Революція 1905 – 1907 рр. На Україні.

У січні 1905 р. в Росії спалахнула революція, яка тривала більше двох років, була породжена невирішеністю земельного питання, погіршенням матеріального становища всіх людей (через поразку у російсько-японській війні), феодально-кріпосницькою господарською системою, відсутністю демократичних прав і свобод та національним гнобленням. Революція охопила і Україну. За січень-березень 1905 р. відбулося біля 200 страйків робітників, селянський рух охопив 64% повітів, вибухнули повстання у війську: бунт на панцернику “Потьомкін”, повстання на крейсері “Очаків” під проводом лейтенанта П.Шмідта, збройний виступ саперних батальйонів у Києві на чолі з підпоручиком Б.Жаданівським.
У ході революції виникли ради робітничих депутатів — загальні збори делегатів від страйкуючих підприємств, які мали метою керівництво страйками. Як органи влади їх розглядали тільки більшовики. Ради відігравали організуючу роль в революції, їхня популярність була зумовлена соціальною загостреністю ситуації та відсутністю в країні елементів демократії.
За характером революція була народною, в ній взяли участь різні соціальні верстви — пролетарі, селяни, підприємці, дрібна буржуазія, інтелігенція та різні політичні партії. Одним із головних досягнень революції стало запровадження у Російській імперії парламентаризму. Революція підірвала самодержавство, як тип влади, що був пережитком кріпосницької епохи. Маніфест 17 жовтня 1905 р. “Про удосконалення державного порядку” запроваджував новий орган — Державну думу, як форму парламентаризму, магістрального шляху політичної еволюції розвинутих країн. Дума наділялася законодавчими правами, стверджувався принцип: закони не матимуть сили без схвалення Думою. Та насправді влада Думи виявилася ефемерною, її права обмежувалися. Спочатку вийшов указ про відповідальність Ради Міністрів і міністрів тільки перед царем. У “Положенні” від 20 лютого 1906 р. вищою палатою визнавалася Державна Рада, яка мала право “вето” на законопроекти Думи. У квітні 1906 р. було прийнято виборчий закон, за яким і обирали першу Думу. Вибори до Думи відіграли важливу роль у політичному житті України, яка заявила про свої окремі вимоги і права. Від України було обрано 102 депутати. У першій Думі була сформована українська Парламентська громада чисельністю 44 чоловіки. Очолив фракцію адвокат і громадський діяч із Чернігова І.Шраг. Громада мала і власний друкований орган “Український вісник”. Українська громада в першій Думі лобіювала аграрне і національне питання. М.Грушевський склав декларацію (проект засад автономії), що її мав виголосити голова Громади. Проте не встигли, бо на 72-й день існування Дума була розпущена царем. У Думі другого скликання також була сформована українська фракція, яка ставила своїм завданням домогтися автономії України, місцевого самоврядування, введення української мови для навчання у школі, створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах. Проте і друга Дума проіснувала досить недовгий термін. У Думах третього та четвертого скликань української Громади не створювали, хоча т. зв. українське питання піднімалося. У 1913 р. на засіданні четвертої Думи виступив Г.Петровський з доповіддю “Про національне питання”, яка викликала протести не лише з боку чорносотенців, а й лібералів. Стало ясно, що в умовах царської Росії вирішити питання автономії України неможливо.
Одним із найважливіших і найгостріших питань революції 1905— 1907 рр. було аграрне питання. Різні суспільні угрупування і політичні партії пропонували свій шлях вирішення цієї проблеми. Представники лівого радикального напряму були впевнені, що зробити це можна лише насильницьким знищенням поміщицького землеволодіння. Але у питанні про те, що треба робити далі із землею, думки їхні розходилися. Більшовики вважали за необхідне провести націоналізацію землі. Меншовики наполягали на муніципалізації, цю саму думку поділяли і УСДРП та УДП. А есери та трудовики пропонували встановити “трудову норму”. Ліберали наполягали на викупі землі у поміщіків за “справедливу” (не ринкову) ціну, а потім передачу її в оренду або продаж селянам на виплату через банк. Уряд мав власну програму, суть якої — збереження поміщицького землеволодіння. Прийнята в ході революції аграрна реформа одержала назву “столипінської”, за прізвищем прем'єр-міністра Росії П.Столипіна.