1 Проблема утворення українського народу

1 Проблема утворення українського народу

Проблема генезису українського народу потребує глибокого і всебічного вивчення українськими істориками.

Дещо конкретнішого підходу у розвитку проблеми походження і часу виникнення українського народу дотримувався професор кафедри історії НТУУ КПІ В. В. Киричук. Зокрема він в історичній літературі чітко простежує три основні підходи: російський, великодержавно-шовіністичний; спільність етногенезу всіх трьох слов'янських народів; автохтонно-автономістичний.

Перший - російський, великодержавний-шовіністичний започаткований в працях російських дворянських істориків. Основи його заклав наш земляк автор " Київського Синопсису" архімандрит Києво-Печерської лаври, професор і ректор Києво-Могилянської академії Інокентій Гізель. Він стверджував, що не було ніякого українського народу, а завжди був єдиний руський, тобто російський, народ, що селився колись на території Східної Європи від півдня до півночі.

Другий підхід - в спільності етногенезу трьох східнослов'янських народів. Теорія " триєдинства" і спадкоємності російського самодержавства була домінуючою в Російській імперії при усіх монархах. Радянська історіографія, зокрема В. Мавродін, Б. Рибаков, О. Моця дотримуються цієї точки зору. Концепція " триєдинства" найбільш чітко була викладена в опублікованих у 1954р. " Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією.

Третій, автохтонний - автономістичний підхід, суть якого полягає в тому, що український народ - автохтонний, тобто такий, що з самого початку свого виникнення проживає на своїй території, що і зараз, і корені його потрібно шукати в сивій давнині, починаючи з трипільської культури. Перша спроба створити цілісну автономістичну концепцію історії України належить анонімному авторові " Історії Русів". Автор твердить, що народ Малоросії – безпосередній нащадок стародавніх " русів", що українці " руси" і росіяни " московці" споконвічно жили як два окремих народи. Під впливом ідей " Історії Русів" у 40-х роках ХІХ ст. український історик М. Маркевич написав п'ятитомну " Історію Малоросії". Маркевич твердив, що український народ утворився в давні часи з ранньослов'янських племен, незалежно від Північно-Східної Русі. Думку М. Маркевича розвинув історик М. Костомаров у полеміці з російським істориком М. Погодіним. Дальший розвиток автономістичного підходу до етнічної спадщини Київської Русі в українській історіографії пов'язаний з ім'ям В. Антоновича. Зокрема, у " Короткій історії Козаччини" автор стверджує, що в російського і українського народів не тільки різні історичні корені, але й різні шляхи в історії. Остаточно сформував систему історичних поглядів на етнічну спадщину Київської Русі М. Грушевський. У 1904 р. у статті " Звичайна схема " руської" історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства" він виклав програму побудови курсу історії України в дусі концепції автономістичного походження українського народу. В ній автор доводить, що Київська Русь була матір'ю самої лише України.

Таких самих поглядів дотримувався його учень І. Крип'якевич, зокрема, в своїй " Історії України". Схожий підхід характерний і для сучасних історіографів Заходу.

2 Переяславська рада

Перея́ славська рá да 1654 р. - загальна військова рада, скликана гетьманом Б. Хмельницьким у м. Переяславі для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та Московською державою.

У раді взяли участь представники козацтва Київського, Чернігівського, Брацлавського полків, жителі Переяслава. Не було представників від селян, міщан (крім Переяслава) та духовенства. Після зачитання царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовенство мало привести їх до присяги. Однак Б. Хмельницький зажадав, щоб посли першими принесли присягу від імені царя, що мало б забезпечити Україні збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між обома державами. В. Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу, у зв'язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду, яка тривала кілька годин, а посли залишились чекати у соборі. В ході наради полковники переяславський П. Тетеря та миргородський Г. Лісницький приходили і просили В. Бутурліна скласти присягу, але безуспішно. Ніякого письмового договору в Переяславі укладено не було. Всього у день Переяславської Ради присягу склали 284 особи. Від імені царя гетьману було вручено грамоту та знаки гетьманської влади: військовий прапор (хоругву), булаву та шапку.

Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом узялися за вироблення умов договору. Було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави зі збереженням основних прав і вільностей Війська Запорозького.

Після Переяславської Ради представники московського посольства побували у 117 містах України для прийняття присяги від населення на вірність цареві. Відмовились підтримати Переяславську угоду й присягати московському царю ряд представників козацької старшини, зокрема полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський (царських представників там побили киями), Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С. Косівим. Не присягала Запорізька Січ.

У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б. Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували і врешті решт широка автономія українських земель і Запоріжжя звелася протягом 120 років нанівець.