ході вивчення політичних змін: 1) ідентифікація природи й будови модернізаторської еліти; 2) опис рівня модернізації основних соціальних груп і верств; 3) визначення відносин модернізаторської еліти й стратифікаційної системи; 4) визначення функцій модернізаторської еліти у взаєминах держави й суспільства.

Політичну еліту це відносно невелика, внутрішньо диференційована група, котра концентрує в своїх руках значний об’єм політичної влади.Роль еліти в суспільстві відображають її функції: 1) еліти відіграють найважливішу роль у визначенні політичної волі соціальної групи, усього суспільства й у виробленні механізмів реалізації цієї волі; 2) еліти покликані формувати політичні цілі своєї групи; 3) еліти регулюють діяльність з політичного представництва групи, дозуючи підтримку, посилюючи або обмежуючи її; 4) еліти є основним резервом керівних кадрів, центром добору й розміщення керівників на різних ділянках політичного й державного управління.

В ході модернізації відбувається як перегрупування політичних сил, так і розмежування усередині політичної еліти. Не зумівши виконати свою місію розбудови справедливого суспільства на початковому етапі незалежності держави, стара еліта розпалася: одні відійшли від активної політичної діяльності й поринули у бізнес, інші очолили клуби, фонди й асоціації, треті пішли на пенсію. Але значна її частина, спішно модернізувавши свої погляди, залишилася у вищих органах державного управління.

Аналізуючи поняття „еліта”, Р. Ривкіна окреслює два блоки в структурі правлячої еліти держави пострадянського періоду (на прикладі Росії): а) політики вищої та середньої ланки федерального і регіонального рівня; б) керівники великих промислових, виробничих корпорацій, фірм тощо.

За визначенням А. Колодій, серед української еліти можна виокремити принаймні чотири групи, що приймають участь в політичній модернізації України: колишня комуністична „номенклатура” (власне політична, господарська, військова); колишня політична контреліта („дисиденти”), яка нині в політиці репрезентує переважно (але не виключно) національно-патріотичний напрям, а також близька до неї, заангажована в політику з часів „перебудови” творча інтелігенція; „нові люди” - бізнесмени й політики, професійна діяльність яких пов’язана з формуванням суспільно-політичних інститутів та здійсненням політики, а також інтелектуали (економісти, юристи, політологи), що обслуговують їх політичні інтереси [2].

Дослідники О. Гарань і С. Макеєв запропонували таку класифікацію: колишня радянська „ортодоксальна еліта”; „українська контреліта” - націонал-демократичні активісти і дисиденти; „нова еліта” - молодь з різних верств, „ескалатором” в еліту для якої стала вертикаль обласних адміністрацій, місцева і державна бюрократія („стара”, „нова” і „найновіша” еліти) [3].

Достатньо типовою для політичної модернізації є гостра боротьба, що розгортається між ліберальною частиною правлячої еліти й так званою „контрелітою”, що являє собою союз незадоволеної ослабленням своєї влади бюрократії та традиціоналістів, авторитаристів і радикалів, що перебігли в опозицію і виступають за збереження традиційної ієрархії, адміністративної системи, обмеження політичної участі, ідеї національного відродження й протидії „згубному впливу Заходу”.

Однак при всій важливості соціальної будови й політичних переваг правлячої еліти її функціональні можливості залежать від рівня модернізації основних соціальних груп і верств, співвідношення їх інтересів і моделі соціальної структури в цілому. Політична еліта не народжує нових соціальних тенденцій, „це - сукупне породження усіх процесів політичної життєдіяльності суспільства” [7], вона може лише підсилити або послабити те, що вже існує в надрах суспільства й проявляється у взаєминах провідних соціальних груп.

Аналізуючи роль політичної еліти у взаєминах держави і суспільства на сучасному етапі, дослідники відзначають дві основні тенденції. Перша тенденція: за будь-яких політичних змін, навіть найрадикальніших, стара еліта повністю не сходить з авансцени, а приєднується до нової еліти, стає її частиною, або ж (при революційних потрясіннях) лишається на політичному кону у вигляді окремих фрагментів. Друга тенденція: нова еліта запозичує у старої еліти певні цінності, норми, навіть ідеї.

Ці тенденції простежуються і в характері сучасного політичного розвитку, який в Україні має амбівалентний характер: модернізаторський та антимодернізаторський водночас. Перша тенденція проявляється у включенні в політичне життя соціальних груп та індивідів (в усіх сферах суспільного життя створено інститути громадянського суспільства), в послаблені традиційної політичної еліти. Друга тенденція виражається в специфічній формі здійснення модернізації. Ця специфіка полягає в авторитарних методах діяльності та менталітеті політичної еліти, які визнають тільки однобічне – згори вниз – спрямування команд при закритому характері прийняття рішень.

В умовах політичної модернізації важливого значення набуває ідеологічна орієнтація політичної еліти. За допомогою ідеології політична еліта виробляє ідейно-ціннісні орієнтири своєї поведінки і дій.Важливим напрямом дій нової політичної еліти стає вироблення ідеології модернізації, оформлення доктрини, за допомогою якої може сформуватися ідейний взаємозв’язок „верхів” і „низів”, який стане джерелом суспільної згоди, активізатором суспільної волі, мотивом утвердження суспільних цінностей, призведе до своєрідної „революції свідомості”.

Поделиться:





Читайте также:





Воспользуйтесь поиском по сайту:



©2015 - 2024 megalektsii.ru Все авторские права принадлежат авторам лекционных материалов. Обратная связь с нами...