4. Епікуреїзм.. Модуль 6. Філософія середніх віків. 1. Апологети, гностики та Отці церкви.

4. Епікуреїзм.

Епікур (341-270 рр. до н. е. ) — грецький філософ. В 306р. до н. е.

- 35 -

 

заснував в Афінах філософську школу " Сад". На відміну від скептиків, Епікур принципово наголошував на догматичному характері своєї філо­софії, яка є єдино вірною і тому заміняє собою будь-яку іншу. До своєї школи Епіку приймав також і жінок, що було нетиповим для грецьких філософів. Епікур написав близько трьохсот творів, які до нас не дійшли. Збереглись лише три його листи: " Лист до Геродота", " Епікур вітає Піфок-ла" та " Епікур вітає Менекея". Епікур презирливо відгукувався про Демокрі-та і Платона, ганьбив Аристотеля. Улюблений вислів Епікура — " Проживи непомітно".

Філософсько-етична система Епікура спрямована на обґрунтування правил " мудрого життя", сенс яких полягав в умінні перебороти страх, біль, відчай, умінні протистояти злидням, знайти друзів, пізнати любов до людей. Філософія повинна, згідно з Епікуром, переконати людину, що в світі немає такої сили, яка б змогла завадити їй жити у відповідності зі своїми ідеалами. Етика Епікура була тісно пов'язана з його вченням про природу — натурфілософією.

Дотримуючись атомістичного вчення Демокріта, Епікур вносить до нього суттєве положення. Якщо у Демокріта при утворенні речей атоми рухаються у порожнечі під дією необхідності по прямій лінії, то у Епікура атоми рухаються не за заданою траєкторією, вони відхиляються, утворюю­чи вихор. Самочинне відхилення атомів у Епікура є специфічно філософсь­ким образом, відображенням того факту, що людина у своєму відношенні до світу стала набувати певної самостійності, особистісної свободи. Буду­чи залежною від зовнішнього світу, людина здатна керувати своїми почут­тями, бо має власний внутрішній світ, свій дух.

Відмінність позиції Епікура від Демокрітівської не в змісті вчень, а в життєвій орієнтації. Демокріт зосереджував увагу на об'єкті — цілому, єдиному Космосі як сукупності атомів, що рухаються у порожнечі. Його детермінізм заперечував свободу, визнавав беззаперечне підкорення люди­ни природній необхідності. У Епікура в центрі уваги — суб'єкт. Відхилення людини, цього " соціального атому" від лінії необхідності Епікур вбачав в основному правилі " мудрого життя". " Жити мудро", за Епікуром, — це мати душевний спокій, уникати переживань повсякденного життя, злигоднів, звільнятися разом якнайбільше від влади зовнішнього світу, і, перш за все, від політичної сфери.

Така принципова позиція, а не " дрібниця" на перший погляд, пов'я­зана з тим, що Епікура турбувала ідея людської свободи, бо донедавна кожний індивід не мав особистої свободи. Це був період, коли виникали суперечності між неписаними родовими " законами" і законами держави, коли відбувався своєрідний розкол у свідомості людини. Якщо при родо­вому ладі потрібно було діяти так, як діють твої родичі, то в період

- 36 -

виникнення і становлення рабовласницької демократії вже необхідно було знати закон. Людина мусила відповідати за свої дії і вчинки.

У людини з'являється ініціативність, вона здатна робити вибір, ста­витись по-різному до тієї чи іншої справи, вона набуває певного " мініму­му" індивідуальної свободи. Мінімальність цієї свободи, її обмеженість була першим поштовхом до розладу єдиного Космосу, до кризи античного світобачення.

Епікурове відхилення атому від лінії необхідності виявилось у тому, що людина у своєму ставленні до світу необхідності здобула певну са­мостійність — з'явилась не підпорядкована стосовною до необхідності їй сфера, а саме внутрішній світ людини, її дух. Але у своїй життєвій діяль­ності людина, подібно до атомів, як і раніше, продовжує " спрямовуватися" зовнішньою необхідністю, бо залежна від зовнішнього світу, підпорядко­вана цій залежності.

Модуль 6. Філософія середніх віків. 1. Апологети, гностики та Отці церкви.

Апологети — захисники християнської релігії від язичників, в пер­шу чергу античних філософів. Захищали істини віри за допомогою філо­софських аргументів, залишаючись передусім віруючими. Найвідоміші: Оріген, Тертуаліан (" вірую не в те, що абсурдно, а тому, що абсурдно" ), Клімент Олександрійський.

Середньовічне філософське мислення розвивалося як в рамках непримиренності до античної традиції, так і в рамках використовування ідей античної спадщини. Так, давньолатинський філософ Квінт Септимій Тертулліан (бл. 160—220 роки), намагаючись довести несумісність грець­кої філософії та християнського віровчення, вважав, що християнська " бо­жественна" мудрість набагато глибша від мудрості філософської, що мудрість " божественна" в порівнянні з мудрістю " земною" здається незрозумілою і навіть безглуздою. " Ти не можеш бути істинно мудрим, — казав Тертулліан, — якщо не здаєшся божевільним в очах світу, щоб вірити тому, що світ називає безумством... Син божий помер — слід цьому вірити, тому саме, що розум мій обурюється проти того. Похований вос-крес — це неминуче, тому що здається неможливим".

" Вчення наше найдавніше всякого іншого, а тому воно і істинне", — стверджує Тертулліан. " Євангеліє" — єдине авторитетне джерело пізнання Бога, а, отже, й будь-якого знання.

Гностики — релігійно-філософський напрям, в якому синтезувались досягнення античної філософії та положення християнства, які витлумачу­вались у філософському дусі. Центральна категорія — Тнозис" (знання), завдяки якому людина може подолати дуалізм, розірваність усього світу

- 37 -

на протилежні ворогуючі начала. На базі філософії гностиків формувалися релігійні течії: гностицизм, маніхейство, мандеїзм, богомили, катари тощо.

Отці церкви — філософи, що розробляли основи власне христи­янської філософії, будучи віруючими, часто навіть діячами церкви. Найві-доміші з них: Августин Блаженний, Василь Великий, Григорій Нісський та інші. Августин — вперше приклад християнської філософії історії, психо­логічне вчення про час. Отці церкви розробляли принципи взаємодії церк­ви і держави, віруючих і невіруючих, відносин віруючих — всередині церкви.

В IV ст. на сході, в малоазійській області Капподокії виділялася група християнських теологів, учених так званого " капподокійського гуртка" — Василій Великий (бл. 330 -379 рр. ), Григорій Богослов (бл. 330-390 рр. ), Григорій Нісський (325 -394 рр. ). Використовуючи античну культурну спадщину, головним чином неоплатонізм, " капподокійці", як їх тоді нази­вали, пристосовували неоплатонізм до світоглядних настанов християнсь­кого віровчення. Як результат, у православній традиції " капподокійців" знайшов свій яскравий вираз містицизм. Для того, щоб людина була здатною сприймати божественний світ, тлумачив Григорій Нісський, вона повинна від занепаду повернутися до стану первозданної чистоти. Для того, щоб повернути собі колишнє духовне обличчя (до гріхопадіння лю­дина була істотою духовною), треба очистити душу від почуттєвих пристра­стей, уподобань. Необхідно, щоб душа просвітилася мудрістю, світом бо­жественних істин. На вищому стані сходження душі до Бога — божествен­ного осяяння — душа набуває первозданного виду, тобто " образу і подо­би Бога".

Серед західних " отців церкви" найбільший вплив на подальший хід розвитку середньовічної філософії мав Августин Аврелій (Блаженний) (354-430 рр. ). Августин — найвидатніший представник середньовічної філософії, автор 93 трактатів загальним обсягом в 232 книжки. Форму­лою його вчення було: " Я хочу пізнати Бога і душу, а більше — зовсім нічого".

Бог у філософії Августина — це єдине, досконале, абсолютне бут­тя. Бог створив світ, постійно його оберігає і продовжує його творити. У Августина, як і у Платона, існують два світи. Світ ідеальний існує у Богові, а реальний — у просторі, що виник внаслідок втілення ідеї в матерію. Так, Августин створює власний християнський варіант вчення Платона про ідеї. Платонівські ідеї він сприйняв як прообрази речей, що тримаються в розумі Бога.

В центрі уваги у Августина — вчення про віру. З його точки зору, віра є особливого роду мислення. Це мислення зі згодою, зі схваленням. Знання, що самостійно набуті людиною, є помилковими, а взяті на віру є

- 38 -

істинними. В сфері релігійного життя потрібно просто вірити, тут не потрібні ніякі докази. " Бути не може, — писав А. Августин, - щоб віра християнська могла з таким авторитетом розповсюджуватися по всьому світу, якби вона не була істинною". " Віруй, щоб зрозуміти" — ця крилата фраза стала емблемою середньовічного теологічного " раціоналізму".

І все ж А. Августин вважав за необхідне посилити віру доказами розуму. Він відстоює внутрішній зв'язок віри і знання і тим самим розроб­ляє теорію гармонії віри й розуму. В роботі " Про християнську науку" А. Августин писав, що людські знання, розум повинні бути інструментом розповсюдження і зміцнення християнської віри. Тому він і розглядав різні галузі знань як прикладні до біблейської екзегетики (гр. ехедеііхоз — той, що пояснює), завдання яких полягає в знаходженні прихованого, " зашиф­рованого" змісту " священних текстів".

В такому ключі А. Августин розглядає поняття " мудрість". " Мудрістю, — писав він, — слід називати знання речей божественних, тоді як термін " знання" застосовується до знання людських речей".

Поезія, образотворче мистецтво теж були поставлені на службу цер­кви. Августин вважав театр хворобливим винаходом людей, спокусою для православного християнина. З його легкої руки назавжди замовк античний театр. Декретом римського імператора Феодосія І в 394 р. були заборонені Олімпійські ігри.

⇐ Предыдущая567891011121314Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: