Творчість Гонгори як зразок іспанської барокової літератури.

Лу́їс де Го́нгора (1561—1627) — іспанський поет епохи Бароко. Народився та більшу частину життя прожив у Кордові. Його батько Франциско де Арготе, радник і суддя у справах конфіскації майна, матір — Леонора де Гонгора, походили із старовинних шляхетських родин. Початкову освіту поет здобув в будинку свого батька в Андалусії.

Часто проводить час в товаристві акторів або за вигадуванням легковажних віршів, і його коло спілкування обмежується лише людьми із знатних і спроможних сімей.

Закінчивши університет, Гонгора приймає сан диякона. Проте його доходи не досягають навіть двох дукатів на рік. Але, незважаючи на невдачі та бідність, Гонгора живе активним суспільним життям, багато подорожує Іспанією, невпинно добивається якого-небудь прибуткового призначення. А в грудні 1617 року він отримує звання капелана (духівника) його величності при дворі Філіппа III, місце почесне, але і тут його платня ледве перевищує 820 реалів на місяць, так що фінансова скрута не покидає його, змушує розпродавати майно, щоб віддавати борги.

В кінці життя Луїс де Гонгора опиняється в жахливому становищі, він практично не має можливості виїжджати з будинку. У 1626 році у нього трапляється інсульт, він практично втрачає розум. Королева посилає до нього своїх лікарів, але 23 травня 1627 року у Кордові Гонгора вмирає в убогості.

Творчість Гонгори розвивалась у двох планах. Він використовував два стилі — один зрозумілий і простий, другий — складний і заплутаний, розрахований на вузьке читацьке коло. Обидва стилі існували паралельно і навіть взаємодіяли, оскільки вони — елементи єдиної поетичної системи Гонгори. Звертаючись до народнопоетичних жанрів, Гонгора-і-Арготе віддавав перевагу романсам і летрильям. У творах «ясного» стилю поет спирається на певний, чіткий сюжет, простий і завершений мотив. В автора є насмішкуваті та сатиричні летрильї, які тонко та граційно відтворюють почуття. Не меншим розмаїттям вирізняються і романси поета, в яких виразилося характерне для бароко протиставлення мистецтва природі, переконання в тому, що лише витончена майстерність може створити прекрасне. У художньо-тематичному аспекті ці романси досить строкаті: ліричні, прикордонні (присвячені боротьбі з маврами та перемогою над ними), мавританські. Крім серйозних, героїчних, він створив і бурлескно-сатиричні романси.

Головна перевага сонетів Луїса де Гонгори — раціоналістична побудова, логічний розвиток думки. У нього є сонети, в яких оспівується та прославляється, а є - сатиричні. У сонетах першої групи Гонгора-і-Арготе прославляє живих і створює епітафії померлим, змальовує чудові іспанські міста та річки, описує пам'ятки архітектури тощо.

Сонети Гонгори, присвячені коханню й уславленню жіночої краси, також зазвичай побудовані на контрасті. Це контраст між життям і смертю, красою та неминучістю її знищення.Стиль поета остаточно сформувався у поемах. Щоб зрозуміти поезію Луїса де Гонгори, необхідно детально розглянути його «темний» стиль, ті стилістичні прийоми та вишукані ходи, які він використовує, щоб перетворити реальний світ у світ стилізований і фантастичний. Поезія письменника оперує живописом і музикою, вона спрямована на візуальне та слухове відчуття. Дивовижна музичність віршів поета складає додаткове джерело їхнього художнього чару. Водночас автор не просто змальовує, він намагається виділити найефектніші властивості предмета. Явища природи та людей, яких він зображує, зіставляє з золотом, сріблом, порівнює з кристалом і мармуром.

Складність і «темнота» мистецтва Гонгори-і-Арготе пояснюється не стільки глибиною висловлених у ньому ідей, скільки навмисним прагненням поета ускладнити манеру їхнього вираження. У листі з приводу свого стилю поет пояснював, що він прагне до «темного» та заплутаного, бо його мистецтво повинно бути доступним лише невеликій кількості освічених знавців-аристократів, він пише для обраних.

55. Творчий шлях П.Кальдерона.Аналіз драми «Життя –це сон»
Найвідоміша п'єса Кальдерона «Життя — це сон» (1635?) включає є елементи релігійно-філософської драми, драми честі й навіть комедії інтриги (характерний мотив: жінка, переодягнена чоловіком, переслідує невірного коханця). У ній Кальдерон намагається знайти відповіді на питання: що таке людина і як вільно вона може вирішувати свою долю, яким має бути «досконалий правитель», завдяки якому в світі, де діють різноспрямовані сили, все-таки підтримується мир і злагода? Головний герой драми, принц Сехизмундо, за наказом свого батька, з дитинства був ув'язнений у вежі, спорудженій у глухому й недоступному для людей місці. Батько, король-звіздар Басиліо, повірив у пророцтво зірок, за яким його новонароджений син повинен був стати тираном. Коли Сехизмундо виріс, батько, вирішивши перевірити правдивість пророцтва, наказав приспати сина й перенести його до палацу, наділивши його на якийсь час королівською владою. Але до ролі правителя Сехизмундо не був готовим. Здобувши довгождану свободу, він почав поводитись, підкоряючись винятково своїм інстинктивним бажанням, знищуючи все, що стоїть на заваді їх здійсненню. Тоді слуги Басиліо знову приспали його й перенесли назад у вежу. Він не в змозі був зрозуміти, де проходить межа між його реальним існуванням і сном. Усвідомивши на власному досвіді істинність думки про те, що «життя — це сон», Сехизмундо духовно перероджується і стає готовим до того, щоб гідно зіграти роль короля, яку йому наяву, а не уві сні пропонують повсталі піддані Басиліо. Зійшовши на престол на хвилі народного гніву, Сехизмундо жорстоко придушив повстання, стримав власні бажання, відмовився з державних міркувань від одруження з коханою дівчиною й помирився з батьком. Так у світі відновлюється порядок, якого найбільше бажали сучасники Кальдерона. У драмі «Життя — це сон» втілилися художні особливості барокового мистецтва: підкреслена контрастність, яка втілюється передусім у протиставленні (палац — вежа; людина — звір; свобода — неволя тощо); пишна, навіть надмірна метафоричність, яку бачимо, наприклад, у монолозі Росаури на початку твору:
У цій драмі авторові вдалося виразити з надзвичайною глибиною не лише свої переконання, а й світогляд усієї епохи, яку він представляв. У ній утверджується характерна для доби бароко думка про минущість земного життя.
Педро Кальдерон де ла Барка —блискучий геній іспанської літератури ХVІІ ст.

Народився в Мадриді 17 січня 1600 року в аристократичній родині, як кажуть іспанці, "з окрайцем хліба за пазухою". Мадрид для Кальдерона - це його дім, родина, слава, служіння батьківщині, королю та Богу. Тому він ніколи надовго не виїжджав з цього міста. Батько Кальдерона був секретарем державного казначейства при Філіппові II та Філіппові III, а мати походила зі шляхетної родини, яка переселилася задовго до народження Педро з Нідерландів. У родині було шестеро дітей - три сини і три дочки.

На восьмому році життя Кальдерона було віддано на виховання єзуїтам. 1614 року батько одружується вдруге, а 1615 року Кальдерон разом зі своїми братами Хосе та Дієго втягується у тяжбу за спадок зі своєю мачухою доньєю Хуаною Фрайле Кальдера. Рання смерть матері і складні стосунки з мачухою, мабуть, стали причиною того, що у творах Кальдерона образ матері не знайшов відображення.