Синергетичний метод в дослідженні політичної модернізації

Синергетика (від грецького sinergia – спільна дія) становить собою науку про самоорганізацію складних систем. Мова іде про еволюційні процеси самовпорядкованості з утворення структур із хаосу, тобто – самоорганізацію. Найперше процеси самоорганізації були показані у природних системах. На сьогодні, згідно із синергетичним уявленням, еволюціонують всі системи – фізичні, хімічні, біологічні, соціальні, у тому числі і правові

[4, c.155]. Синергетика являє собою міждисциплінарний напрям наукових досліджень, завданням якого є вивчення явищ і процесів на основі принципів самоорганізації систем(що складаються з підсистем). Це наука, що

займається вивченням процесів самоорганізації і виникнення, підтримки, стійкості і розпаду структур самої різної природи [1].

Сутність використання синергетичного методу полягає в тому, що побудова теоретичної моделі об’єкта, тобто створення теорії складної системи, містить у собі дві взаємозалежні площини інформаційногомоделювання:

1) структурна площина моделювання: а) визначення місця системи-об’єкта, її функцій і зв’язків у метасистемі, тобто в системі вищого ієрархічного рівня; б) визначення оптимальної структури й властивостей компонентів,

що забезпечують ефективне функціонування системи та її розвиток; в) установлення зв’язківміжцими компонентами;

2) площина динаміки: а) взаємодія системи з навколишнім світом, частиною якого вона є; б) її зміна в часі; виникнення або автономізація (із середовища й у середовищі); в) еволюціонування, породження собі подіб-

них систем і зникнення, розчинення в середовищі [5, c.9].

У синергетичному дослідженні аналізований об’єкт розглядається як певна множина елементів, взаємозв’язок яких зумовлює цілісні властивості цієї множини. Основний акцент робиться на виявленні різноманіття зв’язків і

відносин, що мають місце як усередині досліджуваного об’єкта, так і в його відносинах із зовнішнім середовищем. Властивості об’єкта як цілісної системи визначаються не тільки й не стільки підсумовуванням властивостей

його окремих елементів, скільки властивостями його структури, особливими системоутворювальними, інтегративними зв’язками розглянутого об’єкта [6, c.231].

Зрозуміло, що предметом синергетики є не усі властивості систем, які можна вивчити за допомогою системного аналізу. Синергетика досліджує такі властивості систем як цілісність, мультипараметричність характеристик функціонування. Система зв’язків розглядається як структура речі, тож поширеним методом дослідження складних систем є метод декомпозиції – розбиття системи на складові елементи, їх дослідження і синтез отриманих знань для розуміння всієї системи [7, c.51].

Якщо ж підсумувати всі особливості, які викладені в багаточисельній літературі, що стосується синергетичної методології, то можна сформувати такі її риси:

1) знищення кордонів між суб’єктом та об’єктом, включення особистісного фактора в наукове пізнання; 2) відсутність загальнообов’язкових бездоганних критеріїв

істинності наукових знань; 3) рівноцінність нормальних і аномальних дискурсів; 4) принципова неможливість повністю усунути вплив дослідника на предмет дослідження; 5) використання принципу антропності; 6) історизм, еволюціонізм, унікальність об’єктів дослідження; 7) включення аксіологічних факторів у склад науки, гуманізму; 8) міждисциплінарні дослідження.

. 42. Соціальні групи як актори політичної модернізації

Соціальна група - відносно стійка сукупність людей, яка має спільні інтереси, цінності і норми поведінки, які складаються в межах історично визначеного суспільства. Розрізняють великі (суспільні класи, професійні групи, етнічні спільноти тощо), середні (трудові колективи підприємств, організацій) та малі соціальні групи (сімя, шкільний клас, компанія друзів). Цільові настанови модернізації в її теоретичному вираженні досить ґрунтовні й до багато чого зобов’язують. Перелічимо їх „згори до низу”. 1. У політичній системі формується здатність до акумулювання претензій і вимог різних соціальних груп, і звідси - здатність до створення відповідних інститутів для регулювання соціальних процесів. 2. Зростання централізації урядових функцій. 3. Формування та швидке зростання раціональної політичної бюрократії. 4. Мобілізація соціальної периферії, активізація участі в політиці шляхом розширення виборчих прав і розвитку вільної преси, формування опозиційних партій і добровільних асоціацій. 5. Поява конкуруючих політичних організацій, котрі поширюють свій вплив на різні функціональні сфери. До них, у першу чергу, належать політичні партії, які, незалежно від суспільного ладу, сприяють „легітимній” презентації настроїв всіх шарів суспільства й підтримці в ньому „порядку”.