 |
Тема 3: комерційні банки: створення та організація діяльності
|
|
|
|
3.1. Види банків: класифікація, особливості, відмінні риси
3.2. Порядок створення і реєстрації банків Формування статутного капіталу банку.
3.3. Ліцензування діяльності банків
3.4. Функціональні та територіальні структурні підрозділи банку. Філії, відділення та представництва банку
3.1.Види банків: класифікація, особливості, відмінні риси.
Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000р.:
Банк - це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії НБУ здійснювати у сукупності такі операції: залучати як вклади грошові кошти фізичних та юридичних осіб; розміщувати вказані кошти від свого імені, на власних умовах та на власний ризик; відкривати і вести банківські рахунки фізичних та юридичних осіб.
Банківська система України складається з двох рівнів: перший представлений Національним банком України та його регіональними управліннями в кожній області України, другий – комерційними банками. Банки, як правило, розглядаються у двох аспектах.
У широкому розумінні банк - це кредитно- фінансова установа, що функціонує на другому після центрального банку рівні банківської системи.
У вузькому розумінні банк – це кредитно-фінансова установа, що виконує певний набір базових операцій, єдиною метою якого є одержання прибутку.
Для цього банки використовують свій власний капітал, залучений фінансовий капітал у вигляді внесків, депозитів, міжбанківських кредитів та інших джерел.
Причому залучені кошти, як правило, значно перевищують обсяг власного капіталу комерційного банку.
 |
Рис.3.1. Класифікація видів банків згідно Закону України «Про банки та банківську діяльність»
|
|
|
Основною метою діяльності банків є оперативне одержання їх засновниками та клієнтами широкого спектра банківських послуг.
Сучасна банківська практика виділяє значну кількість різноманітних ознак, за якими класифікуються банки. Серед основних можна виокремити:
1.За принципами побудови: універсальні та спеціалізовані.
Універсальними банками надається значна кількість комплексних послуг клієнтам різних форм власності незалежно від їх галузевої приналежності. Універсальні банки розвинених держав можуть надавати до 300 видів послуг, в Україні найбільшу кількість послуг (близько 180) надає ПАТ «Приватбанк».
Спеціалізовані банки передбачають вузько спрямовану сферу діяльності або обслуговують певні галузі економіки, функціонуючі в означеному сегменті ринку.
За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими).
Банк набуває статусу спеціалізованого, якщо більше 50% його активів є активами одного типу. Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку, якщо понад 50% його пасивів є вкладами фізичних осіб.
На сучасному етапі найбільш поширеними є такі види спеціалізованих банків, як інвестиційні, ощадні, зовнішньоекономічні. На сьогодні в Україні дійсно спеціалізованими практично виступають тільки два банки – ПАТ Експортно-імпортний банк (Укрексімбанк) та ПАТ «Державний ощадний банк України»;
2.За формою власності: на державні (до них відносяться Укрексімбанк та Ощадбанк) і приватні. Банки в Україні створюються у формі публічного акціонерного товариства або кооперативного банку.
Державний банк – це банк, сто відсотків статутного капіталу якого належать державі.
В залежності від кола засновників і специфіки створення приватні банки поділяються на публічні акціонерні товариства кооперативні банки
3.За кількістю власників – на унітарні (на принципах єдиновладдя) та з колективною формою власності,
|
|
|
4.За територіальним характером діяльності – на регіональні, республіканські, міжнародні;
5.За розміром активів. На 2011 рік Комісія НБУ визначила межі розміру активів для наступних груп банків:
група І – активи перевищують 14 млрд.грн.,
група ІІ – активи понад 4,5 млрд.грн.,
група ІІІ – активи понад 2 млрд.грн.,
група IV – активи менше 2 млрд.грн
За станом на 2011 р. до І групи увійшли: 1)«ПриватБанк», 2)«Укрексімбанк», 3)«Ощадбанк», 4)«Райффайзен банк Аваль», 5)«УкрСиббанк», 6)«Укрсоцбанк», 7)«ВТБ Банк», 8) «Промінвестбанк», 9) «Альфа-банк», 10) «ОТР банк», 11) «Надра», 12) «Фінанси і Кредит», 13)«Перший український міжнародний банк», 14)«Брокбізнесбанк», 15) «Форум», 16)«Укргазбанк» 17)«Кредитпромбанк».
3.2. Порядок створення і реєстрації банків. Формування статутного капіталу банку. Порядок створення та діяльність банків регламентується низкою законодавчо-нормативних актів, серед яких Закони України «Про банки та банківську діяльність», «Про господарські товариства», «Про підприємництво», «Про цінні папери та фондову біржу», «Про іноземні інвестиції», «Про заставу» та ін., а також Положенням про порядок створення, реєстрації банків та здійснення нагляду за їх діяльністю.
Банки незалежно від місця їх територіального розташування зобов’язані проходити реєстрацію в Національному банку України.
Учасниками банку можуть бути юридичні і фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Власники істотної участі у банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан.Вимоги щодо ділової репутації та задовільності фінансового стану засновників та акціонерів (пайовиків), які набувають істотної участі у банку, встановлюються цим Законом та нормативно-правовими актами Національного банку України.Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об'єднання громадян, релігійні та благодійні організації.
Для реєстрації банку уповноважені засновниками банку особи подають у встановлений законодавством термін після перевірки фінансового стану засновників у територіальне регіональне управління НБУ такі документи:
|
|
|
Протягом трьох робочих днів після прийняття відповідного рішення банку видається Свідоцтво про державну реєстрацію, про що робиться відповідний запис у Державному реєстрі банків.
|
|
|
Банк вважається створеним і набуває статусу юридичної особи з моменту цієї реєстрації. У випадку зміни назви, юридичного статусу або адреси, оголошення засновників неплатоспроможними й ін., банк зобов’язаний сповістити про це в НБУ протягом тижня.
Основною передумовою створення банку є формування його статутного капіталу, розмір якого визначається згідно з рішенням засновників, але не може бути меншим:
-1млн.євро – для місцевих кооперативних банків,
-3млн.євро – для комерційних банків, які здійснюють свою діяльність на території однієї області,
5млн.євро – для комерційних банків, які здійснюють свою діяльність на території всієї України.
Формування та збільшення статутного капіталу може здійснюватись тільки шляхом грошових внесків перерахованих з підтверджених джерел їх отримання. Для формування статутного фонду в регіональному управлінні НБУ за місцем знаходження банку відкривається тимчасовий рахунок, на який кожний засновник вносить визначену установчими документами частку статутного капіталу.
У статутний фонд вносяться наступні види внесків:
- кошти, переведені з розрахункових рахунків, особливих рахунків або готівкові;
- нараховані дивіденди;
- нараховані відсотки;
- нерозподілений прибуток.
Засновниками-акціонерами банку можуть бути українські та іноземні юридичні і фізичні особи за винятком Ради народних депутатів усіх рівнів, їх виконавчих органів та ін., що регламентується «Законом про банки та банківську діяльність».
3.3. Ліцензування діяльності комерційних банків. На відміну від звичайних господарських товариств, більшість з яких можуть починати фінансово-господарську діяльність одразу після державної реєстрації, банки, навіть зареєстровані в Державному реєстрі банків, не мають права на здійснення банківських операцій без отримання відповідної ліцензії. Механізм ліцензування банківської діяльності встановлено Законом «Про банки і банківську діяльність».
|
|
|
Ліцензування банківської діяльності – це порядок видачі банкам, які набули статусу юридичної особи, дозволу на здійснення певних банківських операцій. Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання відповідної ліцензії.
Банківська ліцензія – документ, який видається Національним банком України, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність.
Банківська ліцензія надається НБУ на підставі клопотання банку за наявності документів, що підтверджують:
1)наявність сплаченого та зареєстрованого статутного фонду,
2)забезпеченість банку належним банківським обладнанням, комп’ютерною технікою та програмними продуктами,
3)наявність в банку приміщення, що відповідає вимогам, передбаченим нормативно-правовими актами НБУ,
4)наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління банком.
Ліцензування банківської діяльності запроваджено з метою підвищення надійності та стабільності банківської системи, забезпечення захисту інтересів кредиторів та вкладників.
Ліцензуванню в Україні підлягають понад 30 операцій банків. На підставі банківської ліцензії комерційні банки мають право здійснювати наступні банківські операції:
- касове обслуговування клієнтів,
- перевезення грошово-валютних цінностей,
- відповідальне збереження цінностей клієнтів банку,
- ведення рахунків та розрахунків клієнтів в грошовій одиниці України,
- проведення касових операцій,
- надання і отримання кредитів,
- залучення депозитів юридичних і фізичних осіб та інші операції.
Крім перелічених вище, банк має право здійснювати ряд операцій, серед яких операції:
- з валютними цінностями (банк, який має ліцензію на операції з іноземною валютою, називається уповноваженим),
- емісію власних цінних паперів,
- організацію купівлі-продажу цінних паперів за дорученням клієнтів,
- надання гарантій та поручительств,
- лізинг,
- послуги з відповідального зберігання цінностей тощо.
Водночас на і банки накладено певні обмеження щодо їх діяльності. Так, банкам забороняється діяльність в сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам’ятних, ювілейних та інвестиційних монет) та страхування (крім виконання функцій страхового посередника). Спеціалізованим банкам, крім ощадного, забороняється залучати вклади від фізичних осіб обсягом, який перевищує 5% капіталу банку.
3.4. Функціональні та територіальні структурні підрозділи банку. Філії, відділення та представництва банку.
Банки мають право створювати дочірні банки, відокремлені структурні підрозділи (філії, представництва) як на території України, так і на території інших держав та, з метою поліпшення обслуговування клієнтів і виконання функцій, визначених банком, відкривати структурні одиниці (відділення, власні обмінні пункти).
Дочірній банк – це банк, 100 відсотків статутного капіталу якого належить материнському банку, або банк, у якому материнський банк безпосередньо або опосередковано володіє часткою одноосібно або разом з іншими особами, що презентує еквівалент 50 чи більше відсотків статутного капіталу або голосів цього банку, або має можливості справляти вирішальний вплив на управління.
Філія банку – це банківська установа, яка не є юридичною особою, діє на підставі окремого положення, виступає від імені головного банку і здійснює банківські операції на підставі дозволу, наданого банком, у межах отриманих банком відповідної ліцензії та письмового дозволу.
Філія самостійно може брати участь у системі міжбанківських електронних розрахунків та мати окремий кореспондентський рахунок або працювати за консолідованим кореспондентським рахунком банку. Філії банку діють від імені банку на підставі «Положення про філію». Філії не мають права відкривати рахунки банкам та в банках, у тому числі укладати кореспондентські відносини.
Філія може бути ліквідована або за рішенням відповідного органу банку, прийнятим за ініціативою цього органу, або за рішенням органу держави за місцезнаходженням філії, або за ініціативою НБУ, або у зв’язку з ліквідацією банку.
Представництво банку – це установа банку, яка не є юридичною особою, діє на підставі окремого положення та від імені банку і ним фінансуються, не здійснює банківські операції.
Банк має право відкривати відокремлені безбалансові відділення, які виконують операції після погодження їх відкриття з територіальним управлінням НБУ.
Територіально відокремлене безбалансове відділення – це установа банку, що створюється на балансі головного банку або його філії у межах однієї області і може здійснювати банківські операції тільки за дозволом, наданим головним банком. Операції безбалансового відділення залежно від його підпорядкованості відображаються на балансі або банку, або його філії.
ТЕМА 4. ФОРМУВАННЯ РЕСУРСІВ БАНКУ
4.1.Склад і структура ресурсів комерційних банків. Капітал банку
4.2.Вклади і депозити як джерело залучених банківських ресурсів
4.3.Не депозитні операції банків по залученню коштів
4.4.Методи прогнозування та управління банківськими ресурсами
4.1.Склад і структура ресурсів банків. Капітал банку.
Капітал банку – головний показник здатності банку до подальшого розвитку. Зміцнення ресурсної бази українських кредитно-фінансових установ, інтеграція банківської системи країни у світове співтовариство значною мірою залежатимуть від зростання банківських ресурсів. Проблема залучення і підтримки на певному рівні обсягу капіталу банків є актуальною і надзвичайно важливою для банківської діяльності в країні загалом.
Банківські ресурси - сукупність коштів, що знаходяться в розпорядженні банків та використовуються ними для виконання активних та інших операцій.
Операції, за допомогою яких комерційні банки формують свої ресурси, називаються пасивними.
Акумулюючи грошові накопичення, прибутки та заощадження юридичних і фізичних осіб, банки перетворюють їх у позичковий капітал, тобто грошовий капітал, наданий в кредит на умовах платності і повернення.
Для зручності розгляду джерел банківських ресурсів зазвичай здійснюють їх класифікацію. За своїм економічним змістом ресурси комерційних банків різноманітні.
З погляду на утворення джерел банківські ресурси поділяються на 3 групи: власний капітал, залучений капітал та запозичені кошти (не депозитні джерела).
Структура банківського капіталу не є сталою за якісним складом і змінюється протягом року залежно від багатьох факторів, зокрема від якості активів, використання прибутку, політики банку щодо забезпечення приросту капітальної бази тощо.
Власний капітал банку складається з наступних елементів:
1) основний капітал - капітал першого рівня, до якого включають:
- фактично сплачений зареєстрований статутний капітал;
- резерви, створені або збільшені за рахунок нерозподіленого прибутку;
- емісійні різниці;
- резервні фонди;
- загальні резерви, що форсуються під невизначений ризик при проведенні банківських операцій;
- прибуток минулих років.
Загальний розмір основного капіталу визначається з урахуванням обсягу очікуваних збитків за невиконаними зобов’язаннями контрагентів.
2) додатковий капітал – капітал другого рівня, до якого включаються:
- резерви під стандартну заборгованість інших банків та клієнтів за кредитними операціями;
- результат переоцінки статутного капіталу та основних засобів;
- прибуток поточного року;
- субординований борг.
До субординованого боргу включаються кошти, залучені від юридичних осіб в національній та іноземній валюті на умовах субординованого боргу на строк не менше 5 років. До складу субординованого боргу входять звичайні незабезпечені боргові капітальні інструменти з мінімальним первинним фіксованим строком погашення понад п’ять років та привілейовані акції з обмеженим строком, які можуть бути погашені. За своєю економічною сутністю субординовані зобов’язання є для банку позичковими грошовими коштами, які, зрештою, потрібно повертати власникам. Та з огляду на достатньо тривалий строк використання зазначених коштів і можливість їх конвертування (зокрема на акції банку) такі позичкові кошти прирівнюються до власних. Зокрема, в разі погіршення фінансового стану банку - боржника виплата відсотків інвесторам може (якщо це передбачено угодою) призупинятися; у випадку ліквідації банку власники субординованого капіталу отримують свої кошти лише після погашення претензії вкладників та кредиторів, але перед розрахунками з акціонерами. Банки можуть погашати попередній борг за рахунок нового, користуючись цим джерелом коштів необмежено довго.
На капітал другого рівня накладаються обмеження:
по-перше, його загальний обсяг не може бути більшим від основного капіталу,
по-друге, обсяг субординованого капіталу не може перевищувати 50% від основного капіталу.
Частка власного капіталу банку у сукупних ресурсах невелика (до 15%), тоді як у сфері матеріального виробництва співвідношення власного і позиченого капіталів інше: так, для промислового підприємства вважається нормою, коли власний капітал становить 50% загального капіталу. Це пояснюється специфікою діяльності банків як фінансових посередників, що здійснюють мобілізацію тимчасово вільних коштів на грошовому ринку з подальшим їх розміщенням серед юридичних та фізичних осіб. Тому власний капітал у банківській діяльності має дещо інше призначення аніж в інших сферах підприємництва.
4.2.Вклади і депозити як джерело залучених банківських ресурсів.
Залучені кошти - тимчасово вільні кошти підприємств, організацій, населення. Залучені кошти формуються за рахунок:
- депозитів юридичних та фізичних осіб,
- залишків на поточних рахунках клієнтів,
- залишків на коррахунках інших банківських установ,
- емітованих банком боргових зобов’язань тощо.
Ефективна банківська діяльність неможлива без залучення грошових коштів на позичковій основі. Їх використання дає банкам змогу суттєво розширювати межі своєї діяльності, ефективніше використовувати власний капітал, забезпечувати належну ліквідність та платоспроможність, а отже - зміцнювати фінансову стійкість.
З метою запозичення коштів на довгостроковій основі банки вдаються до емісії довгострокових цінних паперів (боргових зобов’язань). Як передбачено Базельською угодою про міжнародні стандарти капіталу, випуск таких паперів банки можуть використовувати для збільшення сукупного капіталу, адже зазначені зобов’язання мають характер або субординованих (тобто підпорядкованих), або зобов’язань другої черги.
У світовій банківській практиці всі залучені ресурси за способом акумуляції групують за допомогою депозитів. Банки залучають вільні грошові кошти юридичних та фізичних осіб шляхом здійснення депозитних операцій, за допомогою яких використовують різні види банківських рахунків.
Депозит - це грошові кошти в національній або іноземній валюті, передані їхнім власником або іншою особою за його дорученням у готівковій та безготівковій формі на рахунок власника для зберігання на певних умовах. Депозитним може бути будь-який відкритий клієнту у банку рахунок, на якому зберігаються його грошові кошти.
Ресурсна база сучасного банку характеризується широкою різноманітністю видів депозитів. Це пояснюється прагненням банків в умовах сегментованого конкурентного ринку як найповніше задовольнити попит різних груп клієнтів на банківські послуги і залучити заощадження та вільні грошові капітали на банківські рахунки.
В залежності від терміну залучення коштів депозити поділяються на:
- депозити до запитання, які розміщуються в банку на поточному рахунку клієнта. Вони використовуються для здійснення поточних розрахунків власника рахунку з його партнерами. За вимогою клієнта кошти з поточного рахунку у будь-який час можуть вилучатися шляхом видачі готівки, виконання платіжного доручення, сплати чеків та векселів.
Депозити до запитання не є стабільними (прогнозованими), що обмежує можливість їх використання банком для позичкових та інвестиційних операцій, тому власникам поточних рахунків сплачується низький депозитний процент або не сплачується зовсім. В умовах відсутності (як правило) плати за користування коштами до запитання банки намагаються залучити клієнтів і стимулювати приріст поточних внесків за рахунок надання додаткових послуг та підвищення якості обслуговування. До них, зокрема, належать кредитування з поточного рахунка, пільги вкладникам при одержанні кредиту, використання зручних для клієнта форм розрахунків (застосування кредитних карток, чеків), запровадження розрахунково-консультативного обслуговування тощо.
Для покриття операційних витрат, пов’язаних з веденням поточних рахунків, банк стягує з клієнта комісійну винагороду. Комісія може утримуватися з депозитного процента. Деякі банки не стягують комісії з безпроцентних рахунків за умови зберігання на них стабільного залишку не нижче встановленого рівня.
До депозитів до запитання можна віднести і кредитові залишки на контокорентних рахунках. На цьому рахунку відбиваються як активні, так і пасивні операції банку з клієнтами, тобто видача позичок і здійснення платежів за дорученням клієнта, а також надходження виторгу від реалізації продукції та інших грошових переказів на користь клієнта і на погашення позичок. Інакше кажучи, контокорентний рахунок - це активно-пасивний рахунок, що поєднує в собі ознаки поточного і позичкового. Кредитове сальдо за контокорентним рахунком означає, що клієнт має у своєму розпорядженні власні кошти, дебетове - що у клієнта виникла заборгованість перед банком.
-строкові депозити - кошти, що розміщені у банку на певний строк, які можуть бути повернені власнику після закінчення цього терміну або після попереднього повідомлення банку за встановлений період.
Строкові депозити є для банків більш вигідним видом депозитів, оскільки вони стабільні і зручні в банківському плануванні. За ними сплачується високий депозитний процент, рівень якого диференціюється залежно від терміну, виду внеску, періоду повідомлення про вилучення, загальної динаміки ставок грошового ринку та інших умов.
Строкові депозити є джерелом одержання прибутків їхніми власниками. Вони оформляються угодою між вкладником і банком. Банки самостійно розробляють форму депозитної угоди. Деякі банки встановлюють мінімальний розмір строкового вкладу, величина якого залежить від орієнтації банку на відповідного вкладника (дрібного, середнього, великого).
Ощадні вклади – це кошти, які фізичні особи розміщують в банках з метою накопичення грошових заощаджень. Власнику ощадного вкладу видається іменне посвідчення про внесок у формі ощадної книжки, в якій відбиваються всі операції на ощадному рахунку.
Зняття грошей з ощадного рахунка здійснюється за попереднім повідомленням власника внеску. Період завчасного попередження може бути визначений законом або встановлюватись за договором між банком і власником рахунку. Отже, ощадні вклади передбачають тривале зберігання на рахунках стабільних залишків коштів, що використовуються в активних банківських операціях. За ощадними вкладами банки нараховують проценти.
Конкуренція на ринку позичкових капіталів спонукає банки до пошуку нових форм і способів залучення депозитів.
Значного поширення в банківській практиці набув депозит на термін обслуговування, що відкривається клієнтові при оформленні ним поточного рахунку. Депозит має обов’язковий характер, а його величина і термін внеску коштів на рахунок визначаються банком. Якщо клієнт не виконує умови даного депозиту, банк може припинити його обслуговування. За своїм характером такий депозит можна віднести до умовного, оскільки вилучення коштів можливе лише у разі закриття клієнтом поточного рахунку.
Такий депозит вважається безстроковим, що дає змогу банку використовувати його як довгостроковий кредитний ресурс. За аналогією з вкладами до запитання, за даним депозитом нараховуються мінімальні відсотки або вони зовсім не нараховуються, якщо банк не бере з клієнта плату за ведення операцій на поточному рахунку.
Банки часто надають цьому депозиту характер заставного, тобто передбачають право вкладника на одержання кредиту в сумі депозиту без додаткового забезпечення, отже, внесок у цьому випадку є гарантією повернення позички.
Для клієнта депозит на термін обслуговування є певною мірою примусовим, тому такі депозити можуть залучати тільки ті банки, що пропонують своїм вкладникам додаткові банківські послуги або зручне і пільгове розрахунково-касове обслуговування.
Банки використовують і такий метод залучення коштів, як встановлення залежності між кредитуванням клієнта і накопиченням коштів на його депозитному рахунку. У цьому разі між банком і клієнтом підписується договір, відповідно до якого банк бере на себе зобов’язання надати клієнту кредит за умови накопичення і зберігання останнім протягом встановленого терміну визначеної суми коштів.
Формування коштів на депозитному рахунку може відбуватися по-різному: або виходячи з можливостей клієнта, або на основі планових регулярних внесків. Вигода клієнта при такому депозиті полягає в тому, що він має можливість безперешкодно одержати в банку кредит, причому чим меншим буде розрив між сумою депозиту і сумою кредиту, тим меншим буде встановлений процент за позичкою. Для банка при такому кредитуванні значно зменшується ризик неповернення позички, оскільки він має право спрямовувати на погашення кредиту кошти, що зберігаються на депозитному рахунку.
В роботі банків щодо залучення депозитів (вкладів) важливу роль відіграє процентна політика.
Розмір депозитного проценту банк встановлює самостійно, виходячи з облікової ставки НБУ(курсу валюти, ставок на міжнародних ринках капіталу тощо), стану грошового ринку і власної депозитної політики.
Рівень прибутків за різноманітними видами депозитних рахунків значно коливається. Найнижчі проценти банки сплачують за рахунками до запитання, оскільки вони характеризуються нестабільністю залишків. Відсутність або незначні прибутки стимулюють власників рахунків до запитання скорочувати до мінімуму залишки таких коштів і вкладати їх у більш прибуткові операції (термінові депозити, цінні папери тощо). Деякі з банків намагаються заохочувати клієнтів підтримувати стабільні залишки на рахунках до запитання, тим самим скорочуючи витрати на виплату процентів. Це досягається шляхом надання додаткових послуг за пільговою ціною або виплати клієнтам премій за значні залишки коштів.
Хоча за рахунками до запитання, відкритими для фізичних осіб, проценти нараховуються в обов’язковому порядку, прибуток за ними набагато нижчий, ніж за терміновими депозитами.
Стосовно термінових депозитів. Банки можуть зацікавити вкладників шляхом нарахування й сплати простих і складних процентів. Прості проценти є традиційним видом нарахування прибутку за вкладами. Відповідно до встановленої періодичності відбувається нарахування і виплата прибутку за внеском.
З метою компенсації інфляційних витрат комерційні банки можуть пропонувати вкладнику виплату процентів наперед. Якщо депозитна угода буде розірвана достроково, виплачені проценти банк утримує із суми внеску.
Однією з форм строкових депозитів є сертифікати, які поділяються на депозитні та ощадні. Депозитні сертифікати надаються юридичним, а ощадні - фізичним особам.
Депозитний сертифікат - це цінний папір, що може використовуватися його власником як платіжний засіб і обертатися на фондовому ринку. Сертифікати мають суттєву перевагу над строковими вкладами, оформленими депозитними договорами. Завдяки вторинному ринку цінних паперів сертифікат може бути достроково проданий власником іншій особі з одержанням деякого прибутку за час зберігання і без зміни при цьому обсягу ресурсів банку, тоді як дострокове вилучення власником строкового вкладу означає для нього втрату прибутку, а для банку - втрату частини ресурсів.
Комерційні банки можуть залучати вільні кошти юридичних і фізичних осіб за допомогою банківського векселя.
Банківський вексель має депозитну природу, і цим він схожий на сертифікат. Проте, на відміну від сертифіката, банківський вексель може бути використаний його власником як платіжний засіб за товари і послуги, причому новий власник векселя може передавати його третій особі шляхом індосаменту. Щоб придбати банківський вексель, покупець має переказати гроші на рахунок банку - продавця, після чого останній виписує бланк банківського векселя на ім’я покупця і позначає дату зарахування грошей. Погашення банківських векселів відбувається шляхом їх викупу після закінчення терміну обертання або ж дострокового викупу.
У банківських векселях указується величина прибутку у вигляді процента до номіналу, що одержує власник.
4.3.Недепозитні операції банків по залученню коштів. У практичній банківській діяльності часто виникає ситуація, коли залучених банком депозитних ресурсів недостатньо для здійснення запланованих операцій. В такому разі банк вимушений залучати ресурси шляхом здійснення банківських недепозитних операцій. Ефективна банківська діяльність неможлива без залучення грошових коштів на позичковій основі. Їх використання дає банкам змогу суттєво розширювати межі своєї діяльності, ефективніше використовувати власний капітал, забезпечувати належну ліквідність та платоспроможність, а отже - зміцнювати фінансову стійкість.
Недепозитні залучені кошти - це кошти, які банк отримує або шляхом продажу власних боргових зобов’язань (векселів, облігацій), або на міжбанківському ринку (в тому числі від НБУ на умовах РЕПО). Таким чином, основним джерелом недепозитних ресурсів є операції по запозиченню коштів на міжбанківському ринку.
Ринок міжбанківських ресурсів – один з сегментів ринку кредитних ресурсів Міжбанківський кредит, коли один банк надає кредит іншому банку - оперативний засіб одержання коштів. Він є одним з най дорожчих ресурсів, який, як правило, призначений для:
1) виконання вимог резервування;
2) задоволення потреб клієнтів у коштах;
3) забезпечення ліквідності балансу.
Міжбанківські кредити надаються на термін від нічних, безстрокових (онкольних) до строкових.
Традиційним фінансовим інструментом міжбанківського ринку є короткострокові кредити (“короткі гроші”) строком до одного місяця. Кредити на 2-3 місяці в Україні вважаються середнє – та довгостроковими (“довгі гроші”). Сьогодні поширені такі короткострокові кредити, як:
-“overnight” – однодобові кредити з терміном надання “з сьогодні до завтра”,
-“tommorow – next” – “з завтра до післязавтра”,
-“stop-next” – “з післязавтра на одну добу”
-“stop-week” – “з післязавтра на тиждень”.
Мета короткострокових кредитів – підтримати ліквідність банку. На ринку міжбанківських кредитів використовуються кілька способів розміщення чи залучення грошових ресурсів іншими банками:
-безготівкові міжбанківські кредити, що зараховуються через коррахунки, відкриті в НБУ;
-використання кореспондентських рахунків, що відкриваються банками один в одного на підставі договору про кореспондентські відносини для кредитування;
-використання векселів та ощадних сертифікатів.
Міжбанківський кредит банки можуть одержати або самостійно(шляхом укладання угод) або через фінансових посередників.
Основна маса міжбанківських договорів укладається в строковій формі:
- угоди тод (розрахунки сьогодні),
- угоди том (розрахунки завтра),
- угоди спот (розрахунки протягом 48 годин),
- угоди форвард (розрахунки більше ніж за 48 годин).
Щодо організації міжбанківського кредитування можна виділити два види оформлення угод: разові кредитні угоди та генеральні угоди.
При кредитуванні за разовими кредитними угодами банк-позичальник надає банку-кредиторові стандартний набір документів, після чого, кредитор визначає кредитоспроможність позичальника і приймає рішення про надання (не надання) коштів. Надання кредиту і його погашення здійснюється безготівково через кореспондентські рахунки банків, що відкриті в установі НБУ. Виконання угоди за цією схемою – процес трудомісткий і тривалий.
Для скорочення часу на оформлення разових угод використовують спеціальну генеральну угоду: переговори між банками можуть здійснюватись телефоном, факсом, системою SWIFT. При цьому сторони узгоджують основні умови (суму і валюту угоди, дату і час надання кредиту, процентну ставку, умови забезпечення). З цього ж дня сторони обмінюються ключовими підтвердженнями електронною поштою НБУ. А протягом п’яти днів обмінюються юридично оформленими документами. Датою надання вважається дата надходження коштів на рахунок позичальника.
Досить поширеними в міжнародній банківській практиці є операції з позичення ресурсів у системі центрального банку (НБУ). Центральний банк кредитує банківські установи на короткий термін з метою сприяння їм у вирішенні проблеми з тимчасовою нестачею ресурсів.
В Україні НБУ здійснює політику рефінансування банків через використання таких методів як тощо.
Розміщення ресурсів на кредитних аукціонах здійснюється згідно з типовими правилами їх проведення, тобто кредити отримують банки, які забезпечують найбільш якісне виконання вимог НБУ та погоджуються на більш високу процентну ставку. Ломбардні кредити надаються банкам, які зобов’язані зберігати в НБУ на засадах забезпечення цінні папери державного боргу та ліквідні корпоративні цінні папери, які входять до ломбардного списку НБУ. Ломбардний кредит не повинен перевищувати 75% вартості цінних паперів банку, які надані в забезпечення.
Ще одним джерелом запозичення коштів виступають операції РЕПО. В основу цих операцій покладено механізм залучення ресурсів за рахунок продажу комерційними банками якісних, низько ризикованих, досить ліквідних активів, які, згідно з Угодою про зворотний викуп (РЕПО), можуть бути викуплені цим банком через визначений строк та за встановленою ціною. Такими активами для вітчизняних комерційних банків, як правило, є облігації внутрішньої державної позики (ОВДП), казначейські векселі, депозитні сертифікати НБУ, муніципальні облігації. Операції РЕПО вигідні для банку, оскільки вартість залучених таким чином ресурсів є відносно невисокою, в той час як угоди про зворотний викуп забезпечуються високоякісною заставою.
Банківські векселі, облігації та сертифікати також можуть використовуватись на ринку міжбанківських кредитів. В Україні відсутня широка практика подібного кредитування.
4.4.Методи прогнозування та управління банківськими ресурсами. Ресурси банків можна класифікувати і за критерієм можливості прогнозування їхнього розміру. При цьому виділяють ресурси, що підлягають прямому і непрямому прогнозуванню.
До ресурсів прямого прогнозування відносять фонди банку та нерозподілений прибуток. Непрямому прогнозуванню підлягають кошти в розрахунках, залишки тимчасово вільних коштів на розрахункових рахунках підприємств, деякі інші джерела банківських ресурсів.
У залежності від часу використання банківські ресурси поділяються на:
постійні - кошти, чия динаміка або обіг можуть бути прогнозовані;
тимчасові - утворюються періодично в результаті здійснення деяких банківських операцій, динаміку яких важко прогнозувати.
Управління банківськими ресурсами - це діяльність, пов’язана із залученням грошових коштів вкладників та інших кредиторів, з визначенням розміру і відповідної структури джерел грошових коштів у тісному зв’язку з їх розміщенням.
Існує два рівня управління ресурсами банку:
- державний рівень (управління здійснюється через Національний банк України з використанням різних фінансових інструментів);
- рівень банку.
З метою управління Національний банк України застосовує такі інструменти, як:
-надання кредитів банкам, що безпосередньо впливає на розмір їх пасивів. При цьому велике значення має процентна політика НБУ: встановлена офіційна облікова ставка виступає фактором регулювання попиту на міжбанківський кредит;
-операції на відкритому ринку - операції з купівлі-продажу державних цінних паперів, що можуть збільшувати або зменшувати розмір пасивів банків;
-встановлення економічних показників регулювання діяльності банків: мінімальний розмір статутного фонду; співвідношення між розміром власних коштів банку і сумою активів (з урахуванням ступеня ризику їх втрати); обов’язкові резерви - частина ресурсів, внесених на безпроцентний рахунок в НБУ за його вимогою (вони обмежують можливості кредитування і депозитної емісії) і таке інше.
Інструменти Національного банку України можуть бути ефективними лише в умовах погодження їх з податковою політикою та чинним законодавством.
Управління ресурсами на рівні банку передбачає наступне:
- банкам потрібно виконувати вимоги НБУ щодо дотримання основних економічних нормативів,
-банки повинні вживати заходи, що стимулюють залучення вкладів і їх збереження (якість обслуговування клієнтів, кваліфікація персоналу банку, відсоток по вкладах, використання різноманітних цінних паперів, зокрема сертифікатів),
-визначення оптимальної структури джерел походження коштів для конкретного банку.
-ефективне розміщення ресурсів. При цьому застосовуються три методи:
1) метод загального фонду грошових коштів: мобілізація коштів з подальшим їх спрямуванням на потреби, що виникають у даний момент;
2) метод розподілу активів (конверсія): розміщення грошових коштів залежно від джерела походження,
3) метод наукового управління (економіко-математичний): за допомогою математичних формул формулюється мета банку.
В процесі прийняття рішення щодо розміщення ресурсів необхідно поєднувати всі ці методи, враховуючи при цьому людський фактор (рівень підготовки спеціалістів банку).
При управлінні кредитними ресурсами на рівні банку останній складає плани, в яких прогнозується надходження вкладів і депозитів та їх вилучення. При цьому враховуються загальні економічні умови, сезонність, рух відсоткових ставок, потреби клієнтів (особливо у великих) в коштах.
Крім того, з метою покращення формування структури ресурсної бази, банку необхідно провадити депозитну політику, яка являє собою комплекс заходів банку із формування портфеля депозитних послуг, різноманітних форм і методів здійснення цих заходів, визначення його конкурентних позицій по даному сегменту ринку та забезпечення стійкості й надійності ресурсної бази.
З метою ефективного проведення депозитної політики банкам доцільно розробляти відповідній меморандум. Призначення Меморандуму депозитної політики полягає у встановленні граничних розмірів депозитної бази, її місця в ресурсному потенціалі банку та засобах його реалізації. По суті, це визначення стратегії банку щодо цільових ринків та клієнтів, обсягів, структури депозитів юридичних і фізичних осіб, методів та пріоритетів депозитної діяльності.
Особлива увага керівництва банків приділяється стратегіям управління, які поділяються на декілька груп: управління пасивами, управління пасивами і активами, управління процентною ставкою тощо.
Стратегія управління пасивами передбачає, що структурні підрозділи банку, які відповідають за залучення коштів, організаційно відокремлені від кредитних та інвестиційних відділів і не мають інформації про можливі напрямки використання ресурсів. Головним недоліком цієї стратегії є те, що здебільшого вона застосовується за принципом “чим більше, тим краще”, причому кошти залучаються без урахування ефективних напрямків їх розміщення. В період економічних підйомів, коли попит на кредитні ресурси зростає, такий підхід може бути виправданим і корисним. Але під час спадів, коли попит на кредити обмежений, незбалансований підхід до управління активами і пасивами банку може призвести до значного скорочення прибутків і навіть завдати збитків.
Останнім часом банками все частіше застосовується стратегія паралельного управління пасивами і активами, яка дозволяє простежити взаємозалежність доходів та витрат за процентними операціями. Але при застосуванні такої стратегії проблема полягає у розмежуванні та автономному застосуванні кожного з цих підходів. Перевагою такого підходу до управління банком є можливість збільшити прибутки, контролюючи операційні витрати та спроможність точно прогнозувати потреби банку у ліквідних коштах.
В Україні широко застосовується стратегія управління депозитною ставкою, яка відбиває потреби банку у ресурсах. При необхідності залучення більшої кількості коштів банк підвищує ставку, для відпливу коштів – знижує.
Начало формы
ТЕМА 5. РОЗРАХУНКОВО-КАСОВІ ОПЕРАЦІЇ БАНКІВ
5.1.Основи організації грошових розрахунків у народному господарстві
5.2.Розрахунки з використанням платіжних доручень, платіжних вимог-доручень, чеків, акредитивів, пластикових карток
5.3. Розрахунки шляхом періодичних перерахувань, виходячи із плану поставок та розрахунки на основі заліку взаємних вимог
5.4. Організація готівкових грошових розрахунків
5.1.Основи організації грошових розрахунків у народному господарстві. Сучасна та повна оплата поставленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг, інших боргових зобов’язань - головна передумова ефективного функціонування економіки. Тому велика увага приділяється організації грошових розрахунків.
В залежності від форми використовуваних коштів усі розрахунки поділяються на дві сфери: розрахунки готівкою - обслуговуються законними грошовими знаками держави; безготівкові розрахунки - обслуговуються платіжними засобами в формі боргових зобов’язань (вексель, чек тощо).
Правові основи організації безготівкових та готівкових розрахунків в господарстві України визначені в Законах України «Про банки та банківську діяльність», «Про підприємства в Україні», в нормативних документах НБУ.
Положення про безготівкові розрахунки в господарському обігу України («Інструкція про безготівковий обіг», затверджена Правлінням НБУ) відбиває організацію безготівкових розрахунків, що ґрунтуються на ряді принципів, зміст та склад яких можуть змінюватися в міру зміни економічної ситуації в країні.
Безготівковий обіг - сфера розрахунків, яка обслуговується платіжними засобами в депозитній формі комерційних боргових зобов’язань (вексель, чек, банківський сертифікат і ін.). Сфера безготівкових розрахунків поділяється організаційно на міжбанківські і міжгосподарські розрахунки.
Міжбанківські розрахунки - це система здійснення платежів по грошових вимогах і зобов’язаннях, що виникають між банками і їхніми філіями на території України. Банки України діють на підставі Інструкції НБУ і договорів учасників міжбанківських розрахунків про надання інформаційно-розрахункових послуг і послуг електронної пошти. Міжбанківські розрахунки здійснюються через кореспондентські рахунки.
Кореспондентський рахунок відкривається банком для здійснення розрахунків, які виконуються за дорученням і на кошти іншого банку на підставі кореспондентського договору.
У сучасній організації безготівкових розрахунків в Україні в тому чи іншому ступені враховуються такі принципи:
1.Підприємства всіх форм власності повинні зберігати кошти в банках на рахунках та використовувати їх для господарських розрахунків у безготівковій формі шляхом перерахування з рахунку платника на рахунок одержувача. Винятком може бути невеликий залишок готівки в касах.
2.Момент платежу повинен максимально наближуватись до моменту відвантаження товару. На практиці припускаються відступи від цього правила - застосовується попередня плата або тривала відстрочка платежу.
3.Платежі з рахунку підприємства проводяться банком за згодою власника рахунку та у черговості, встановленій законодавчо.
4.Госпоргани мають право вибору форми розрахунків та засобів платежу з числа передбачених чинним законодавством.
5.Госпоргани мають право вибору банку для відкриття поточного рахунку. Розрахунково-касове обслуговування здійснюється на договірній основі між банком та клієнтом.
Безготівкові розрахунки поділяються на дві групи - іногородні і місцеві. Крім того, форми безготівкових розрахунків різняться між собою видом застосовуваного документа і порядком його обігу.
В сучасній практиці безготівкових розрахунків застосовуються документи різноманітного призначення. Їх можна згрупувати в такі групи: фінансові (до яких належать розрахункові і платіжні) та комерційні.
Розрахунковими є складені по установленій формі документи, що подають у банки юридичні та фізичні особи з дорученням перерахувати з їхнього рахунку або зарахувати на їхній рахунок визначену суму грошей (до них належать платіжне доручення, платіжна вимога-доручення, акредитивна заява і т.і.).
До платіжних відносять складені за установленою формою і передані одною особою іншій документи з зобов’язанням сплатити визначену суму пред’явнику документа (наприклад, вексель, чек).
Комерційними називають документи, в яких наводиться характеристика відвантажених товарів, виконаних робіт і які супроводжують їх переміщення від постачальника до платника (товарно-транспортні документи, рахунки-фактури та ін.).
Розрахункові та платіжні документи строго уніфіковані і мають єдину для всієї країни форму, що встановлює певний набір реквізитів.
Банки приймають розрахункові документи протягом одного дня. Документ повинен бути заповнений з використанням технічних засобів. Розрахункові документи банком виконуються незалежно від їх суми, виходячи з фактичного залишку на рахунку на початок операційного дня, але в разі побажання клієнта банки можуть врахувати також і надходження, що були здійснені на рахунок протягом операційного дня.
Розрахунок за документами, що надійшли до банку протягом операційного дня, виконується банком того ж дня, а за тими документами, що надійшли пізніше, - не пізніше наступного робочого дня.
3.2.Розрахунки з використанням платіжних доручень, платіжних вимог-доручень, чеків, акредитивів, пластикових карток.
Форми розрахунків – це способи виконання грошових зобов’язань за контрактами.
Застосування тієї або іншої форми розрахунків визначається особливостями господарських взаємовідносин підприємств та організацій і спрямовано на зміцнення договірної дисципліни.
Підприємства і банки здійснюють розрахунки при дотриманні таких умов:
-платежі проводяться, як правило, після відвантаження продукції;
-платежі виконують за згодою (акцептом) платника або його дорученням;
-безакцептне списання коштів здійснюється за виконавчим листом суду або арбітражу, для стягнення недоїмок по податках, недоплат у державні цільові фонди, позабюджетні фонди; для здійснення платежів за розпорядженням податкової адміністрації, платежів обов’язкового і державного соціального страхування, до Пенсійного фонду; за розпорядженням антимонопольного комітету і КРУ; за розпорядженням підприємства по результатах розгляду претензій;
-платежі проводяться за рахунок власних коштів платника або кредиту банку;
-зарахування коштів на рахунок одержувача здійснюється тільки після списання їх з рахунку платника.
Порядок і форма розрахунків включаються в договір між сторонами. Документи, які надаються клієнтами в банк, повинні бути паперової або електронної форми (якщо вони надаються каналами системи “клієнт-банк”).
В Україні передбачено такі форми розрахунків: платіжними дорученнями, платіжними вимогами-дорученнями, чеками, акредитивами, векселями, інкасовими дорученнями.
Між суб’єктами господарювання найбільшого поширення набули розрахунки платіжними дорученнями.
Платіжне доручення – це письмово оформлене доручення клієнта банку, що його обслуговує, на перерахування визначеної суми коштів зі свого рахунку по зазначених реквізитах.
Дорученнями можуть проводитись:
- розрахунки за отримані товари та надані послуги,
- авансові платежі,
- розрахунки по нетоварних операціях,
- попередня оплата товарів та послуг.
Платіжне доручення складається за єдиною формою. Це найпоширеніша форма розрахунків, яка застосовується в розрахунках за платежами товарного і нетоварного характеру: за фактично відвантажену продукцію, у порядку попередньої оплати; для завершення розрахунків за актами звірки взаємної заборгованості підприємств.
Схема розрахунку наступна: сторони укладають угоду-контракт, постачальник відвантажує готову продукцію, платник передає своєму банку платіжне доручення на право списання суми платежу і отримує від банка витяг із поточного рахунку про списання грошових коштів, платіжне доручення про зарахування коштів постачальнику надсилається в банк одержувача коштів, які зараховуються на його розрахунковий рахунок.
Платіжне доручення приймається банком до виконання тільки при наявності коштів на рахунку клієнта. Усі претензії за розрахунками між клієнтами регулюються ними без участі банку.
Розрахунки платіжними дорученнями можуть носити характер термінових (платіж відразу після відвантаження товару, тобто шляхом прямого акцепту товару); дострокових і відстрочених (за домовленістю сторін). Доручення дійсне протягом 10 днів з дня виписки.
При проведенні розрахунків із застосуванням платіжних доручень клієнт здає доручення в 3-х примірниках своєму банку (1 примірник. - одержувачу, 2-й - у документи дня, 3-й - клієнту з відміткою про виконання).
Розрахунки платіжними вимогами широко застосовуються в міжнародній практиці при акцептній формі розрахунків, коли платежі відбуваються не відразу після відвантаження товарів. Відвантаживши товар, постачальник виписує платіжну вимогу і здає її на інкасо, тобто доручає своєму банку стягнути платіж із покупця. Дані документи в Україні останнім часом майже не застосовуються.
Платіжна вимога-доручення – це комбінований документ, що має дві частини: верхня частина - вимога постачальника безпосередньо до покупця сплатити вартість поставленої йому за договором продукції, а нижня частина - доручення платника своєму банку перерахувати з його рахунка необхідну суму. При цій формі в розрахунках беруть участь два суб’єкти – постачальник, що має право на одержання платежу, та платник, що має право доручити банку здійснити платіж зі свого розрахункового рахунку платнику. Вимога-доручення виписується постачальником після того, як він виконав свої зобов’язання перед покупцем, і разом з відвантажувальними, транспортними документами пересилається поза банком платнику. Останній перевіряє відповідність цих документів договірним зобов’язанням, заповнює ту частину платіжної вимоги-доручення, яка підтверджує його згоду на здійснення платежу, і передає документ в банк для оплати.
Доставку вимог-доручень до платника може здійснювати банк одержувача через банк платника.
Платник може відмовитися від акцепту в повній сумі, якщо:
-постачальник пред’явив вимогу за непередбачені договором товарно-матеріальні цінності,
-товари відвантажені не за належною адресою або достроково без згоди покупця,
-до закінчення строку акцепту документально встановлено, що товари, які надійшли, є недоброякісними, некомплектними, нестандартними, пониженої сортності,
-допущена арифметична помилка в рахунку.
Платіжна вимога-доручення приймається банком протягом 20 календарних днів із дня виписки. Вона заповнюється платником у в 2-х екз. Перший примірник виконує функцію меморіального ордера і підшивається в документи дня банку платника, другий - видається платнику з висновками банку про одержання і виконання доручення.
Рахунковий чек - документ, що містить письмове розпорядження власника рахунку банку сплатити чекодавцю зазначену в чеку суму коштів. Чек застосовується для здійснення розрахунків у безготівковій формі між юридичними особами, а також між фізичними та юридичними особами з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари. Чек заповнюється від руки або з використанням технічних засобів.
Чек включає назву власника чека, номер його рахунку, назву банка-емітента, МФО, ідентифікаційні коди чекодавця і чекодержателя, назву чекодержателя, призначення платежу, дату упорядкування чека, підпис чекодавця і відбиток печатки. Чек, на якому відсутній один із реквізитів, вважається недійсним.
Чеки формуються у чекові книжки по 10,20, 25 аркушів, строк дії чекової книжки – 1 рік.
Розрахунки чеками проводяться наступним чином: покупець, отримавши від постачальника рахунок, виписує на відповідну суму чек і вручає його постачальнику. Останній здає чеки разом з їх реєстром до свого банку. Після перевірки правильності заповнення реквізитів чеків і реєстру банк на підставі першого примірника (оригіналу) реєстру оприбутковує суму чеків, а самі чеки разом з другим і третім примірниками реєстру направляються до банку покупця. На основі цих документів кошти списуються з рахунку платника. Останній примірник повертається постачальнику з відміткою банку про інкасування.
Чекодавець повинен перевірити правильність використання чеків і відповідність оплачених чеків товарно-транспортним документам постачальників, на сплату яких ці чеки видані. Відповідальність за неправильне використання чеків, їх цілість, за зловживання несе чекодавець.
Розрахунки акредитивами. Акредитив - форма розрахунків, при якій банк - емітент згідно із дорученням свого клієнта (заявника акредитива, платника) зобов’язаний виконати платіж третій особі (бенефіціару, постачальнику) за поставлену продукцію і надати повноваження виконуючому банку здійснити цей платіж. Акредитиви використовуються лише в іногородніх та міжнародних розрахунках. Особливість цієї форми полягає в тому, що рух грошових коштів випереджує рух матеріальних цінностей.
Акредитивна форма застосовується лише за домовленістю сторін про її застосування. Відкриття акредитиву проводиться за рахунок власних коштів покупця або кредиту банку. Строк дії акредитива встановлюється за домовленістю сторін, але у межах 15 днів з дня відкриття.
В залежності від ознак акредитиви можна класифікувати на:
-покриті – за якими для здійснення платежів завчасно бронюються (депонуються) кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті, або виконуючому банку;
-непокриті - оплата за ними, у разі тимчасової відсутності коштів на рахунку платника, гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту або гарантії;
-відкличний – акредитив, який банк-емітент має право змінити або відізвати без погодження з постачальником (бенефіціаром);
-безвідкличний - акредитив, який може бути змінений або анульований тільки за згодою бенефіціара, на користь якого він був відкритий.
Кожний акредитив призначається для розрахунків тільки з одним бенефіціаром і не може бути переадресований.
Для відкриття акредитива підприємство передає банку - емітенту заяву по стандартній формі (із вказівкою всіх реквізитів) у трьох примірниках: перший - підшивається в банку-емітенті разом із платіжним дорученням у документи дня; другий - видається заявнику як розписка банку про відкриття акредитива, третій - направляється спецзв’язком у виконуючий банк для зарахування на позабалансовий рахунок.
Порядок розрахунків за акредитивною угодою: після відвантаження продукції бенефіціар (продавець) подає передбачені договором документи разом із реєстром документів виконуючому банку, який після ретельної перевірки спрямовує їх банку - емітенту для оплати. Банк-емітент після перевірки виконання всіх умов акредитива на підставі першого примірника реєстру документів списує кошти з аналітичного рахунку “Розрахунки акредитивами” і перераховує їх бенефіціару.
Пластикові платіжні картки використовуються для оплати товарів, послуг та одержання готівки з рахунка представниками юридичних осіб та фізичними особами.
Пластикова картка являє собою пластину стандартних розмірів, виготовлену зі спеціальної стійкою до механічних і термічних впливів, пластмаси з магнітною смугою. На смузі занесені повні дані про її власника і його рахунок, а також інформація про те, що є формою доступу до цього рахунку. Підприємства торгівлі, сервісу й відділення банків, які приймають цю картку до розрахунку, утворюють мережу точок обслуговування картки. Пластикові картки використовуються фірмами для різних цілей, починаючи від системи електронних пропусків до систем контролю за грошовим обігом.
З розвитком карткових систем з’явилися різні види пластикових карток, які відрізняються по призначенню, функціональним і технічним характеристикам.
Картки, призначені для розрахунків із власного банківського рахунку в будь-якому куточку світу, емітуються двох видів - кредитні або розрахункові й дебетові. Вони відрізняються схемою розрахунку.
Банківська кредитна картка — іменний грошовий документ, що дає право власникові на придбання товарів і послуг по безготівковому розрахунку. Банківські кредитні картки призначені для придбання товарів з використанням банківського кредиту, а також для одержання авансів у грошовій формі. Основна їх особливість - відкриття банком кредитної лінії із установленим лімітом коштів.
Всі кредитні картки для розрахунків поділяються на індивідуальні (для фізичних осіб) і корпоративні (для юридичних осіб).
Індивідуальні картки видаються окремим клієнтам на підставі договору. Вони можуть бути стандартними або “золотими”(призначені для осіб з високою кредитоспроможністю й передбачають пільги).
Корпоративні картки видають організації, яка на підставі цих карток може видавати індивідуальні картки певним особам. Їм відкривають персональні рахунки, пов’язані з корпоративним картковим рахунком. Відповідальність по корпоративних картках несе організація, а не власники індивідуальних корпоративних карток.
Останнім часом велике значення в світі набули саме багатофункціональні картки, що відкриваються корпораціями для своїх співробітників. Такі корпоративні картки мають досить широку галузь застосування - від електронного гаманця до кредитної картки. Зручності цих карток очевидні: вони дозволяють власникам знімати готівку в банку, оплачувати свої покупки й т.д.
“Електронні гаманці” (дебетові картки) - картки, призначені для оплати різних товарів і послуг. Потенційно вони можуть використатися як у межах однієї країни, так й у міжнародних масштабах, але іноді їхнє використання обмежується певним регіоном. Платіжна спроможність такої картки обумовлена певною сумою, яку власник картки попередньо вносить емітенту цієї картки. Кошти можна внести безпосередньо на картку готівкою або з використанням депозитного рахунку вкладника.
Для банку і його клієнтів доцільним є впровадження зарплатних карток.
За технічними параметрами картки поділяються на картки з магнітною стрічкою (мають на зворотній стороні закодовану магнітну доріжку з певною інформацією: банківськими реквізитами власника, номером рахунку, номером секретного коду, строком дії картки, максимальною сумою коштів для користування власником) та картки з мікропроцесором (існує можливість обробляти інформацію. Така картка є безпечнішою, зручною для власника, однак і дорожча).
Використання нових платіжних засобів, зокрема платіжних карток, дозволяє банкам значно знизити витрати на виготовлення, обробку, облік паперово-грошової маси, заощадити час. Переваги пластикових карток збільшуються при використанні останнього покоління мікропроцесорних карток (“ smart card ”), які мають можливість надійно зберігати інформацію та відрізняються підвищеною надійністю.
3.3. Розрахунки шляхом періодичних перерахувань, виходячи із плану поставок та розрахунки на основі заліку взаємних вимог. У разі рівномірних поставок товарів і наданих послуг покупці можуть розраховуватись з постачальниками в порядку планових платежів шляхом перерахування грошових коштів з рахунку платника на рахунок постачальника із застосуванням відповідних записів. У залежності від характеру платежу, порядку кредитування та інших умов кошти перераховуються по різних рахунках – поточних, контокорентних, позичкових, депозитних, рахунків капітальних вкладень. Перерахування планових платежів здійснюється платіжними дорученнями.
Планові платежі можуть ви
|
|
|
I. Організація проведення занять
XIII. Організація обліку платників податків в органах державної податкової служби
А) Світова організація торгівлі
Актуальність створення програмно-методичного комплексу
Алгоритми створення ланцюжків
Аналіз прибутковості та ефективності діяльності банку
Андеррайтинг у діяльності страховика.
Архітектура як створення обрамлення
Банківська система України. Правовий статус Національного банку України, комерційних банків і кредитних спілок. Правове регулювання банківської діяльності.
Вибір складу журі і організація його роботи.
