20. Літопис Самійла Величка.. 21. Україна в період загострення кризи радянської системи (1965-1985)

20. Літопис Самійла Величка.

Літопис канцеляриста війська Запорозького Самійла Васильовича Величка - найвизначніший і найбільший за обсягом український літопис XVIII століття.

 Самійло Величко (бл. 1670 - після 1728) народився в селі Жуки Полтавської сотні, вчився в Могилянській академії. Перші згадки про себе Самійло Величко наводить з 1690 р., коли він почав козацьку службу під керівництвом генерального писаря Василя Кочубея. 1702 p. Самійло був у козацькому загоні, що ходив до Польщі на допомогу королеві. 1705 р. перейшов у генеральну канцелярію Запорозького війська, але 1708 р. потрапив у немилість. У 1715 р. оселився в оспіваній пізніше Гоголем Диканьці, де й почав роботу над літописом. На титульній сторінці літопису стоїть дата 1720 р. Це, очевидно, час початку роботи, оскільки в літописі є посилання на події і 1722 і 1725 р. Остання згадка про хроніста припадає на 1728 р. Автор досконало володів польською, німецькою і латинською мовами.

На сьогодні текст Літопису Самійла Величка відомий неповністю, є значні прогалини на початку, у середині (1649-52 роки) і наприкінці твору.

 У літописі Самійла Величка відображена визвольна боротьба українського народу проти польської шляхти. Автор розкриває характер цієї боротьби, дає їй оцінку, тому його твір посідає чільне місце в давній українській літературі. Літопис Самійла Величка, центральною постаттю якого виступає Богдан Хмельницький, — велика історична повість, що вміщує в собі ряд оповідань, в основу яких покладено історичний матеріал про героїчну боротьбу 1648-1654 pp. Початок твору подається на основі народних переказів, легенд про Богдана Хмельницького. Величко докладно зупиняється на підготовці до бою козаків з ворогом, описує саму битву під Жовтими Водами. Літописець прославляє військове уміння козаків і їхнього генія, полководця Б. Хмельницького. Підкреслює силу українського народу і цим стверджує його перемогу над ворогами.

21. Україна в період загострення кризи радянської системи (1965-1985)

Після хрущовський період (1964—1984) у житті народів СРСР, у т. ч. України, увійшов в історію як період " застою", що виявився в економіці, суспільно-політичному та культурному житті країни. Він характеризувався надмірною ідеологізацією, посиленням тоталітарних тенденцій, боротьбою з інакодумством. Десталінізація поступилася місцем неосталінізму.

" Косигінська реформа. Перші кроки реформи дали позитивні результати: пожвавилось сільськогосподарське виробництво, поліпшилось постачання міст продовольством, зросла продуктивність праці. До 1970 р. обсяг промислового виробництва зріс на 50 %, сільськогосподарського — на 21 %. Але вже на поч. 70-х років темпи реформи почали уповільнюватися: ініціатива підприємств не стикувалася з централізованим плануванням, слабко діяло матеріальне стимулювання, посилювалася ідеологічна протидія компартійного апарату, нарешті, в Західному Сибіру знайшли великі поклади нафти, що ще більше знизило інтерес до реформ. І радянське керівництво поступово відмовилося від будь-яких змін. Настав період поступової економічної деградації.

До сер. 1970-х років радянська економіка повністю втратила притаманний 50—60-м рокам динамізм, розвиваючись суто екстенсивними методами. Особливо негативно це вплинуло на Україну, яка потребувала інтенсифікації суспільного виробництва, оскільки її природні й трудові ресурси були обмеженими. Зокрема, в Україні розміщувалися виробництва з незавершеним циклом, що узалежнювало республіку від інших регіонів СРСР. її традиційно розвинуті індустріальні галузі економіки — видобуток вугілля і металевих руд, важке машинобудування, виробництво металів - швидко занепадали через брак нових технологій, ставали нерентабельними, якість їх продукції не: ухильно знижувалася. Рівень спрацьованості основних виробничих фондів української промисловості був значно вищим, ніж загалом по СРСР, оскільки частка старих підприємств була вищою. Крім того, за темпами зростання основних виробничих фондів республіка на 1986 р. опинилася на останньому, 15-му місці у Радянському Союзі.  Упродовж 70-х років в Україні відбувалося уповільнення економічного розвитку, яке перетворилося на якісний занепад на поч. 80-х років. Замість впровадження нових технологій, інтенсифікації використання трудових ресурсів, переорієнтації структури виробництва на високотехнологічні цикли тощо розвиток промисловості забезпечувався шляхом надмірних витрат, нарощування паливно-енергетичної та хімічної бази, форсованого залучення до виробництва нових природних ресурсів. Це давало короткочасний ефект, але кінцеві результати були низькими, фондовіддача спадала, якість продукції не відповідала сучасним вимогам. Поглибилися й диспропорції між галузями господарства. Не вистачало товарів широкого вжитку. Промислові плани Радянського Союзу й України не виконувалися. З кінця 60-х до кінця 80-х років у СРСР неухильно знижувалися такі показники, як приріст обсягу виробництва промисловості — з 50 до 14 %; продуктивність суспільної праці — з 32 до 13 %; національний дохід зменшився у своєму прирості з 45 до 16 %. На початку перебудови економісти підрахували, що реальний приріст ВВП у СРСР за період 1980— 1985 pp. дорівнював нулю. На виробництво одиниці національного доходу в Радянському Союзі витрачалося у 2 рази більше сировини і матеріалів, ніж у розвинутих країнах.

Аналогічною була ситуація в аграрному секторі, де, незважаючи на запровадження масштабних програм механізації, хімізації та меліорації сільського господарства, значне фінансування, результати були мізерними. Так, механізація фактично зводилася до постачання колгоспам і радгоспам низькоякісної техніки, хімізація значною мірою спричинила забруднення земель і сільськогосподарської продукції хімікатами, а меліорація призводила до розорення родючих земель і порушення екологічного балансу. Сумну картину доповнювали вкрай низька ефективність використання людських ресурсів та відстала система переробки і зберігання сільськогосподарської продукції, в результаті чого щорічні втрати врожаїв з окремих видів сягали понад 30 %.

Наслідком такого господарювання стало систематичне невиконання планів у аграрному секторі. Знижувалися середньорічні темпи зростання виробництва та приросту сільськогосподарської продукції. Країна, яка мала найкращі у світі чорноземи, стала лідером із закупівлі зерна за кордоном. Основною причиною такого становища була колгоспно-радгоспна система, яка призвела до відчуження виробників від результатів їх праці.

Певний час радянському керівництву вдавалося послаблювати негативні наслідки економічної політики форсованим постачанням на світовий ринок енергоносіїв — нафти і газу, які забезпечували надходження " нафтодоларів". З 1960 по 1985 р. частка паливно-сировинного експорту з СРСР збільшилася з 16, 2 до 54, 4 %. Враховуючи значне зростання цін на нафту в 70-ті роки, Радянський Союз отримав від експорту енергоносіїв величезні кошти — за різними даним, за період з 70-х до сер. 80-х років вони становили від 135 до 200 млрд. дол. США. Однак " нафтодолари" використовувалися неефективно: вкладалися у будівництво, яке часто залишалося незавершеним, йшли на закупівлю техніки, яка нерідко осідала на складах, а також дефіцитних споживчих товарів і продовольства.

Відповідно змінювався й добробут народу. Якщо наприкін. 60-х — на поч. 70-х років спостерігалося певне його зростання, то в подальшому цей процес уповільнився, навіть незважаючи на постійне підвищення середньої заробітної плати. Неможливість реалізації доходів через хронічні дефіцити на. споживацькому ринку призводила до зростання інфляції, зловживань у торгівлі, спекуляції, розвитку ринкової економіки", формування мафіозних угруповань.

Отже, криза, що охопила економіку України, була наслідком т. зв. соціалістичних методів господарювання. Як наслідок, наприкін. 70-х —- на поч. 80-х років Україна, як і весь СРСР, опинилася на межі економічної прірви.