 |
Питання 3. Класифікація методів наукового пізнання. Ø загальні (філософські); . У 70-х роках ХІХ ст. відбувається переорієнтація науки на вивчення замкнених динамічних (с. 319-320) систем.
|
|
|
|
Питання 3.
У центрі уваги всіх розглянутих течій знаходиться проблема методологічної функції (с. 291-292) філософії щодо наукового пізнання.
Метод (с. 291-295) – це система регулятивних принципів діяльності суб’єкта, яка залежить від її мети, засобів здійснення і характеру об’єкта, є усвідомленою і визначає всю сукупність прийомів та операцій, що спрямовані на ефективне пізнавальне, практично-перетворювальне або творчо-художнє освоєння дійсності.
Класифікація методів наукового пізнання
включає три головні групи:
Ø загальні (філософські);
Ø спільні методи науки;
Ø спеціальні наукові методи.
Спільні методи поділяють на три підгрупи:
Ø методи емпіричного дослідження;
Ø методи теоретичного дослідження;
Ø загальні формально-логічні методи.
Методологія – це система методів діяльності та вчення про неї – (с. 297-298). Філософія виконує роль методології наукового пізнання (с. 303), оскільки різноманітні філософські знання (ідеї, концепції, принципи тощо) виступають як регулятивні фактори людської пізнавальної діяльності.
Зокрема це виявляється в розробці принципових моделей розвитку науки.
Питання 4.
Царина філософського знання, що вивчає сутність, закономірності функціонування та розвитку науки, називається епістемологія (с. 316-317).
Епістемологія виникла у 30-х роках ХІХ ст. як результат перетворення науки в самостійний соціальний інститут.
Представники першого позитивізму (с. 317) поставили завдання:
|
У пошуку цих критеріїв О. Конт описав основні особливості
|
|
|
класичної науки (с. 318-319):
Ø
| |
Ø Вихідний принцип методології – принцип спостережуваності (с. 318) передбачає, що об’єкт дослідження емпірично представлений суб’єктові пізнання.
Ø Метод – спостереження (с. 318).
Ø Зміст наукового знання:
o емпіричний – він грунтується не на спекулятивних твердженнях, а на даних досвіду;
o об’єктивний і предметний – з опису і пояснення виключене все, що стосується суб’єкта.
Ø Мета пізнавальної діяльності – прикладна, знання повинне забезпечувати ефективність дії.
У 70-х роках ХІХ ст. відбувається переорієнтація науки на вивчення замкнених динамічних (с. 319-320) систем.
Методологія дослідження замкнених динамічних систем – матеріалістична діалектика (с. 320-321). Її розробили К. Маркс і Ф. Енгельс на основі діалектичного метода Г. Гегеля.
Ø Модель класичної науки – лінійно-кумулятивна (с. 321-322):
o під лінійністю мають на увазі безперервний поступальний рух науки від незнання до знання, від неповного, неточного знання до повнішого і точнішого;
o під кумулятивністю – властивість зберігати у процесі зростання наукового знання всі нагромадженні дотепер результати з додаванням нових.
Некласична наука (с. 322-324)
зароджується поряд з класичною на початку ХХ ст. у зв’язку з низкою революційних відкриттів (с. 322) у різних галузях знання, зокрема – переходом фізичних досліджень на субатомний рівень.
Основні особливості некласичної науки:
· Об’єкт дослідження – відкрита система (с. 323+322) –
під відкритістю мають на увазі, що об’єкт постає у пізнавальному акті не таким, який він є сам собою, дослідження показує лише результат взаємодії об’єкта із засобами спостереження.
· Некласична наука відмовляється від принципу спостережуваності – її об’єкт безпосередньо не спостережуваний. Засоби, що опосередковують спостереження становлять єдине ціле з об’єктом дослідження.
|
|
|
· Зміст наукового знання – теоретично сконструйовані ідеальні об’єкти , математично-формалізовані моделі.
· Методологічна база (с. 323) – математика та математична логіка.
· Одержаний результат пізнання – реальність другого порядку, раціональні моделі – реалізуються в класі штучних технічно відтворюваних феноменів.
· Модель некласичної науки – лінійно-некумулятивна (с. 324-325): на зміну принципу кумулятивності приходить принцип фалібілізму (фальсифікації) К. Поппер: будь-яка теорія через обмеженість емпіричної бази з часом має бути критично переглянутою і замінена іншою. Зростання знання здійснюється як безперервний рух від пояснення до пояснення, від проблеми до проблеми.
Розвиток науки постає як конкуренція науково-дослідницьких програм (І. Лакатос) (с. 326-327).
Принцип лінійного розвитку знання також ставиться під сумнів – Т. Кун запропонував нелінійну некумулятивну модель (327-329): розвиток науки відбувається через зміну несумісних між собою парадигм (с. 328), позбавлених спадкоємності.
П. Шьорер (с. 329-331) удосконалив цю модель, показавши, що різні етапи розвитку науки, по видимості позбавлені спадкоємності, постають як складові моменти єдиної більш загальної динамічної системи.
Постнекласична парадигма науки (с. 331)
виникла у 60-70-х роках ХХ ст.
Основні особливості постнекласичної науки:
· Об’єкт – самоорганізовані і саморегульовані системи (с. 331), яким притаманні:
o багаторівнева організація;
o наявність автономних і варіабельних підсистем;
o масова стохастична (випадкова) детермінація;
o наявність рівня управління та зворотних зв’язків;
o ускладнення організації в процесі еволюції;
o незворотність розвитку;
o відкритість;
o нелінійність (багатоваріантна спрямованість розвитку);
o динамічна нестабільність.
· Методологія дослідження – синергетика (с. 332+331+332+ 332), розвинута І. Пригожиним та І. Стенгерс.
· Найважливіші засади:
o відома від принципу когерентності (с. 332);
o багатоваріантність розвитку;
o застосування імітаційного крмп’ютерного моделювання (с. 331);
o пошук прогностичної методології для передбачення наслідків людської діяльності.
|
|
|
· Модель постнекласичної науки (П. Фейєрабенд) – епістемологія анархізму (с. 333): допустиме все, що не перешкоджає прогресові науки.
Основні принципи методології:
Ø принцип проліферації теорій (с. 333+334) одна й та сама множина даних спостереження сумісна з дуже різними і взаємно несумісними теоріями;
Ø принцип неспіввимірності теорій (с. 334) – між різними науковими теоріями неможливо встановити жодного із звичних логічних відношень.
o принцип проліферації характеризує нелінійність розвитку постнекласичної науки,
o принцип неспіввимірності – некумулятивність.
|
|
|
