Природні та форсовані моделі політичної модернізації.

У політологічній літературі виділяють такі типи модернізації:

1) "первинна"(природна) (Західна Європа, США, Канада) - охоплює епоху першої промислової революції, руйнування традиційних спадкових привілеїв і проголошення рівних громадянських прав, демократизації і т.д.;

2) "вторинна"(форсована), "відображена", модернізація "навздогін" (Росія, Бразилія, Туреччина та ін) - її основним фактором виступають соціокультурні контакти відсталих у своєму розвитку країн з вже існуючими центрами індустріальної культури.Логіка "первинної" модернізації: спочатку відбувалися зміни в духовно-ідеологічній сфері (Відродження, Реформація, Просвітництво), потім трансформувалася економіка, тобто визрівали реальні інтереси в суспільстві і відбувалася Диференціація форм власності; в результаті утворювалася якась горизонтальна структура • громадянське суспільство, і тоді вже здійснювалося зміна політичної системи, закріплення в ній представництва реальних соціальних інтересів."Вторинна", "наздоганяюча" модернізація припускає, що одні елементи суспільства "втекли" вперед, більш-менш відповідають розвитку в передових країнах, а інші - ще не «визріли", відстають у своєму розвитку або зовсім відсутні. Розвиток суспільства при "вторинної" модернізації нагадує, на думку бразильського історика Н. Вернек Содре, "рух квадратного колеса". Варіюються в різних країнах лише систематичність "струсів", глибина "вибоїн", та швидкість руху. "Рух квадратного колеса" - вдалий образ циклічного процесу "наздоганяючої" модернізації, коли чергуються еволюційні і революційні початку. Колесо зі скрипом перевалюється, а потім завмирає на новій грані - період бурхливого, але вельми нерівномірного розвитку, змінюється стагнацією або повільною еволюцією в раніше обраному напрямку. Одна зі складних проблем, які виникали при такому русі, полягала в тому, що соціальна структура суспільства, погано пристосована до різких струсів, все ж повинна була пристосовуватися до змін. І успіх модернізації в цьому випадку залежав від ефективності суспільно-політичних інститутів, які могли б адекватно реагувати на зміни і амортизувати поштовхи: від державно-правової системи, партій і рухів, практики безпосередніх контактів керівників країни з бізнесом, інтелектуалами, народом, від збройних сил, засобів масової інформації і т.д.Як показує світовий досвід, перехідні суспільства можуть застрягти на стадії "часткової модернізації", коли традиційність і раціональність як принципово протилежні способи поведінкової орієнтації людини і суспільства, від яких залежить формування економічних, технічних, адміністративних навичок і відповідних організаційних структур, институционализируются в рамках одного і того ж суспільства. Окремі традиційні інститути аж ніяк не є неминучим перешкодою модернізації, а навпаки, і про це свідчить досвід багатьох країн, можуть сприяти успішному політичному розвитку. Проте впровадження готових зразків, вироблених модернізованим світом, у соціально-історичний контекст суспільства, який не встиг модернізуватися за рахунок внутрішніх процесів, породжує існування неподоланих залишків минулого з новими елементами, які проявилися внаслідок реформ. У результаті відбувається накладення один на одного типологічно різнорідних конфліктів, що викликає їх взаємне загострення. Впроваджені в новий контекст елементи модернізованого суспільства перестають функціонувати в ньому як раціональні, і в той же час немодернізовані елементи не можуть функціонувати як традиційні. Симбіоз виявляється неплодотворним.

36.Проблеми модернізації політичних систем сучасності.

Лінеарна модель: фактично, всі представники ранньої модерзаційної перспективи (50-60 рр.), поділяли ряд теоретико-методологічних принципів еволюційного та структурно-функціонального підходу. У. Ростоу, А. Органський, М. Леві, Д. Лернер, Н. Смелзер, С. Блек, Ш. Ейзенштадт. Процес модернізації розглядався як революційний, що пов'язаний з радикальними, всезагальними трансформаціями при переході від традиційного до модерного суспільства. Прихильники даної концепції зазначали, що модернізація викликає зміни в усіх сферах суспільного життя (від ідентифікації до поширення демократичних інститутів), а сама модернізація має іманентний характер. На думку дослідників, усі суспільства проходять у своєму розвитку етапи від традиційності до модерніті, а процес модернізації має незворотній та прогресивний характер. Лінеарна модель була розрахована на вивчення мікросоціальних явищ та будувалася на основі структуралістського підходу, а вивчення «внутрішньої логіки» не бралося до уваги. Модель парціальної (часткової) модернізації: модернізація розуміється як довготривалий перехід від «відносно не демократичних» до «відносно демократичних» суспільств. Часткова модернізація представляє собою такий процес соціальних змін, який викликає інституціалізацію в одному і тому самому суспільстві стосовно відносно модернізованих соціальних форм, та менш модернізованих структур. Сутність даного концепту полягає в заклику до можливості існування спільнот на етапі «часткової модернізації». Багатолінійна модель: теоретичне ядро сучасної багатолінійної моделі можна звести до наступного: відмова від односторонньої лінеарної практики модернізації як руху в сторону західних інститутів та цінностей; визнання конструктивної, позитивної ролі соціокультурних традицій в ході модернізаційного переходу, надання їй статусу додаткового фактору розвитку; необхідність звернення більшої уваги на міжнародний, глобальний контекст; відмова від трактування модернізації як єдиного процесу системної трансформації; ввідмова від розгляду модернізації як неприливного процесу. Акторна модель (Т. Пірайнен): в процесі модернізації важливу роль відіграють індивідуальні фактори, повсякденна поведінка та моделі й стратегії поведінки людей, які використовуються для подолання труднощів перехідного періоду. Центральною методологічною віссю акторної моделі є теорія раціонального вибору. Структураційна модель: пояснення того, як соціальні суб’єкти (актори), які сформувалися в соціальних структурах минулого, отримують здатність вибудовувати нові форми соціальної організації і соціальних відносин.