Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Модель процесу виховання та характеристика її складових

Результативний компонент, як завершальний етап у процесі виховання, передбачає оцінку досягнення мети виховання і опанування вихованцями змісту виховання, набуття ними навичок, звичок і в мінь моральної поведінки, їх впливу на повсякденну діяльність, хід й ефективність, наприклад, навчально-пізнавальної діяльності, на формування творчо розвинутої особистості. Така оцінка результатів виховання з боку вихователів має бути об'єктивною, систематичною і послідовною. Трудність оцінки результатів діяльності вихованця полягає в тому, що вона багатоаспектна. Виховну функцію і цінність вона має тоді, коли є, по-перше, правильною з точки зору вихователя і справедливою з точки зору вихованця і, по-друге, відповідає суспільно прийнятим критеріям оцінок. Щоб оцінити результати виховання, визначити, як воно вплинуло на формування і розвиток особистості вихованця, необхідно мати чітке уявлення про критерії вимірювання рівнів його вихованості, свідомості, поведінки. Важливо, безумовно, виявити конкретні зміни в поведінці в результаті виховних впливів, оцінити найбільш ефективні прийоми, способи та форми виховного впливу, виокремити ті, від яких слід відмовитися.

Вихованість – комплекс якостей особистості вихованця, котрий характеризується наявністю і рівнем сформованості суспільно значущих якостей, що відображають всебічність її розвитку та готовність до повноцінної життєдіяльності. Серцевину вихованості становлять духовні якості, що визначають моральне обличчя вихованця, рівень набутого морального досвіду, моральної зрілості.

Таким чином, до результатів виховного процесу відносять:
– сформованість провідних якостей особистості вихованця;
– систему моральних знань, навичок, вмінь і звичок та ціннісних орієнтацій вихованця;
– конкретні дії та вчинки вихованця, їхній вплив на результати його діяльності, виконання певних обов'язків; – психологічну і духовну готовність вихованця до повноцінної творчої життєдіяльності; – всебічний і гармонійний розвиток особистості вихованця, узгодженість його дій з його переконаннями, життєвими настановами та суспільними вимогами; – активну життєву настанову й орієнт ацію на досягнення суспільно значущих успіхів у майбутньому тощо.

Ці результати водночас є показниками оцінки вихованості. Традиційно ефективність виховання визначають за трьома рівнями вихованості: високий, середній і низький. Високий рівень тієї чи іншої якості особистості вихованця, яка є показником вихованості, характеризується наявністю всіх ознак відповідного критерію. Про середній рівень розвитку якості судять на основі наявності половини чи більше половини ознак відповідного критерію.
Низький рівень визначають, коли є менше половини ознак від загальної кількості, що розкриває критерії.

Критерії – це ознака, на основі якої оцінюється певна якість особистості вихованця. А критерії оцінки виховання, відповідно, – це такі ознаки, на основі яких можна судити про рівень вихованості вихованця, оцінити виховні впливи вихователів, ефективність функціонування виховної системи тощо.

Основними критеріями оцінки результатів діяльності виховної системи можуть бути: – відповідність досягнутих результатів виховання поставленій меті;

– рівень вихованості конкретних вихованців, згуртованість колективів, позитивний морально-психологічний клімат у них;

– відповідність вихованості загальноприйнятим цінностям, нормам, правилам поведінки;
– конкретні дії, вчинки вихованців, їхній характер та відповідність загальнолюдським цінностям; – оптимальність системи виховної роботи і дієвість конкретних виховних впливів; – педагогічна майстерність вихователів, оптимальне планування, організа ція та здійснення виховної роботи тощо.

1.3 Методи впливу на особистість учня

Часто у важливих життєвих ситуаціях учням бракує чіткості переконань, єдності слова і діла, громадської активності, які заступають користолюбство, хворобливе прагнення розваг несформованістю естетичних смаків. Це означає, що завчене ними ще не стало належно осмисленим, не трансформувалося в основні чинники життя. Такі риси виявляються і в досить розвинених інтелектуально дітей, які теоретично обґрунтовують усе правильно. Тому педагог покликаний створити умови для усвідомленого осмислення й застосування знань у повсякденному житті.

Вплив на свідомість — це вплив на розум і почуття людини з метою формування позитивних якостей і подолання негативних. Основним його засобом є слово майстра в/н, яке має благодійно впливати на розвиток особистості. Проте слово не повинно бути жорстоким, грубим, холодним. Основні методи впливу на свідомість особистості — бесіда, лекція, дискусія, переконання, навіювання, приклад.

Бесіда — метод виховання за допомогою словесного спілкування [1].

Результативність бесіди залежить від чіткості сформульованої мети, продуманості та послідовності запитань залежно від реакції співрозмовника, його індивідуальних особливостей. Бесіда потребує щирого тону, переконливої і правдивої інтонації. У процесі учитель повинен так спрямовувати її розвиток, щоб всі учні виявили бажання і змогли висловитись, поставити запитання, отримати відповіді на них.

Бесіда як виховний метод поділяється на види: фронтальна (групова, колективна) й індивідуальна.

Фронтальна (групова, колективна) бесіда. Найчастіше її проводять із групою на будь-яку тему: політичну, моральну, правову, статеву, естетичну та ін. Головне — спонукат и учнів до оцінювання подій, вчинків, явищ суспільного життя, сформувавши у них відповідне ставлення до них. Визначальними в бесіді є факти (вчинки окремих осіб чи колективні дії, будь-яке явище, моральне правило, узагальнений літературний персонаж і т. ін.). Форма їх подання повинна підштовхувати учня до роздумів, пошуку, відповідних висновків і переконань.

Особливий такт, аргументованість з боку організатора бесіди потрібні в ситуаціях, які передбачають переконання учнів у помилковості їх поглядів, неправильності поведінки. Тому педагог, володіючи різними прийомами, має обирати найоптимальніші, орієнтуючись на ефективність бесіди. Наприклад, ним може бути розгляд вчинку учня на прикладі відомого всім випадку, який раніше був правильно оцінений колективом.

Бесіду розподіляють на етапи:

1. Обґрунтування теми. На цьому етапі учитель обирає тему, яка повинна бути життєво важливою, не надуманою, з'ясовує позиції учасників (в чому вони співпрацюють, в чому розходяться), актуалізує увагу учнів з метою підготовки їх до розмови. Надзвичайно важливим є формулювання запитань, які спонукали б до розмови.

2. Діалог. Педагог спрямовує розмову в правильному напрямі, сприяє вільному вираженню учнями своїх думок. При цьому важливо залучити учнів до оцінювання подій, вчинків, явищ життя і на цій основі формувати у них ставлення до дійсності, до своїх прав і обов'язків.

3. Підсумки бесіди. Він узагальнює всі висловлювання, формує на їх основі раціональне вирішення обговорюваної проблеми. Разом з учнями формулює конкретну програму подальших дій[1].

Індивідуальна бесіда. Проводять її в екстремальних ситуаціях (за наявності локальних конфліктів, порушення дисципліни), здебільшого конфіденційно. Вона пред'являє особливі вимоги до педагога, який повинен так організувати її, щоб психічно учень був відкритим до бесіди, здатним на відвертість, не тільки усвідомлювати зміст моральних сентенцій, які доводитимуть до його свідомості, а й сприймати їх. Важливо, щоб він відчув під час бесіди готовність педагога допомогти йому, усвідомив, що зусилля вчителя спрямовані в русло його інтересів, і він знає, як йому допомогти.

Хід її слід заздалегідь продумати, спират ися на конкретні переконливі приклади. Не можна починати бесіду з моралізування, іронії і сарказму, пригнічення, пересторог, критики, до чого часто вдаються недосвідчені педагоги.

Передусім потрібно з'ясувати причини вчинку, що викликав занепокоєння, а потім правильно визначити характер педагогічного впливу[8].

Вимоги до педагога-учасника індивідуальної бесіди: не слід намагатися говорити лише самому; потрібно дбати про тактовність своєї поведінки, власних слів, стримувати себе навіть тоді, коли виникне непереборне бажання перервати розповідь учня; особливе значення має увага до співрозмовника, спокійне реагування на його спірні висловлювання; стежити за основною думкою співбесідника, намагання зрозуміти хід думок, логіку його аргументів.

Лекція — розгорнутий виклад у доступній формі сутності певної проблеми [5].

Лекція має бути старанно підготовлена щодо змісту, стилю, методичних прийомів. Процес підготовки і прочитання її потребує дотримання різноманітних методичних вимог. На підготовчому етапі, який поділяють на фрагменти: формулювання теми (має бути всеохоплюючою, цікавою); визначення виховної мети; складання попереднього плану лекції; добір і вивчення літератури; складання розгорнутого плану (план-проспект) матеріалів із різноманітних джерел, найважливіше передбачити обсяг теоретичних питань, які збирається порушити лектор, створити модель лекції (завершене ціле). Виклад змісту лекції, його фрагменти: вступ (має бути коротким, чітким, з формулюванням мети), виклад основного змісту (глибоке, всебічне, логічно послідовне розкриття основних положень), заключна частина (лаконічність, наявність висновків), покликані збудити інтерес в аудиторії до порушуваної проблеми, настроїти на глибокі роздуми.

Оцінним критерієм впливу педагога на учнів за допомогою повідомлення є їх реакція (прагнення доповнити фактами, виникнення запитань, дискусійна ситуація та ін.), що свідчить про досягнутий результат. За відсутності такої реакції (виняток — стан потрясіння, спричинений повідомленням), можна бути певним, що розповідь не справила враження на дітей, не стимулювала їх до сприйняття, висловлення оцінних суджень, пошуку вирішення проблеми.

Дискусійні методи (диспут, дискусія) створюють умови для висловлення власних поглядів і переконань, зіставлення їх з позиціями опонентів, обстоювання своєї думки[5].

Диспут — обмін думками, колективне обговорення питань учасників.

Тематика диспутів має спонукати учнів до глибоких роздумів, пошуку власних вирішень обговорюваної проблеми. Обираючи тему диспуту, необхідно з'ясувати обізнаність з проблемою, погляди і переконання щодо неї.

При визначенні основних питань слід намагатися, щоб вони були значущими для учнів, містили в собі приховані суперечності, але позбавленими провокативності. Основний етап передбачає розвиток дискусії на основі сформульованих питань, які мають стимулювати роздуми учнів над проблемою, кристалізувати власне ставлення до неї. Диспут нерідко розпочинають з проблемного запитання до аудиторії, показу інсценованого епізоду літературного твору. Важливо, щоб під час диспуту учні уважно вислуховували винесені на обговорення думки, обстоювали свою позицію, переконуючись у правильності чи помилковості поглядів як своїх, так і опонентів. Завершальний етап передбачає короткий аналіз диспуту, найхарактерніших позицій, підходів до вирішення проблем, заохочувальні оцінки найактивніших учасників диспуту, визначення нових дискусійних проблем.

Дискусія - метод групового обговорення проблеми з метою з'ясування істини шляхом зіставлення різних думок, та виступає основою для диспуту [5].

Під час дискусії можливе використання різних прийомів: аргументації (сукупності аргум ентів на користь будь-якого твердження), дебатів (обміну думками з певних питань), демонстрації (логічного розміркування, в процесі якого на підставі аргументів роблять висновок про істинність чи хибність гіпотези), логоманії (вид суперечки, за якої учасники, не знаючи предмета суперечки, заперечують аргументи один одного чи не погоджуються один з одним), неточних висловлювань, полеміки (суперечка з метою захистити свою точку зору і заперечити думку опонента), софістики (умисне використання в дискусії помилкових доказів (софізмів), які зовні видаються істинними), евристики (мистецтво сперечатися, користуючись засобами, розрахованими на перемогу).

Використання дискусійних методів сприяє самоствердженню учнів.

Хоч який би метод вивчення особистості або колективу застосовувався, педагог повинен чітко уявити, для чого йо му потрібні певні відомості про об'єкт вивчення. Необхідна конкретна програма вивчення учня або колективу.

Спеціальна частина

План заняття

Дата Група ТМ - 10

Тема заняття: «Виховання молоді міста»

Мета: а) навчальна – з’ясувати сутність поняття молоді міста;

б) розвиваюча – розвивати виховні здібності та навички;

в) виховна – виховувати любов до свого міста чи іншого населеного

пункту.

Тип заняття: комбіноване заняття.

Обладнання: проектор, екран, персональний комп’ютер.

Метод розробки: конспект лекції на тему: «Виховання молоді міста»; кросворд; контрольні запитання та завдання, тести, критерії оцінки знань, презентація курсової роботи, заготівки під плівки та п лівки; кросворд.

Міжпредметні зв’язки: соціологія, психологія, конфліктологія.

Хід заняття:

I. Організаційний момент (перевірка наявності учнів, оголошення теми та плану заняття).

ІІ. Перевірка вивченого раніше матеріалу:

1. Назвіть головні характеритики особистості учня.

2. Що таке виховання?

3. В чому полягає суть виховного процесу?

4. Розкрийте поняття індивідуального підходу те методів виховання особистості учня.

ІІІ. Актуалізація і корекція опорних знань учнів:

1. Кого ми відносимо до молоді міста? Які особливості її становлення та розвитку?

2. Як сьогоденні проблеми існують серед сучасної молоді?

3. Які способи та методи виховання молоді міста ви можете запропонувати?

IV. Організація вивчення нового матеріалу:

План лекції:

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 Следующая ⇒