Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Характерні риси сучасної української мови

Історія формування та становлення української мови охопила кілька віків і залишила нам багато писемних пам´яток світського та релігійного характеру: літописи, повчання, сказання, збірники, пропо-віді, історичні повісті, вірші, драми, інтермедії, грамоти, міські ратушні книги, акти, універсали і т. д.

Як самостійна, своєрідна українська літературна мова остаточно стверджується в XVI-XVII століттях. Цьому сприяє поширення виз-вольної боротьби за незалежність українських земель. Зростання націо-нальної самосвідомості зумовлює шанобливе ставлення до мови, її розвиток і удосконалення. Мова стає не тільки засобом спілкування, але і збереження та передачі знань, взаємного розуміння нації, яка здобула незалежність.

Давній період української мови породив багатющий український фольклор: історичний, обрядовий, календарний, соціальний, господар-ський, побутовий. Це історичні думи та пісні, казки, легенди, перекази, колядки, щедрівки, гаївки, веснянки.

Нова українська літературна мова, якою корситуємося сьогодні, увібрала в себе писемні традиції давньої української літературної мови, скарби усної народної творчості українців і різноманіття живого мовлення та терені етнічної України.

З часів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ´яненка, Т. Шевченка нова українська літературна мова мала підґрунтям народнорозмовну основу. Основоположником її став Тарас Шевченко. Він синтезував усе найкраще з книжних традицій давньої мови, запозичень, з усної творчості та мовлення українців Наддніпрянщини, виробив фоне-

тичні, морфологічні, синтаксичні норми, закріпив їх. Оскільки твор-чість Т. Шевченка була передовою, революційною, близькою для на-роду, виражала його болі, страждання, надїї на краще життя, вона швидко поширилася серед українців, а отже, і поширила зібрані та сформовані ним норми літературної української мови.

Слова алфавіт, азбука, абетка означають чітко визначенний порядок графічних знаків (тобто, літер). Ці назви походять від першіх літер письма: алфавіт – від назв літер альфа і віта у грецькому письмі: азбука – від назв давньоруських літер аз і буки; абетка – від назв перших літер а і бе.

Алфавіт сучасної української мови утворений на основі слов´ян-ської азбуки, що мала назву кирилиця (за ім´ям болгарських місіонерів братів Кирила та Мефодія, які склали цю азбуку для слов´ян і пере-клали грецькі релігійні книги на слов´янську мову). Кирилиця була відома східним слов´янам ще до офіційного прийняття християнства.

Отже, якщо брати до уваги графіку, то український правопис бере свій початок від кінця минулого тисячоліття. Щоправда, остаточне його становлення припадає аж на початок ХХ століття. Треба згадати й про те, що від 1708 року змінилося накреслення літер: традиційну кири-лицю замінено так званою “гражданкою” – спрощеним кириличним письмом.

Таким чином, українська графіка (як і білоруська, болгарська, македонська, російська, сербська) бере свій початок від старослов´ян-ського письма. Протягом історичного розвитку в кожній слов´янській мові сформувалися свої особливості, на основі яких вона виділяється з поміж інших слов´янських мов.

Найбільш яскраво характерні особливості сучасної української літературної мови проявляються у фонетиці (хоч є суттєві прояви національної специфіки і в морфології, і в синтаксисі української мови).

За спостереженнями мовознавців в українському правописі панує фонетичний принцип: як чується, так і пишеться. Особливості україн-ської графіки та фонетики проявляються таким чином:

1) В українському алфавиті є літери, яких немає в сучасному російському (але загальна кількість літер в обох мовах однакова і дорівнює 33):

І – Іван, мій, література;

Ї – Київ, Україна, їзда, їство, їстивність;

Є – Європа, єдність, Євген;

Г – ґрати, ґатунок, ґрунтовний.

Літера ґ відома з кінця XVI століття. Але в українській мові є ще літера г. Обидві літери ґ і г передають на письмі відповідні приголосні дзвінкі звуки (ґ) і (г), які легко розрізняються на слух: (г) – гортанний, глухіший (ще давньослов´янського походження), а звук (ґ) – прорив-ний, дзвінкіший. Звук, що визначається літерою ґ зустрічається пере-важно в запозичених, тобто іншомовних словах.

2) На письмі вживається апостроф (´): комп´ютер, п´ять, ім´я; кур´єр, Захар´їн, від´їзд, з´явитися, з´єднати.

3) На письмі ставиться знак наголосу для того, щоб підкреслити специфіку вимови.

Наприклад:

укр. моварос. мова

вчора вчера

приятель приятель

рукопис рукопис

успіх успех

уродженець уроженец

новий новый

старий старый

Крім того, знак наголосу може вказувати на різне значення слів, що пишуться однаково, проте це явище є і в рос. мові. Наприклад, в українській мові: заняття (“урок”) – заняття (“діяльність”), каблучки (“кілечка”, “персні”) – каблучки (“підбори”).

4) В сучасній українській літературній мові голосний і викорис-товується на місці давньоруського ъ (ятя): світ, ліс, мідь, літній, літо-пис (рос. свет, лес, медь, летний, летопись).

5) Найхарактернішою рисою української мови, що вирізняє її серед інших слов´янських мов, є чергування (зміна) голосних звуків (о), (е) з (і). Звуки (о), (е) найчастіше виступають у відкритих складах, а (і) – у закритих. Наприклад: сім – семи, відомість – відомості, Харків – Харков, воля – вільний, робота – робітник.

6) Відсутність “акання”, тобто переходу а в о в ненаголошеній позиціі. Наприклад:

укр. моварос. мова

голова голова (гъллва)

молоко молоко (мъллко)

7) Наявність одного голосного и з двох давньоруських і (орфогр. и) та ы:

укр. моварос. мова

липа липа

писати писать

мило мыло

сирий сырой

8) Зміна голосного е на о після шиплячих та й перед твердим приголосним:

укр. моварос. мова

чого, жовтий чего, желтый

щока, жолудь щека, желудь

пшоно, чорний пшено, черный

Проте у писемній формі ділового і наукового спілкування ми можемо зустріти словоформу “чернетка”, де після літери ч пишеться е, але це явище не типове: в даному випадку спостерігається одночасна реалізація двох принципів – фонетичного і морфологічного.

9) Відсутність пом´якшення приголосних перед е:

укр. моварос. мова

село (сеило) село (с´иэло)

весна (веисна) весна (в´иэсна)

10) Збереження в українській мові давньої м´якої вимови ц [ц'] поряд з твердою вимовою, що спостерігається в сучасній російській мові:

укр. моварос. мова

кінець, місяць, Донецьк конец, месяц, Донецк

цінність, цілі, працівник ценность, цели, работник

11) Збереження дзвінкої вимови приголосних перед глухими та в абсолютному кінці слова:

укр. моварос. мова

ка зк а ска зк а (ска ск ъ)

Киї в Кие в (Киъ ф)

наро д наро д (наро т)

12) Наявність звуків [дж], [дз], [дз´], що позначаються на письмі однією літерою, а сполученням двох літер – дж, дз. Наприклад: джерело, походження, розповсюджувач, дзеркальний, дзвінкий, дзюр-чати і т. д.

13) Крім того, у сучасній українській літературній мові при зміні форм слова та утворенні нових слів, коли поряд розмішуються кілька приголосних звуків, що утруднює вимову, відбувається спрощення, тобто випадає середній звук. На відміну від російської це спрощення відбувається не тільки у вимові, а й на письмі, наприклад: серце, сонце та ін. Найчастіше спрощуються такі групи приголосних: - ждн-, - здн -,

- стч -, - слн -. Наприклад: тиждень – тижня, користь – корисний, якість – якісний, область – обласний, захист – захисник. Виняток складає незначна кількість слів, серед яких найчастіше в діловому спілкуванні зустрічаються такі: строк, відпустка, шістнадцять тощо. Але спрощення не відбувається при використанні мовцями іншомовних слів, наприклад: контраст – контрастний, баласт – баластний та ін.

Характерні риси сучасної української літературної мови у морфо-логії включають наявність

1) IV відміни для іменників середнього роду (ім´я, коліща);

2) двох форм закінчень у родовому відмінку іменників чол. роду в однині (ІІ відм.) - а (-я) та - у (-ю), друга форма відома з давньослов’ян-ських часів. Наприклад: керівника, директора; кілометра, квадрата; комп´ютера, калькулятора; розвитку, прогресу, ритму; університету, факультету, заводу; папера – паперу; телефону;

3) паралельних закінчень - ові (-еві) та у в давальному відмінку однини іменників чол. роду (ІІ відміна), наприклад: директору Кова-ленкові І.С., директорові Коваленку І.С. (рос. директору, начальнику, товарищу);

4) закінчення - ою (-ею) в орудному відмінку однини іменників І-ої відміни, прикметників та займенників: головою, землею, тобою (рос. головой, землей, тобой);

5) пом´якшення зубних приголосних у суфіксах іменників та прикметників -ськ (ий), -цьк (ий), -зьк (ий): луганський, донецький, запорізький (рос. луганский, донецкий, запорожский);

6) невідмінювання першого компонента у складних числівниках, які означають назви десятків: шіст десят, шіст десятьом, шіст десятьма, шіст десятьох (рос. шестидесяти, шестидесятью и т. д.);

7) інфінітивна форма закінчується на - ти: читати, укладати, призначити, звільнити (рос. читать, составлять, назначить, освободить);

8) закінчення -мо в 1-й особі множини дієслів теперішнього і майбутнього часу, наприклад: пишемо, напишемо, будемо писати (рос. пишем, напишем, будем писать);

9) складної форми майбутнього часу, наприклад: докладатиму, писатимемо (рос. буду докладывать, будем писать);

10) кличного відмінка, наприклад: друже, колего, Олександре, Маріє, Сергію.

Розглянемо деякі особливості синтаксичної будови української літературної мови, до яких належать:

1) використання у складеному іменному присудку тільки повних

форм дієприкметників та переважно повних форм прикметників, наприклад: І кожен був увесь наскрізь пройнятий тривогою – И каждый был весь насквозь пронизан тревогой; Я вам чужий – я знаю. – Я вам чужд – я знаю;

2) використання речень з безособовими дієслівними формами на -но, -то. Наприклад: У договорі зазначено термін виконання замовлень. – В договоре определён срок выполнения заказов (в функции сказуемого – форма краткого страдательного причастия); Ці кадри з фільму знято в Донецьку – Эти кадры фильма сняты в Донецке;

3) відмінність у вживанні відмінкових форм при слабкому керуванні, наприклад: писати про людей (знах. відм.), звертатися до друзів (род. відм.), турбуватися про працівників (знах. відм.) – рос. писать о людях (місц. відм.), обращаться к друзьям (дав. відм.), заботиться о работниках (місц. відм.).

Після Т. Шевченка українською мовою майстерно користувалися, постійно забагачували її, пристрастно відстоювали право на життя такі талановиті письменники і діячі української кульутри ХІХ – початку ХХ століття, як С. Гребінка, Л. Глібов, Марко Вовчок, П. Куліш, О. Кониський, Г. Чубинський, Панас Мирний, П. Грабовський, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Костомаров, А. Кримський, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський.

У розвиток сучасної української літературної мови, збагачення її виражальних засобів шляхом поповнення лексики і фразеології, її переосмислення пошуків перлин народної мови внесли свою вагому частку такі українські діячі культури, як П. Тичина, М. Рильский, В. Сосюра, І. Кочерга, М. Хвильовий, М. Куліш, А. Головко, М. Стель-мах, О. Гончар, О. Довженко, А. Малишко, І. Багряний, С. Гуцало, Г. Тютюнник, Д. Павличко, І. Драч, Л. Костенко, В. Стус та низка ін.

Контрольні питання

1. Які функції виконує мова?

2. Які функції мовлення ви знаєте?

3. Чим відрізняються поняття “мова” і “мовлення”?

4. Яке місце займає українська мова серед інших мов?

5. Які характерні риси визначають сучасну українську літературну мову?

Завдання

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 9 10 Следующая ⇒