Модуль 8. Філософія Нового часу. Раціоналізм.

Модуль 8. Філософія Нового часу. Раціоналізм.

1. Філософія раціоналізму.

2. Філософія Р. Декарта.

3. Філософія Б. Спінози.

4. Філософія Г. Ляйбніца.

Рекомендована література

Основна література

1. Філософія: Навчальний посібник (За ред. /. Ф. Надольного) — К.: Вікар, 1997. - С. 66-67, 69-70, 71-75.

- 46 -

 

2. Філософія. Навчальний посібник / За ред. Л. В. Губерського. —
К.: Знання України, 2004.

3. Пекарик А. М. Філософія. Курс лекцій. - К., 1998.

4. Рассел Б. Історія західної філософії. — К.: Основи, 1995. — С. °
466-498.

5. Історія філософії. Підручник. / За ред. І. В. Бичка. — К.: Либідь,
2001.

6. Історія філософії. Підручник. / За ред. В. І. Ярошовця. — К.:
Парапан, 2003. - С. 237-245, 254-263, 277-282, 308-324.

Додаткова література

1. Декорт Рене. Міркування про метод, щоб правильно спрямовува­
ти свій розум і відшукувати істину в науках. — К.: Тандем, 2001. — 102 с.

2. Декорт Р. Рассуждение о методе // Декарт Р. Избр. произв.: В
2-х тт. - Т. 1. - М.: Мьісль, 1989.

3. Спиноза Б. Зтика // Спиноза Б. Избр. произв.: В 2-х тт. — Т. 2. —
М.: Мьісль, 1964.

4. Лейбниц Г. Монадология // Лейбниц Г. Соч.: В 4-х тт. — Т. 1. —
М.: Мьісль, 1982.

Модуль 9. Філософія Нового часу. Емпіризм.

1. Філософія емпіризму.

2. Філософія Дж. Лока.

3. Філософія Дж. Берклі.

4. Філософія Д. Юма.

5. Філософія Просвітництва.

Рекомендована література

Основна література

1. Філософія: Навчальний посібник (За ред. І. Ф. Надольного) — К.:
Вікар, 1997. - С. 67-69.

2. Філософія. Навчальний посібник / За ред. Л. В. Губерського. —
К.: Знання України, 2004.

3. Пекарик А. М. Філософія. Курс лекцій. — К., 1998.

 

4. Рассел Б. Історія західної філософії. — К.: Основи, 1995. —
С. 498-563.

5. Історія філософії. Підручник. / За ред. І. В, Бичка. — К.: Либідь,
2001.

6. Історія філософії. Підручник. / За ред. В. І. Ярошовця. — К.:
Парапан, 2003. - С. 246-253, 268-276, 282-300.

Додаткова література

1. ЛоккДж. Трактат о человеческом разумении // Локк Дж. Избр. произв.: В 3-х тт. - Т. 1. - М.: Мьісль, 1989.

- 47 —

2. ЮмД. Трактат о человеческой природе // Юм Д. Соч.: В 2-х тт. —
Т. 1. - М.: Мьісль, 1965

3. Беркли Дж. Три разговора между Гиласом й Филонусом //
Беркли Дж. Соч. — М.: Мьісль, 1978.

4. Гоббс Томас. Левіафан, або Суть, будова і повноваження держави
церковної та цивільної. — «.: Дух і Літера, 2000. — 606 с.

ЗМІСТ НАВЧАЛЬНИХ МОДУЛІВ

Модуль 7. Філософія Відродження.

1. Відродження спадщини античної філософії і культури.

ХУ-ХУІ в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. гепаіззапсе — відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впли­вом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Захід­ної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що лише поняття Відрод­ження відбиває смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігається механічне перенесення на тогочасний грунт культурного надбання антич­ності. В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знахо­дить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині філософії спостерігається складний, непослідовний, часто супереч­ливий характер філософських поглядів. Тому надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих філософів хибують подекуди двоїстість відсутністю певної визначеності. В цілому філософія Відродження не є якимсь повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого боку, нова філософія, хоча і протиставляє себе середньо­вічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй при­таманні певні риси, що не властиві античності.

Основу наукового прогресу на початку XVII ст. складали досягнення епохи Відродження. Це був період формування нової науки, яка звільни­лась від пут середньовічної схоластики, наука, що спиралась на досвід та експеримент, на практику матеріального виробництва. Процеси розвитку буржуазних економічних відносин, наукові відкриття Н. Коперника і Г. Га-лілея показували, що Західна Європа вступає до " класичної" пори буржу­азного суспільства, до Нового часу.

Але спочатку відбувається переклад класичних текстів з давньогрець­кої та латини новоєвропейськими мовами, очищення " мертвих" мов від середньовічних нашарувань, критика схоластики з позицій гуманізму та розуму.

- 48 -

2. Вчення про людину.

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філо­софські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийня­то називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в се­редні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси — характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво. Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження — епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальо-: вується розмаїтий світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина, її тілесність, почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється ' і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціа­тивної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представ­ляє саму себе.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гумані­стичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїн­ства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її гуманізм.

Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчу­ває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі, її сила, влада над усім існуючим і над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки).

В епоху античності людина вважалася природною істотою, оскільки її сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини зале­жала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилиться від неї. В середні віки стверджувалось не лише творення Богом людини, а й подальша її доля. Характерною була впевненість у гріховності людини та зіпсованості людської природи і як наслідок цього — потреба в божій благодаті для свого спасіння.

Іншим є підхід до розуміння сутності людської особистості в епоху Відродження. Визначний мислитель цього періоду Піко делла Мірандола (1463-1494) так розумів людину. Бог, створивши людину і зробивши її

- 49 -

центром світу, звернувся до неї з такими словами: " Не даємо ми тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб і місце, і лице, і обов'язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений у межах законів, які ми встановили. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе віддаю".

Отже, Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем влас­ного життя та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина. Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. Згідно з новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатства чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси — проповідь гуманістами індивідуального вдоскона­лення шляхом залучення до культури.

Ренесансні ідеали гуманізму, мотиви людяності, право на щастя, принципи рівності і справедливості, ідеї єдності людини і природи, де домінували людські характеристики, поступово стали втрачати свій сенс. Тенденція середньовічної орієнтованості на духовність почала згасати. Вся культура почала підпорядковуватися натуралістичним цінностям. " Справж­ньою" реальністю стала проголошуватися природа, природознавство. На перший план стали поставати математика, механіка та інші галузі природ­ничого знання. Людина стала розглядатися як одна з " частин" природи. Істинною " субстанцією", " справжнім" буттям оголошується природа. 3. Філософія і наука.

Англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626), якого вважають першим філософом Нового часу, бо саме з нього починає домінувати в філософії цього часу тлумачення людини як частини природи, акцентує увагу на необхідності розкриття сутності людини.

Ф. Бекон розглядає людину як частину природи, а її дух головним чином як розум, що повинен відображати увесь світ. Людина вийшла з природи, є її частиною і входить в суспільство, а її розум призначений відтворювати природу. Ренесансний образ людини-творця у Ф. Бекона не­чіткий. В центрі його уваги людина як частина природи з її розумом, що

- 50 -

споглядає реальність, відображає природу подібно дзеркалу, а лише потім — змінює її.

Згідно з Ф. Беконом, розум людини точно віддзеркалює предмети і Іроцеси природи, але внаслідок дії різного роду зовнішніх причин (" ідолів" або " привидів" ) розум може помилятись. Причина помилок, каже Ф. Бе-Ікон, коріниться не лише в наших відчуттях, але і в самій природі людсько­го розуму, що " уподібнюється дзеркалу з нерівною поверхнею, яке, відби­раючи промені будь-яких предметів, ще і домішує до них свою власну природу". У зв'язку з тим, що розум має змогу діяти самостійно, він не заслуговує довіри.

Ф. Бекон говорить про чотири види " привидів", або " ідолів", що спотворюють розум людей:

— " привиди роду", їх основа знаходиться у самій природі людини.
Це хибні уявлення про світ, що пов'язані з недосконалістю самого людсь­
кого розуму. Людський розум веде себе, як нерівне дзеркало, що відобра­
жає речі у викривленому вигляді;

— " привиди печери" - вони суть помилок окремого індивіда. У
кожної людини є свій суб'єктивний внутрішній світ, тому у кожного " є
своя, змальована Платоном печера, яка розбиває і спотворює світ приро-
ди";

— " привиди площі" — породжуються спілкуванням людей, в ході
яких вигадані і помилкові уявлення нав'язуються іншими;

— " привиди театру" — породжуються сліпою вірою в авторитети, в
догмати філософії і хибні докази. " Істина — дочка Часу, а не Авторите­
ту", — писав Ф. Бекон.

Він виступив з критикою раціоналізму схоластів, метод яких полягав в абстрактних міркуваннях про предмети, бо базувався винятково на прин­ципах формальної логіки. Назвою свого трактату " Новий Органон" Бекон свідомо протиставляє своє розуміння завдань науки і її методу індукції тому розумінню, на якому грунтується праця Арістотеля " Органон".

Органон (гр. огдапоп — знаряддя, інструмент), у Арістотеля — це назва логіки як знаряддя наукового пізнання. Дослід Арістотель ігнорував. Він вважав, що закони природи можна відкривати лише завдяки логічним міркуванням. Істинні знання людина здобуває не за допомогою відчуттів, а лише завдяки розуму.

На противагу схоластиці перипатетиків (філософська школа Арістоте­ля), містиці піфагорійців і скептицизму, Ф. Бекон розробляє вчення " при­родної" філософії, згідно з яким основа всього — це пізнання природи. Людину треба озброїти знанням природи. Тільки істинне знання дає лю­дям можливість збільшувати свою владу над природою.

В природній філософії, за Беконом, теоретичною наукою виступає

- 51 -

фізика, а практичною — метафізика. Фізика вивчає загальні начала речей, будову Всесвіту, а також всю різноманітність об'єктів природи. Метафізика є частиною науки про природу, але більш вищим, більш абстрактним розділом фізики. Математика є вагомим додатком до природної філо­софії, бо без її допомоги і втручання не можна глибоко зрозуміти, пере­конливо довести і надійно використати на практиці все те, що існує в природі. Недаремно стародавні приділяли велику увагу фігурам і числам. Так, Демокріт бачив основу всієї різноманітності речей у фігурах атомів, а Піфагор вважав, що природа речей складається з чисел. І сьогодні ми не можемо не віддати належне Беконовому розумінню значення математи­зації наук. Використання фізиками математики приводить до створення ще більшого числа галузей прикладної математики.

Основним методом дослідження, з погляду Бекона, в природній філо­софії є індукція. Це метод узагальнення дослідного знання, що дозволяє поступово проникати в сутність досліджуваних явищ. Усе пізнання повинно виходити з досліду. Проводячи дослід, необхідно зробити поділ і відбір матеріалу. Спираючись на велику кількість фактів, треба поступово підніма­тися до узагальнень і на основі індукції виводити аксіоми і все це перевіря­ти на досліді.

Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився та­кож у поглядах на світобудову Ніколая Коперніка (1473—1543) та Джор-дано Бруно (1548-1660).

Геліоцентрична теорія, створена і обгрунтована Н. Коперніком, по­вністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.

Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею без­кінечності Всесвіту та множинності, в ньому світів, стояв на позиціях пан­теїзму, " розсередивши" Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. Дж. Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту.

Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обгрунтування адек­ватного методу пізнання дійсності. Слід сказати, що в цілому концепціям мислителів Відродження була властива діалектична тенденція. Так, філо­софи Відродження розвивали думку про єдність природи та взаємодію всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну буття, висловлювали геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну причину руху.

- 52 -

Діалектичні тенденції в філософії властиві, зокрема, МиколіКузансь-ко/«/(1401-1464) (принцип збіжності протилежностей), Бернардіно Теле-зіо( 1509-1588) (все в світі відбувається через боротьбу протилежностей), Дж. Бруно (збіжність протилежностей в максимумі і мінімумі). Але пантеї­стичний характер філософії Відродження відбивався на її методології. Так, питання про рух та його джерела вирішувалося більшістю філософів Відродження стихійно-діалектично. Хоча вони переносили причину руху в саму матерію, але вважали, що вона є невід'ємним від матерії розумним началом. Це " архей" у Парацельса, " світова душа" у Дж. Бруно.

Гносеологія філософії Відродження об'єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, почуттєве сприйняття як найважливіший, перший крок у процесі пізнання.

Емпіризм у питанні пізнання особливо проявився у вченні Телезіо. Меншою мірою — у Кузанського і Бруно. Кузанський у процесі пізнання виділяв чотири ступені: чуттєвість, розсудок, розум та інтуїцію. Подібним чином розглядав процес пізнання Дж. Бруно. Він вважав, що першим, хоча й недосконалим, ступенем пізнання є відчуття, потім розсудок, розум і дух. Цим самим вони підкреслювали роль розуму. Але, як бачимо, в цих твердженнях проявляється зв'язок з релігійними середньовічними традиці­ями інтуїтивізму, а саме — четвертий ступінь пізнання (" дух" — у Бруно, інтуїція — у Кузанського). Тобто сенсуалізм і раціоналізм у філософії Відродження не були чітко диференційовані. 4. Філософія і релігія.

Відродження є також часом Реформації, яка здійснює критику хрис­тиянства " зсередини". Відбувається паралельно подолання схоластики і її поглиблення (ієзуїти) у Контрреформації.

В епоху Відродження також з'являються перші ідеї утопічного соціа­лізму. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора (1478-1535) " Утопія" та Томазо Кампанелли( 1568-1639) " Місто Сонця". Соціалістич­ним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних " природних" засадах: планове суспільне господарство; обо­в'язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні, всі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов'язана з трудовим вихованням та ін. Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодаль­но-церковної ідеології. Так, проповідується надмірно сувора мораль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стану, ідеалізація середньовічного ремесла тощо.

- 53 -

⇐ Предыдущая891011121314151617Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: