Мотивація навчальної діяльності

Мотив — це спонукальна сила діяльності, те, задля чого вона здійснюється. Мотиви навчальної діяльності мають динамічний характер. Вони змінюються залежно від соціальних установок особистості, умов її формування і розвитку в процесі навчання.

За даними наукових досліджень понад 35 мотивуючих уста­новок спонукають школярів 5—11 класів до практичних занять фізичними вправами. Серед них: мати красиву поставу, ходу, фі­гуру; красиво, пластично рухатися; стати спортсменом, досягти високих результатів; виїздити на змагання; почувати впевненість у собі тощо. На жаль, серед мотивуючих установок відсутня найбільш соціально значуща — бути здоровим, почуватися кра­ще, довше прожити тощо. Це, ймовірно, пов'язано з тим, що в шкільному віці узагальнююче поняття «здоров'я» (як перспекти­ва) не є спонукально значущим для школяра.

Разом із тим, це досить значущий суттєвий факт з точки зору процесуальності фізичного виховання в спрямованості його на формування мотивації школяра до занять фізичними вправами. І відкидати його, як такого, аж ніяк не можна. Потрібно будува­ти процес фізичного виховання таким чином, щоб усі вузькі мо­тиви, в кінцевому рахунку, переросли в широкі, більш соціально значущі. Такий підхід буде виступати рушійною силою у форму­ванні мотивації учнів до занять фізичними вправами, сприятиме вдосконаленню самого процесу фізичного виховання в школі. У посиленні цього процесу важливу роль відіграє пред'явлення школярам еталонів, потреб, мети, ідеалів, які повинні поступово перетворюватися із зовнішньо зрозумілих у такі, які можливо внутрішньо свідомо сприйняти і реально практично реалізувати.

Головними засобами мотивації навчальної роботи учнів є мо­тивування і стимули.

Мотивування — це сукупність факторів, аргументів і доказів, які використовує вчитель для переконання учнів у значенні кож­ної вправи, розділу програми і предмета в цілому. У результаті мотивування учні повинні отримати відповідь на питання: «Задля чого потрібно вивчати дану вправу, розділ, предмет?» Якщо учні внутрішньо приймуть мотивуючі докази вчителя, тоді навчальний матеріал набуває для них особистого значення (сенсу). В цьому випадку, по-перше, навчальна мета («що треба робити?») збіга­ється з навчальним мотивом («задля чого це потрібно робити?»); по-друге, вся навчальна діяльність учнівперетворюється з репро­дуктивної в усвідомлену. Наведемо приклад. Студенти факуль­тету на заняттях з легкої атлетики починають вивчати стрибок у довжину. Викладач повідомляє їм, що світовий рекорд у стрибках в довжину серед чоловіків Б. Бімона (США) дорівнює 890 см (ставить прапорець у стрибкову яму на відстань 890 см від брус­ка). Спортсмен, який показав цей результат, мав зріст 191 см, масу тіла — 72 кг; 100 м пробігав за 10,3 с; стрибав у висоту 213 см і 16,02 м — потрійним. Почав займатися стрибками в до­вжину з 14 років, а в 20 років установив світовий рекорд. За шість років систематичних тренувань можна досягти таких вражаючих результатів. Цього стрибка ви будете навчати учнів 5-х класів. Скажіть їм, що збіжить 6 років, ви будете навчатися в 10 класі, і за навчальними нормативами юнаки мають досягнути результату 440 см, а дівчата — 370 см (IV рівень компетентності). Це майже наполовину менше, ніж результат Бімона. Далі збоку ями постав­те один прапорець на 440 см, а другий — на 370 см від бруска. Учні наочно бачать різницю цих відстаней. «А чи цікаво вам зна­ти, який результат стрибка ви здатні показати сьогодні?» — за­питайте далі і запропонуйте кожному виконати 2—3 спроби та запам'ятати свій кращий результат. Далі вчитель повинен повідо­мити учням, що в 5 класі слід орієнтуватися на такі результати: 300 см для дівчаток та 340 см — для хлопчиків, і запропонувати кожному підрахувати власний дефіцит досягнення. Після підра­хунків учні визначають дефіцит власної підготовленості і переко­нуються в тому, що ліквідувати його протягом навчального року цілком можливо.

На наступних заняттях викладач повідомить, що одним із
провідних компонентів навчальної діяльності є інтерес. Якщо
його до виконання фізичної вправи учні не проявляють, то вчи­тель спробує примушувати їх. У такій ситуації процес навчання
стає невтішним, стомлюючим, малоефективним. Щоб уникну­
ти цього, вчителю необхідно будувати навчальний процес так,
щоб учні мали можливість проявляти самостійність та ініціативу
(головна умова формування інтересу), а цього можна досягти,
надавши їм знання про вправу, її спортивне і прикладне значен­ня; за допомогою підготовчої частини уроку налаштувати їх на
практичне виконання та попіклуватися про відчуття емоційного
задоволення від діяльності, скориставшись елементами гри та
змагальності.

Опираючись на власні спостереження, викладач повинен на­цілити студентів на необхідність використання названих прийомів і зауважити при цьому, що вчителі фізичної культури із названих прийомів використовують переважно прийом один — практич­ну діяльність. Знанням і емоційному задоволенню приділяється значно менше уваги. В результаті всі педагогічні зусилля мають низьку результативність. Сподівання на те, що знання й емоційне задоволення з'являться в учнів і без допомоги вчителя практично не виправдовуються. А їх подальша діяльність вступає у проти­річчя з навчальними завданнями, зі змістом вимог програми.

Одним із шляхів вирішення цієї проблеми пропонується концепція формування рухових дій на основі «понятійних» (що робити? як робити?), «рухових» (як контролювати?) і «чутливих» (що відчувати?) компонентів. Згідно з цією концепцією, на пер­шому етапі процесу навчання фізичним вправам пропонується впливати переважно на «понятійні» та «рухові» компоненти. На другому — на «рухові» та «чутливі»; на третьому — комплексно: «понятійні», «рухові» і «чутливі».

Учні, які навчалися за цією схемою, змогли за короткі термі­ни оволодіти технікою виконання стрибка в довжину з розбігу «зігнувши ноги» (табл. 1).

Таблиця 1 Стрибок в довжину з розбігу «зігнувши ноги»

Заслуговує на увагу такий метод навчання рухових дій як ме­тод припису алгоритмічного типу. Цей метод тісно пов'язаний з програмованим навчанням і є його складовою частиною. Від­повідно до цього методу весь навчальний матеріал розподіляється на частини (дози, порції або навчальні завдання) і навчання учнів цим частинам відбувається у чітко визначеній послідовності, з урахуванням їх індивідуальних можливостей і готовності до ви­конання. Перехід кожного учня до виконання наступної частини (дози) вправ можливий лише за умови виконання попередньої. Наведемо приклад розучування стрибка ноги нарізно через козла в ширину за методом припису алгоритмічного типу.