5. Філософія і політика. Модуль 8. Філософія Нового часу. Раціоналізм. 1. Філософія раціоналізму.. 2. Філософія Р. Декарта.

5. Філософія і політика.

Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні по­гляди на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу — буржуазії вимагали створення сильної єдиної національної дер­жави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість. Робляться перші спроби теоретичного обгрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних настанов.

У поглядах на державотворення виділялося два основних напрямки. Представник одного з них Ла 6оес/(1530—1563) виступав проти абсолю­тизму, проводив думку про те, що королі узурпували права, які належать народу, виступали не лише проти монархічного, а й проти будь-якого державного устрою, заснованого на експлуатації. Ідеалом: держави вважав " державу, яка поєднує в собі традиції відстоювання, міських вольностей (прав) з ідеями народного суверенітету.

Другий напрямок, представником якого був Пікколо Л/сгк/обел/7/(1469— 1527), обґрунтовував необхідність сильної, монархічної влади, абсолютиз­му. Макіавеллі вважав ідеальним устроєм республіку як виразника народ­ного суверенітету. Проте розумів, що в тих умовах лише сильна влада світського государя, яка не рахується з будь-якими моральними традиція­ми та церковними вченнями, здатна привести до національного об'єднання і створити нову державу.

Модуль 8. Філософія Нового часу. Раціоналізм.

1. Філософія раціоналізму.

Філософія Нового часу формувалась під впливом наукової рево­люції XVII ст., становлення експериментального природознавства. Найсут­тєвішою її рисою була орієнтація на методологію наукового пізнання, на розробку та обгрунтування методів пізнання природи. На цій основі в філософії XVII ст. формуються два протилежні напрямки — емпіризм та раціоналізм — філософські течії, орієнтовані на теорію пізнання. Раціо­налізм — принцип опертя на розум (гат. іо) як критерій істинності наших

знань.

2. Філософія Р. Декарта.

Рене Декарт (1596-1650) розглядає людину як розумне тіло, як " мислячу річ ". Він розробляє " метод сумніву", де намагається довести право людського розуму на сумнів у речах, щоб убезпечити людину від помилкових думок, хибних поглядів і омани. Не засвоєння чужих думок, а створення власних — такий лейтмотив декартівського принципу суб'єктив­ної достовірності. " Філософія, — міркує Декарт, — розроблялася протягом багатьох віків прекрасними умами, а проте нема жодного пункту, який не викликав суперечок і, отже, не був би сумнівним. " " Філософ не повинен

- 54 -

визнавати нічого істинним, доки він у цьому не переконається... Без крити­ки вірити відчуттям не можна". Фізика, астрономія, медицина й інші науки, які залежать від розгляду складних речей, за Декартом, — сумнівні і недо­стовірні.

Абсолютно безсумнівним Декарт вважав судження " Я мислю, отже, я існую. " Цей висновок був послідовним розвитком античного скептицизму і вчення А. Августина, який на підставі сумніву стверджував вірогідність існування мислячої істоти. " Ми можемо, — доводив Декарт, — зробити припущення, що нема Бога, неба, землі і що навіть у нас самих нема тіла, але ми не можемо думати, що ми не існуємо, в той час як маємо сумнів в істинності всіх цих речей. "

Отже, за Декартом, існує два рівноправних і незалежних один від одного начала. Перше начало — душа, або свідомість. Друге — речі тілесні, тобто фізичні, які протяжні в довжину, ширину та глибину. Мислення існує само по собі, воно не залежить від предмету сумніву — " Я мислячої речі. " Цей напрямок в філософії одержав назву дуалізм (лат. сіиаііз — под-війний). В основі світу лежать дві субстанції: духовна і матеріальна, душа і тіло. Відрив духовного від матеріального, тіла від душі стало результатом " об'єктивістського" тлумачення реальності. Подолати цей відрив Р. Декарт намагався шляхом звернення до Бога, його всемогутності. Бог у Декарта є творцем усього, що знаходиться в світі, він — джерело усіх істин.

Процес пізнання Р. Декарта починається з теоретичного рівня. Він досліджує математичні методи пізнання, а саме: аксіоматичний метод, ме­тод математичної дедукції. За основу береться геометрія Евкліда.

Ототожнюючи матерію з простором, Декарт вважав, що всяке тіло геометричне, а сама геометрія — наука про тілесний світ. Увесь світ він розглядав як механізм, як гігантську систему сконструйованих машин, а вивчення природи мислив на зразок конструювання геометричних об'єктів. Інструментом конструювання у нього виступає метод дедукції.

Для того, щоб відшукати істину, за Декартом, необхідно дотримува­тися чотирьох правил методу:

перше — треба уникати поспішності. Включати в свої судження лише те, що ясне і чітке розуму. Приводу до сумніву не повинно бути;

друге — досліджувані труднощі слід ділити на стільки частин, скільки це можливо для кращого їх подолання;

третє — треба керувати ходом своїх думок. Потрібно поступово йти від простого до пізнання найбільш складного;

четверте — робити всюди повні переліки, щоб бути впевненим у відсутності упущень.

Отже, перше наголошує на тому, що істинними є тільки ті положен­ня, які не викликають ніяких сумнівів. Піддавай усе сумніву — вимога

- 55 -

першого правила. У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природи. Кожну складну проблему слід ділити на простіші, доки не досягнеш ясних і самоочевидних для розуму суджень. Третє правило вимагає починати пізнання з найпростіших проблем і поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження, за Декартом, є процесом опосеред­кованого дедуктивного виведення, що спирається на інтелектуальну інтуї­цію. Четверте правило вимагає повного переліку, детального огляду усіх опосередковуючих ланок дедуктивного виведення. Критерій ясності та са-моочевидності змушує Декарта доповнити раціоналістичну дедукцію мето­дологією інтелектуальної інтуїції, яка і дає такі самоочевидні вихідні для дедукції судження.

Декарт стверджував, що не можна досягти ніякого знання інакше, як шляхом індукції і дедукції. Згідно з його універсальним дедуктивним мето­дом, уся система знань виводиться з аксіом, а самі аксіоми є " природженими ідеями". " Під природженістю ідей ми розуміємо лише те, — писав Р. Де­карт, — що у нас є здатність викликати їх", а самі вони дані від Бога.

Як наслідок, дедуктивний метод привів Р. Декарта до дуалізму. Пе­ренесення критеріїв істинності мислення в саме мислення означало відрив мислення від буття. Його раціоналістична методологія виявилася одно­бічною, бо була спрямована на відрив пізнавальної думки від дійсності, від досвіду, тобто метод його мислення був метафізичним, відмінним від діа­лектичного розуміння принципів буття і пізнання.

⇐ Предыдущая9101112131415161718Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: