Іспанський роман доби Відродження

Рицарський роман

З розповідних жанрів раннього періоду передовсім розвинувся ренесансно-рицарський роман. Для творів цього жанру властиві риси середньовічного авантюрно-героїчного рицарського роману і певною мірою він виповнюється гуманістичним змістом. У ренесансно-рицарському романі з «його дивовижною географією, з його неймовірними подробицями, з його героями, які підкорюють помахом меча імперії і султанати, жила не тільки стихія казки, а й до краю гіперболізовані відголоски великих відкриттів, великих воєн і великих кар'єр Ренесансу».

В Іспанії були створені численні рицарські романи, але найвизначніший з них перший роман - «Амадис Гальський», написаний Гарсі Ордоньєсом де Монтальво і надрукований у 1508 р. Відомо, що Монтальво скористався якимсь романом невідомого автора. «Амадис Гальський» відзначається захоплюючим авантюрним сюжетом, легким для сприйняття стилем; він набув величезної популярності в Іспанії та в інших країнах, на мови яких перекладався. Твори цього жанру відповідали тогочасним настроям, ними зачитувалася вся Іспанія. «Без рицарських романів не відбувалися ані розваги знаті, ані народні свята». Таке масове захоплення рицарським романом завдавало чималої шкоди країні, бо відвертало увагу населення від реальності, притупляло відчуття дійсного становища, що склалося на той час, адже в творі здебільшого панувала атмосфера вигадки й нестримної фантазії, які протистояли реальній дійсності. Тому гуманісти згодом гостро виступили проти цих творів, особливо нищівного удару завдав їм своєю сатирою Сервантес. Проте популярність рицарського роману згасла лише з крахом самої авантюристичної політики іспанського абсолютизму.

Пасторальний роман

В цей же час був популярний і пасторальний, або пастушачий роман, - літературний жанр, який мав також успіх в Італії, Португалії, Франції та Англії. Пастушачий роман з'явився в Іспанії завдяки португальцю Монтемайор та його твору «Diana Emamorada». Твір з'явився у Валенсії в 1542 р. Продовження роману писали лікар Алонсо Перес і Гаспар Поло. Потім в1582 р. з'явилася «Filida», - роман Луїса Гольвеса де Монтальво, найвідоміший пасторальний роман про пастухів і пастушок, які філософствують і залицяються. До цього жанру належить «Галатея» («Galatea») Сервантеса (1584), «Аркадія» («Arcadia») Лопе де Вега (1598) і «Constante Amarilis» Фігероа (1621 р.). Тривалий успіх, яким, незважаючи на всі безглуздості і невідповідності, користувався пасторальний роман, пояснюється, здебільшого тим, він своїми ідилічними картинами давав читачеві перепочинок від кривавих воєн і складнощів міського життя.

Шахрайський роман

Наприкінці раннього періоду Відродження виник інший різновид розповідного жанру, названий шахрайським, або пікарескним (ісп. рісаго - шахрай) романом, який протягом наступних ста років залишався одним із провідних жанрів в іспанській літературі, його поява також була зумовлена тими процесами, що відбувалися в суспільному житті країни. Зубожіння різних верств населення, засліплення жадобою легкої наживи за океаном, презирство до повсякденної праці, моральний розклад і почуття безнадійності, що посилювалися в іспанському суспільстві, призвели до виникнення декласованого елемента - маси авантюрників, бродяг, нероб, жебраків, злодіїв. Вони і становили особливий прошарок населення - пікаро. Доля цих людей не могла не привернути уваги письменників і незабаром стала предметом зображення в шахрайському романі. Звичайно в творах такого типу розповідається історія життя людини, з дитинства позбавленої засобів до життя. Герой історії вдається до різних занять, буває серед різних людей, зазнає багато пригод і злигоднів, навчається всіляких шахрайств і хитрувань і зрештою досягає певного матеріального благополуччя. Історія розгортається на фоні реального повсякденного життя. В сюжеті шахрайського роману немає романтичної любовної інтриги. Розповідь у ньому ведеться від першої особи, оповідачем виступає сам герой.

Першим шахрайським романом був твір «Життя Ласарильйо з Тормеса», опублікований у.1554 p., а написаний значно раніше, можливо ще в 20-ті роки. Імені автора встановити не вдалось. З тексту твору можна бачити, що автор був людиною освіченою, ознайомленою з античною класичною літературою. У пролозі до твору автор посилається на Плінія, Туллія Ціцерона, згадує Олександра Великого, Овідія, історію Пенелопи та ін. Характер критичного зображення духівництва в романі дозволяє віднести автора до групи іспанських «еразмістів».

Як встановлено дослідниками, в романі «Життя Ласарильйо з Тормеса» використані книжні і фольклорні джерела. Так, розповідь про продавця папських грамот майже повністю збігається з сюжетом однієї з новел італійського письменника Ма-зуччо; в образі Ласарильйо виразно проступають риси фольклорного персонажа - кмітливого й хитруватого поводиря професійних жебраків-сліпих (el lazarillo) з народних анекдотів і оповідок. Але всі запозичення відповідно перероблені автором і підкорені його власному задуму.

За формою твір «Життя Ласарильйо з Тормеса» - це автобіографія пікаро, розказана ним уже в час надійного достатку. Складається ця розповідь з низки епізодів, кожний з яких відіграв свою роль у вихованні Ласарильйо і формуванні його свідомості. З дитячих років Ласаро зазнав злиднів і жив в атмосфері шахрайства, його батько, мірошник, «пускав кров мішкам» - крав зерно у млині; після смерті батька вітчим, мавр Сеїд, крав овес і шахраював, будучи ветеринаром у конюшнях командора. Сеїда викрили, «спустили шкуру», ніхто більше не приносив хліб, м'ясо і дрова, і мати віддала Ласаро у поводирі професійному жебраку-сліпому. Сліпий був надзвичайно хитрим і великою пройдою, йому були «відомі тисячі засобів і прийомів виманювати гроші». З самого початку служби він навчав Ласаро, що «слуга сліпого повинен бути хитрішим від самого чорта». Будучи «найскупішою і найжадібнішою людиною на світі», жебрак морив Ласарильйо голодом і знущався з нього. З цієї першої школи Ласаро виніс науку, що без хитрощів і шахрайства йому не вижити: «Треба бути насторожі і не ґавити, бо я сирота і повинен уміти постояти за себе».

Покинувши сліпця, Ласарильйо поступив на службу до попа з Македи, людини неймовірно скупої, жорстокої та ще й лицемірної. На службі у нього Ласаро «не жив, а помирав», бо одержував втричі менше їжі, ніж йому було потрібно. Коли Ласаро крав у попа хліб, той нещадно бив його, всіляко знущався над ним, хвалячись своєю стриманістю в їжі, хоч Ласаро сам бачив, що «на поминках він жер на чужий рахунок, як вовк».

Життя у попа змушувало Ласаро удосконалювати мистецтво шахраювання. «Нужда - великий учитель. Я зазнавав її постійно, а тому вдень і вночі обдумував засоби для підтримки моїх сил і думаю, що в пошуках цих проклятих засобів голод освітлював мій шлях...». І все ж піп виявився хитрішим і спіймав Ласарильйо на крадіжці хліба. Розлютившись, він ледве не забив голодного слугу до смерті, а коли згодом той звівся на ноги, вигнав його. Третьою школою Ласарильйо була служба у дворянина в Толедо. Дворянин не бив його, але й їсти не давав зовсім, бо не мав ніяких засобів до життя і сам постійно голодував. Ласарильйо був добрим до свого пана, «бачачи, що з нього нічого взяти», жебрачив і годував його об'їдками, які подавали жалісливі люди. Правда, йому не подобалась пихатість дворянина, але й це він прощав, [283] думаючи, що «напевне, у дворян такий звичай - задирати ніс, коли в кишені вітер свистить».

Дворянин був нероба, працювати йому не дозволяла честь. Він мріяв про службу у знатної персони, вважаючи, що «видряпатися з нужди можна тільки улаштувавшись до людей знатних». Він проявляв готовність бути улесливим, у всьому догоджати своєму покровителю, брехати, коли потрібно, тобто робити все те, що суперечить поняттям честі. Слухаючи свого пана і роздумуючи над його -життям, Ласарильйо доходить висновку, що честь приносить тільки шкоду: «...Як багато таких, як він, розсіяно по світу, і через цю гидоту, яка називається честю». Це відкриття вже назавжди звільнило Ласарильйо від обов'язку честі.

Наступною школою була служба у гультяя-ченця, лютого ворога монастирської служби і монастирської їжі; після цього - у продавця папських грамот, безсоромного й спритного торгівця й лицеміра, великого майстра обдурювати народ, вигадуючи найбезчесніші засоби збувати свій товар. З таким багажем знань Ласарильйо став цілком досвідченим пікаро, здатним протидіяти злигодням, і поступово досяг матеріального благополуччя. Він знайшов засіб накопичити грошей на службі у капелана собору, розвозячи по місту і продаючи воду. Одягнувшись, «як належить поряднщ людині», Ласарильйо найнявся на службу до альгвасила, а після цього з милості знатних панів зрештою досяг постійної «коронної» служби міського глашатая в Толедо. його зовсім не бентежило, що служба міського глашатая вважалася ганебною: важливо, що вона приносила достаток, який ще більше зріс, коли настоятель храму одружив його з своєю коханкою-служницею. Настоятель обдаровував Ласарильйо зерном і м'ясом, пригощав обідами, повчав не звертати уваги на поговір про легковажність дружини, а пильнувати тільки власну користь. Ця «мудра» мораль не суперечила поняттям Ласарильйо, і всі троє жили в мирі та злагоді, а Ласарильйо, як сам хвалиться, «благоденствував і був на вершині житейського благополуччя». Досяг він його ціною втрати особистої честі і гідності.

У змалюванні образу пікаро проявилися демократичні позиції анонімного автора. Протягом усієї розповіді його ставлення до героя змінюється. Хлопчик Ласаро, який терпить стільки злигоднів, зображується зі співчуттям, відчувається, що автор схвалює його кмітливість і симпатизує шахраюванням, якими Ласаро рятується від лиха. Але зрілий пікаро Ласарильйо поданий з явною іронією, в образі його відчутна викривальна тенденція. Корисливість і практицизм, аморальність і підле пристосовництво героя огидні автору.

У критичному плані змальовані в романі різні сторони соціального життя. Люди, яким служить Ласарильйо,- це характерні типи феодально-абсолютистської Іспанії. Наприклад, занепад дрібного дворянства і його психологія яскраво відбиті в образі бідного ідальго з Кастилії, котрий узяв Ласаро на службу. Ідальго і бідніший за жебрака, і честь його вже нічого не варта, але він зберігає дворянську пихатість, певність своєї зверхності над іншими людьми, свідомість свого права на паразитарне існування.

Яскравими й переконливими є образи священнослужителів. Усі вони зображені гостро критично, що надає твору антицерковної спрямованості. Тому роман був засуджений інквізицією і в 1559 р. внесений до списку заборонених книг.

Загалом роман відзначається вільнодумством, великою дотепністю. Стиль його «низький», мова проста, розмовна, розповідь від першої особи вносить тон безпосередності й невимушеності. Можливо, автор свідомо протиставив цей «низький» стиль складній, риторичній мові рицарських романів.

Шахрайський роман продовжує розвиватись і в наступному періоді. Відзначився у цьому жанрі Матео Алеман (1547-1614). Великий успіх мав його роман «Гусман з Альфараче», в якому яскраво зображено побут і звичаї в Іспанії кінця XVI- початку XVII ст. Визначні зразки пікарескного роману періоду пізнього Відродження створив також Франсіско Кеведо (1580-1645).

Жанр шахрайського роману вніс багато нового і плідного в літературу. В ньому було створено новий тип сюжету, побудованого на матеріалі реальної, неприкрашеної дійсності, вперше змальовано строкату соціальну картину, зображено людину в її повсякденному житті, намічено нові теми й мотиви, зокрема, розбещення молодої людини власницьким суспільством, осміяння Пихатості дворянства та ін. Саме в романах про пригоди пікаро вироблялася традиція реалістичного зображення іспанської дійсності. Кращі твори цього жанру мали великий вплив на розвиток роману в різних європейських країнах у XVII-XVIII ст. Окремі його тенденції і прийоми нерідко оживають і в романі XX ст.