Бароко як художня система. Філ оснв ест зас. Предст.

Бароко — літературний і загальномистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI—XVIII століть. Термін «бароко» був уведений у XVIII столітті, причому не представниками напряму, а їхніми супротивниками — класицистами, які вбачали в мистецтві бароко цілком негативне явище. До речі, із засудженням ставилися до бароко й у XX столітті, зокрема — в офіційному радянському літературознавстві Розквіт європейського літературного бароко припадає на XVII століття, яке поєднує дві великі епохи — Ренесанс і Просвітництво. Бароко, що приходить на зміну Ренесансові, тривалий час розглядалося як зворотний бік останнього, як «реакційне» мистецтво. Таку традицію негативної оцінки бароко започаткував Г. Вельфлін, який вважав бароко занепадницькою формалістичною течією. Воно, мовляв, належить до тих напрямів, що характеризують кінцевий етап розвитку кожного мистецького періоду.. Правильніше вбачати в бароковому напрямі синтез, мистецтва двох епох — Відродження та Середньовіччя (Готики). Дійсно, бароко звертається до змісту й форм готичного мистецтва. Але воно аж ніяк не відмовляється від ренесансних культурних здобутків. У бароко можна спостерігати елементи двох великих стилів.. Воно має також цілу низку оригінальних стилістичних і поетичних рис. Барокова література рухлива й динамічна, їй притаманні трагічна напруженість і трагічне світосприйняття. І хоча художня концепція бароко так само гуманістично спрямована, як і ренесансова, в ній, на відміну від світлого, оптимістичного, життєрадісного мистецтва Відродження, посилюються настрої песимізму, скепсису, розчарування. Людина, згідно з провідною бароковою ідеєю, це піщинка у Всесвіті. Життя її — скороминуще, в ньому панують випадок і фатум. Найпоширенішими темами літератури бароко стають «Memento mori!» (пам’ятай про смерть!) і «Vanitas» (суєта). Людина приречена на життєву суєту і страждання, а також на смерть, що є спасінням від скорбот життя. Письменники та поети в епоху бароко сприймали реальний світ як ілюзію та сон. Реалістичні описи часто поєднувалися з їх алегоричним зображенням. Широко використовуються символи, метафори, театральні прийоми, графічні зображення (рядки віршів утворюють малюнок), насиченість риторичними фігурами, антитезами, паралелізмами, градаціями, оксюморон. Існує бурлескно-сатиричне відношення до дійсності. Для літератури барокко характерні прагнення до різноманітності, до підсумовування знань про світ, всеосяжність, енциклопедизм, який іноді обертається хаотичністю та колекціонуванням курйозів, прагнення до дослідження буття в його контрастах (дух і плоть, морок та світло, час і вічність).. У рамках стилю бароко народжуються його різновиди, напрямки: марінізм, гонгоризм (культеранізм), консептізм (Італія, Іспанія), метафізична школа та евфуізм (Англія) (Поширені такі форми, як сонет, рондо, Кончетта (невеликий вірш, що виражає якусь дотепну думку), мадригали.

На заході в області роману видатний представник - Г. Гріммельсгаузен (роман «Сімпліціссімус»), в області драми - П. Кальдерон (Іспанія). У поезії прославились В. Вуатюр (Франція), Д. Маріно (Італія), дон Луіс де Гонгора-і-Арготе (Іспанія), Д. Донн (Англія). У Росії до літератури бароко відносяться С. Полоцький, Ф. Прокопович. В Іспанії барокове напрямок у літературі отримало назву «гонгорізма» на ім'я найвизначнішого представника (див. вище).