 |
Польсько-українська конфронтація
|
|
|
|
Із прискоренням політичного й національного розвитку як українців, так і
поляків і без того складні взаємини між ними погіршали. Інтереси цих двох націй,
принаймні з точки зору їхніх провідників, розходилися мало не в кожному питанні:
якщо поляки вперто стояли за збереження єдності Галичини, аби вона могла слугу-
вати основою їхньої майбутньої держави, то українці вимагали її поділу для того щоб
мати в східній частині провінції свою базу; якщо у Східній Галичині поляки складали
вищі класи суспільства, то українці ототожнювалися з його нижчими класами. Укра-
їнці вимагали змін і реформ там, де більшість польських провідників обстоювали ста-
тус-кво. Словом, поляки були «імущими», а українці — «неімущими», які не хотіли
більше миритися зі своїм становищем.
В останнє десятиліття до першої світової війни польсько-українська конфрон-
тація розгорталася навколо трьох основних пунктів: селянське питання, суперечки
навколо Львівського університету й вимоги проведення виборчих реформ. У зв'язку з надзвичайно низькими заробітками, що їх отримували у великих маєтках сільськогосподарські
робітники, особливо гострим і актуальним було селянське питання. На почат-
ку століття багато селян вже не бажали дивитися на еміграцію як на єдиний спосіб
розв'язання своїх труднощів. У 1902 р. селяни (яких підбурювали радикали, а також,
хоч і з деяким запізненням, націонал-демократи й водночас відмовляли русофіли)
розпочали масовий бойкот жнив, що охопив понад 100 тис. сільськогосподарських
робітників у великих маєтках Східної Галичини. Координувати страйк, підтриму-
вати дисципліну та спокій серед його учасників допомагали численні місцеві комітети.
|
|
|
Перелякані цією несподівано вдалою демонстрацією селянської солідарності,
поміщики закликали уряд до «відновлення порядку». Незважаючи на сотні арештів,
страйк продовжувався і завершився перемогою селян.
Ще гострішим, хоч і не таким широкомасштабним, був конфлікт у Львівському
університеті. Після 1848 р. Відень планував зробити університет двомовним, але коли
до влади прийшли поляки, вони швидко стали полонізувати цей заклад. Поступово
було обмежене вживання української мови, навіть ддя викладачів, натомість стало
постійною практикою підкреслювати «польськість» університету. Протягом 1890-х
років українські студенти організували ряд заходів протесту. Переконавшись в тому,
що їхні протести ігноруються, студенти висунули вимогу створити окремий укра-
їнський університет. Ця ідея заволоділа уявою українського суспільства, навіть се-
лян, і на підтримку студентських вимог стали скликатися багатолюдні мітинги. Вод-
ночас українські депутати в галицькому сеймі та віденському парламенті неоднора-
зово виступали з пристрасними закликами до уряду розв'язати це питання.
Та поляки вперто проводили свою політику, і в перше десятиліття XX ст. ситуа-
ція у Львівському університеті стала загрозливою. Озброєні палицями українські
та польські студенти вели між собою справжні бої в лекційних залах; у 1901 р.
українські студенти стали масово кидати навчання в університеті; в 1907 р. проти
університетських властей були організовані великі демонстрації, а в 1910 р. у за-
пеклій сутичці було вбито українського студента Адама Коцка. Тепер Відень зрозу-
мів, що пора діяти, і в 1912 р. він пообіцяв у наступні п'ять років відкрити окремий
український університет. Проте війна позбавила українців цієї довго виборюваної
винагороди.
Та, на думку українських провідників, питанням найбільшої ваги була виборча
реформа. Якби українцям удалося добитися справедливішої системи представництва
в галицькому сеймі та віденському парламенті, їхні можливості покращити свою долю
були б значно ширшими. Система курій жорстко обмежувала вплив українських
виборів, а провінційний уряд незграбним маніпулюванням результатами виборів
зажив собі скандальної слави. Ці маніпуляції здійснювалися у різні способи: фальси-
фікували списки виборців; лише за кілька годин до виборів змінювали місце та час
їхнього проведення; викрадали скриньки з бюлетнями (що не було складно, бо серед
|
|
|
українців не було людей, які рахували б голоси); щоб перешкодити передвиборній
агітації, українських кандидатів кидали до в'язниці за дрібними звинуваченнями.
Порушення виборчої процедури сягнули апогею під час «кривавих виборів» 1895
і 1897 рр.— у період губернаторства Бадені, якого називали «залізним губернато-
ром». Коли українські селяни почали протестувати проти порушень та обману, Бадені
послав проти них поліцію, внаслідок чого 10 чоловік було вбито багнетами, 30 тяж-
ко поранено й понад 800 заарештовано.
Але й у цьому питанні наближалися зміни. Спочатку у Відні, а потім — у 1907 р.,
всупереч затятому опору польської верхівки,— і в Галичині було скасовано систе-
му курій і впроваджено загальне голосування. Хоч уряд провінції продовжував фаль-
сифікувати результати виборів, число українських делегатів як у віденському пар-
ламенті, так і в галицькому сеймі постійно зростало. В 1879 р. українці мали трьох
своїх представників у Відні, а після виборів 1907 р.— 27; у галицькому сеймі в 1901 р.
засідало ІЗ, а в 1913—32 українці. Однак вони лишалися непропорційно представ-
леними, значною мірою через крутійство на виборах галицьких губернаторів.
|
|
|
