50.Поміркуйте над Кантовим розумінням природи геніальності. Чому, на думку Канта, геній можливий лише у мистецтві?

50. Поміркуйте над Кантовим розумінням природи геніальності. Чому, на думку Канта, геній можливий лише у мистецтві?

У цьому контексті варто хоча б побіжно долучитися до проблеми художньої геніальності. Таїна мистецької геніальності повсякчас бентежить філософів-естетиків, психологів, культурологів. Скажімо, Кант зосереджував увагу на такому питанні, як природа й виховання генія. Формулюються чотири якості художнього генія: 1)геній абсолютно оригінальний; 2)творчість генія мусить бути взірцевою; 3)геній ─ це здатність створювати власні правила; 4)генії трапляється лише в мистецтві. Шлях творчості великого митця ґрунтується не на розсудкових правилах, а на природженій силі внутрішнього єства генія. Само єство генія дає мистецтву правило, “тому автор твору, яким він завдячує своєму генію, сам не знає, яким чином в нього здійснюються ідеї для цього, і не в його владі довільно чи за планом придумати їх і переказати іншим”. Судити генія, наголошує Кант, неможливо за тими правилами й критеріями, які склалися в мистецтві до нього. Будь-який новий значущий крок в історії мистецтва може здійснитися лише в тому разі, коли з’явився автор, що не вписується в наявні стандарти, винаходить власну систему образного мислення, оригінальну творчу мову, неповторний стиль і, отже, встановлює нові мірила художності (згадаймо пушкінську характеристику генія як “друга парадоксів”). Мірила художності, отже, не є раз і назавжди сформованими. Треба, проте, розуміти, що, хоч великий мистецький талант має під собою природжені, несвідомі імпульси креативної самобутності, однак проявляється він на ґрунті осмисленої творчо-методологічної, стилістичної самоорганізації і самодисципліни митця. З цього приводу Горацій писав: “Хист чи майстерність потрібніша віршам? — Ось де питання. / Та, як на мене, то й пильність сама, без природного хисту, / Як і без пильності хист, — це слово пусте: вони в парі, / В дружбі й у праці взаємній і сили, й ваги набирають. ” Талановита людина відповідальна за те, щоб її обдарованість виявлялася якнайповніше, якнайфілігранніше. “Усі великі генії, ─ наголошує Ніцше, ─ були великими трударями; вони не лише невтомно винаходили, а й невтомно відкидали, перевіряли, вдосконалювали, впорядковували1”. Цікаво, до речі, дослухатися й до міркувань Ніцше щодо “виникнення генія”. “Проникливість, з якою ув’язнений шукає засобів звільнитися, якнайхолоднокровніше та якнайупертіше використання навіть мінімальної переваги можуть навчити нас, до яких заходів вдається природа, щоб здійснити генія: вона кидає його у в’язницю і до крайніх меж роз’ятрює його жадання вивільнити себе. Або в іншому образі: людина, що геть заблукала в лісі, але дивовижно енергійно прагне вийти на простори в якомусь напрямі, може ненароком відкрити новий шлях, якого ще ніхто не знав; так постають генії, що здобувають славу оригінальності… Каліцтво, спотвореність, істотна вада якогось органа часто дають привід, щоб інший орган розвинувся напрочуд добре, бо ж він мусить виконувати і власну функцію і, крім того, ще іншу. Так можна збагнути джерело багатьох блискучих обдарувань1…” Якщо інтерпретувати ці міркування в широкому філософсько-антропологічному контексті, то можна твердити, що геній ─ це істота, в чиїй душі фокусується вселюдське прагнення свободи й безсмертя, гранично роз’ятрене неволею людської смертності, скінченності, “гріховності”. Й енергія цієї роз’ятреності виливається в шедевральні витвори, через які людство, сказати б, естетично “компенсує” власну онтологічну та моральну неповноту. Кожен геніальний витвір мистецтва є такою собі спробою відшкодувати перед лицем всесвіту все те нице, що є в людині. Достєвський, наприклад, писав: “Я оголошую, що Шекспір і Рафаель вищі за звільнення селян, вище за соціалізм, вищі за юне покоління, вищі за хімію, вищі майже за все людство, бо ж вони вже плід, справжній плід усього людства і, можливо, вищий плід, який може бути: форма краси вже досягнута, без досягнення якої я, може, й жити не погоджуся1…”Але прийнявши у свою індивідуальну душу вселюдську напругу переживання буття людини у світі, відчайдушно взявши на себе вселюдську місію творчості, геній здебільшого ризикує будь-якої миті “вибухнути” й загинути як особа ─ чи то фізично, чи психічно.

51. Розкрийте суть учення Геґеля про стадії історичного розвитку художньої свідомості – «історичні форми мистецтва» (символічну, класичну, романтичну).

Давши характеристику мистецтва як естетичного феномена, спинімо увагу на проблемі закономірностей історичної еволюції художньої культури. Видається доцільним обмірковувати цю проблему, відштовхуючись від ідей відомого німецького філософа Геґеля. Цей мислитель-діалектик розглядав світовий процес як саморозвиток Абсолютної Ідеї, а духовну культуру людства ─ як спосіб її самоусвідомлення й самопізнання. Тож у мистецтві, на думку Геґеля, цінним є передусім те, що дає змогу наблизитися до Абсолютної Ідеї. Філософія здатна пізнавати Абсолют саме як ідею в її логічних вимірах (через систему категорій і законів), натомість мистецтво осягає його через чуттєвий, споглядальний вияв. Мистецтво ─ ланка самопізнання Абсолюту. У мистецтві співіснують, творчо синтезуються конкретна чуттєвість природи і духовність ідеї.

Природа, на думку Геґеля, є “інобуттям” духовного абсолюту, тобто сферою, де він ніби “самовідчужується”, матеріалізується, щоб відтак через людину, пізнання, культуру знову “віднайти” себе, повернутися до себе у формах людської духовності. Тож краса в природному світі нестала, непослідовна, груба, матеріалістична. “Краса в мистецтві, ─ пише філософ, ─ вивищується над красою в природі, бо ж краса в мистецтві є красою, породженою і знову породжуваною духом, і наскільки дух і його витвори вищі за красу в мистецтві, настільки і краса в мистецтві вища за красу в природі1”. Краса у мистецтві одухотворена, оскільки людина у конкретних мистецьких витворах втілює смислові, ідейні образи, що виражають її прагнення осягнути духовну основу буття. Геґель навіть усерйоз вважає, що будь-яка гумористична оповідка (наприклад, анекдот) у своєму естетичному значенні вища, ніж саме сонце: попри всю його природну велич, сонце, як щось матеріальне, ─ позбавлене внутрішньої свободи й самосвідомості, а будь-який витвір людини, хай навіть елементарний анекдот, ґрунтується на свідомості й самосвідомості, втілює в собі елемент свободи та активності людського духу.

Але зосередьмо увагу на ідеях Геґеля щодо стадіальності історичного розвитку мистецтва, художньої свідомості. Мистецтво, наголошував він, у своєму історичному розвиткові долає три етапи ─ “символічний”, “класичний” і “романтичний”. Цей поділ ґрунтується на розмежуванні історичних типів співвідношення в мистецтві духу й матерії, змісту і форми.

Символічне мистецтво відповідає початковій стадії самопізнання Абсолютної Ідеї. Тут форма переважає над змістом, матеріальне над духовним. Це мистецтво Давнього Єгипту, Давньої Індії, Давнього Китаю ─ Сходу взагалі. Найяскравіше особливості цього етапу виражає архітектура ─ як вид мистецтва, в якому “матеріальне домінує над духовним”.

На другому ─ класичному ─ етапі утверджується гармонійна рівновага духу й матерії, змісту і форми. Ця гармонія властива класичному мистецтву Давньої Греції, де вищого розквіту досягають скульптура й живопис. Провідною естетичною категорією на цьому етапі стає прекрасне ─ втілення гармонії духу й матерії, форми й змісту. Тут мистецтво такою мірою досягло свого власного поняття, тут воно приводить ідею як духовну індивідуальність у таку безпосередню й довершену гармонію з її тілесною реальністю, що тепер уперше зовнішнє існування вже не зберігає більше ніякої самостійності щодо смислу, який воно має виражати. І навпаки, внутрішній зміст у своєму образі, виробленому для споглядання, показує лише сам себе й позитивно співвідноситься в ньому із собою. Тож, на думку Геґеля, нічого прекраснішого за класичне (античне) мистецтво “бути не може й не буде”. Однак класична художня свідомість історично недовговічна й подібна до прекрасної троянди, що, однак, швидко опадає.

Тож на зміну класичному етапові приходить так званий романтичний. Це християнське мистецтво Середніх Віків, мистецтво Відродження й Нового Часу. Тут весь зміст концентрується на внутрішньому житті духу, зовнішні форми відіграють підпорядковану роль. Духовний зміст тут переважає над формою: смисли, які передаються мистецтвом і сприймаються глядачем (читачем, слухачем), набагато глибинніші, ніж предметне значення зображеного. Скажімо, образ розіп’ятого на хресті Ісуса несе для християнина набагато більше смислової й ціннісної інформації, ніж предметне значення цього зображення. Ми бачимо не просто страчувану людину, а (будучи залучені в біблійно-євангельський смисловий контекст) усвідомлюємо власну гріховність і водночас наснажуємося сподіванням спастися, успадкувати блаженство й вічне життя силою спокутної жертви Боголюдини. Або, скажімо, фільм “Страсті Христові”. Якби естетичне значення мала лише предметна форма зображуваного, то були б усі підстави назвати цей кіношедевр апологією садомазохізму. Але оскільки за цим стоїть духовний смисл релігійних переживань, то фільм сприймається багатьма як втілення повноти християнських цінностей (хоч як тут не згадати Фрейдове визначення релігії як неврозу). Так само, приміром, архітектурна форма готичного собору (чи будь-якого іншого християнського храму) не просто і не стільки дає нам замилування предметною структурною гармонійністю (як це відбувається при спогляданні якогось античного храму), скільки виражає лінійну ієрархію світобудови, доцільну спрямованість життя та історії, настановляє на шлях до Бога. Провідна естетична категорія, актуалізована на цьому етапі, ─ піднесене. Набуває особливого розвитку експресивний, емоційно виразний живопис, музика, поезія (мистецтво слова).

Геґель, до речі, вважав, що логіка розвитку духовної культури призведе до зникнення мистецтва як способу смислотворчості: образне мислення цілком поступиться “вищому”, теоретичному мисленню ─ домінування науки й філософії в культурі усуне потребу в мистецькому освоєнні світу. Звісно, це позиція самовпевненого раціоналізму, і навряд чи варто, щоб таке колись сталося. Але, з іншого боку, фактом є те, що в умовах утвердження сучасної техногенної цивілізації та масової культури художньо-образна свідомість збіднюється, стандартизується, знедуховлюється. Скажімо, ще за часів Геґеля випускник класичного університету мав набагато розвинутіші художні інтереси, володів набагато глибшою естетичною культурою та ерудицією, ніж пересічний випускник сучасного університету.