3. Філософська система Аристотеля.

Аристотель (384-322 рр. до н. е. ) — давньогрецький філософ, народився в місті-полісі Стагір у Фракії. Учень Платона, в Академії якого навчався 20 років. Був наставником Олександра Македонського. В 336р. до н. е. Аристотель заснував у Афінах свою власну школу поблизу храму Аполлона Лікейського, звідки і пішла назва школи — Лікей. Йому нале­жить 28 праць, в яких розглядаються питання майже всіх галузей знань — логіки, філософії, біології, етики, мистецтва і т. п.

Ще під час перебування в Академії Платона Аристотель не поділяв основний принцип учення свого вчителя — про самостійне існування ідей, відокремлено від речей. Невипадково Аристотелю приписують славнозвіс­ний вислів: " Платон мені друг... але істині слід віддати перевагу".

Аристотель ставить питання: "... як можуть ідеї, будучи сутностями речей, існувати окремо від них" ? І дає відповідь: " Адже здається, мабуть,

- ЗО -

неможливим, щоб порізно знаходилась сутність і те, сутністю чого вона є". Усяка річ, що існує сама по собі, невіддільна від своєї сутності, загаль­не не може існувати окремо від одиничних речей. Сутність, за Аристоте-лем, — це одиничне, субстанція речі, а світ є сукупністю множини таких одиничних предметів, кожен з яких являє собою нерозривну єдність фор­ми і матерії.

Згідно з Аристотелем, початком усього сущого є форми. " Усякий предмет думки існує в думці у вигляді певної форми, виду чи типу і все чуттєве сприймається і запам'ятовується за допомогою чуттєвої форми, усе ідеальне — за допомогою форми ідеальної". Формою усіх форм (чуттєвої та ідеальної) є ентелехія (грец. епіеіеспеіа — здійсненність). Вона є дже­релом усього сущого. Ентелехія — це здійснений перехід можливості в дійсність, досягнутий результат, завершений процес.

Самі сутності Аристотель розподіляє на нижчі і вищі. Нижчі сут­ності — це всі творення чуттєвого світу, що складаються з матерії і фор­ми, а вищі сутності — це форми, які позбавлені матерії.

Матерія у Аристотеля, як і у Платона, є первинним матеріалом, вона безформна, невизначена і виступає як можливість, вона є те, з чого роб­лять усі чуттєво існуючі речі. Матерія починає реально існувати тоді, коли вступає в контакт з формою. Причиною існування речі є форма. Аристо­тель тут досліджує акти практичної діяльності людини. Скульптор із якоїсь матерії (глини чи мармуру) робить статую, виливає матерію в певну фор­му. Суть цього буття визначається формою, яка їм надана. Матерію із можливості в дійсність перетворює форма.

Вводячи в філософську термінологію категорії " можливість" і " дійсність", Аристотель запропонував новий підхід осмислення проблеми виникнення творення. Уся попередня філософія виникнення речей і світу тлумачила як процес переходу від Хаосу до упорядкованого Космосу, вона не виходила за межі міфології. У Геракліта, наприклад, вогонь перетво­рюється у воду, повітря тощо. У Емпедокла — вогонь, земля, повітря і вода — ці чотири стихії (" корені всіх речей" ), з'єднуючись, породжують різні речі. Коли стихії роз'єднуються, речі руйнуються. Любов — з'єднує, ворожість — роз'єднує. Усе суще у Анаксагора утворюється в результаті з'єднання і роз'єднання " сімен". У Демокріта виникнення і зникнення ре­чей є наслідком з'єднань і роз'єднань атомів.

У Аристотеля виникнення, творення є не що інше, як перетворення можливості в дійсність. Результатом цього перетворення є народження нового буття — буття дійсності. Буття дійсності це вже інше буття, ніж буття можливості.

Кожне буття, за Аристотелем, містить у собі внутрішню межу, зазда­легідь установлену, тобто результат руху і вдосконалення знаходиться в

- 31 -

бутті потай. Коли можливість перетворюється в дійсність, результат вияв­ляє себе. Таке конструювання картини світу дістало назву телеології (гр. ІеІО5 — мета, результат + Іодоз — поняття). Аристотель вирізняє ставлен­ня людини до предметного світу. Мета виступає як закон людської діяль­ності.

Світовий процес, згідно з Аристотелем, здійснюється не в результаті притаманних йому причин (йдеться про причини формальну, матеріальну, діючу та цільову), а в результаті вищої причини, чистої форми — мети, " форми форм", Бога. Бог у нього виступає як якесь начало.

Бог, за Аристотелем, є сутність вічна, нерухома і відділена від чуттє­вих речей. В Богові сходяться формальна, цільова і діюча першопричини. В ньому нема лише матеріальної причини, бо він не матеріальний, без­тілесний. Він — чиста дійсність і здійсненність, ентелехія.

Разом з тим Аристотель стверджує, що " Бог — є дивна істота", що " життя, без сумніву, властиве йому". Але під життям Бога він розуміє діяльність його розуму. Власне, у Аристотеля Бог є чистий діяльний ро­зум, що мислить сам себе і думка (його) є мислення про мислення. В Богові предмет думки і думка про предмет співпадають.

Бог у Аристотеля відокремлений від нашого світу, тому що цей світ для нього предмет недостойний. Бог незмінний, бо він є вищою доскона­лістю. Для нього будь-які зміни — це зміни до гіршого. Але, згідно з Аристотелем, Бог спонукає все до руху як ціль прагнення і як предмет думки. Отже, Бог є першорушієм, який сам не рухається. Тоді виникає питання, як може нерухоме приводити все в рух? А хіба не спонукає до руху людину предмет її думки, бажання і любові? Спонукає до руху люди­ну і ціль прагнення як предмет любові.

У Аристотеля ж вища причина, чиста форма — Бог спонукає все до руху. Таким чином, Аристотель відриває форму від матерії і розміщує її за межами Космосу, тобто його дії були аналогічні діям Платона, який відри­вав ідеї від матеріального світу. Свою систему поглядів Аристотель конст­руював не для того, щоб спростувати вихідні принципи вчення Платона, а щоб надати їм більш " раціональний" характер, усуваючи елементи міфо-логізму.

В цілому заслуга Аристотеля як завершувача класичного періоду в розвитку грецької філософії полягає в тому, що він звів на вершину філо­софські й інші форми духовного освоєння античності і цим самим зберіг усю різноманітність прагнень, пошуків мислителів Еллади, що сприяло подальшому розвитку людських знань.