56 Радянсько-польська війна

Після розгрому Денікіна війна з радянською Росією, на думку польського керівництва, була неминучою. Спроби РСФРР нормалізувати відносини були невдалими. 25. 04. 1920 польські війська розгорнули наступ на радянську територію. Причиною війни стали прагнення Польщі відновити Річ Посполиту в її кордонах від Балтики до Чорного моря. До цієї держави мали увійти Литва, Білорусія та Україна.

 Вторгненню польських військ передувало підписання представниками УНР і Польщі 21–24 квітня 1920 р. 3-х конвенцій, які одержали назву «Варшавська угода». Польська держава визнавала право УНР на незалежне існування, а Директорія та Головний Отаман С. Петлюра визнавалися найвищою владою в Україні. Західна Україна з населенням 5, 2 млн осіб мала залишитись у складі Польщі. Війська УНР разом із польськими військами мали взяти участь у радянсько-польській кампанії, унаслідок якої передбачалося відновити суверенітет УНР над захопленими більшовиками районами України.

Перший етап радянсько-польської війни (квітень–травень 1920) проходив успішно для Польщі. Маючи потрійну перевагу проти радянських дивізій Південно-Західного фронту, поляки сподівались на антибільшовицькі повстання в тилу радянських військ. Польський окупаційний режим одразу викликав незадоволення. До Польщі вивозилися промислове устаткування, товари та сировина, відновлювалося поміщицьке землеволодіння.

У травні 1920 р. ситуація на польсько-рад. фронті змінилася на користь радянської сторони. Для боротьби з поляками радянське командування перекинуло найбільш боєздатні дивізії. Контрнаступ Західного фронту, розпочався 14 травня, був невдалим. 26 травня розгорнув наступ Південно-Західний фронт. 5 червня армія С. Будьонного прорвала польську оборону, 7 червня червоні зайняли Житомир і Бердичів, 12 червня вступили до Києва. До кінця червня воєнні дії були перенесені на територію Західної України.

4 липня 1920 р. почався новий наступ Західного фронту. У липні Червона армія вступила на територію Польщі. 22. 07. 1920 польський уряд запропонував Москві розпочати переговори. Червона армія не припинила наступу. Радянське командування переоцінило свої можливості. Тили Червоної армії не встигали за передовими частинами; два радянські фронти наступали в різних напрямках; радянський наступ не призвів до посилення класових протиріч, а консолідував поляків; Франція надала суттєву допомогу Польщі зброєю та спорядженням.

27. 08. 1920 польські війска з району Любліна завдали удару у фланг Західного фронту, поставивши його на межу повного розгрому. Почався відступ радянських військ. Фронт в Україні стабілізувався на лінії Коростень–Житомир–Бердичів. Обидві сторони були знекровлені.

12. 10. 1920 у Ризі було підписано перемир’я між Польщею та радянською Росією. Це означало розрив відносин Польщі з УНР.

Укр. Війська продовжували вести боротьбу самостійно. Але сили були нерівні. У листопаді 1920 р. радянські частини відтіснили війська С. Петлюри до р. Збруч, останні змушені були переправитися на окуповану поляками територію. Там українські війська були інтерновані.

18. 03. 1921 між Польщею і рад. Росією було укладено Ризький мир. До підписання миру було допущено делегацію УСРР. Польща визнавала існування УСРР. До Польщі відійшли Західна Волинь, Західне Полісся, Східна Галичина. Ризький мир мав для України ще важчі наслідки, ніж Варшавський договір.

На поч. 1920 р. кораблі Антанти евакуювали до Криму залишки військ Денікіна. Кримське угруповання білогвардійців очолив барон Врангель. Переформувавши війська, він розпочав наступ. На кін. червня 1920 Врангель захопив Північну Таврію, південну частину Катеринославщини, створив загрозу Донбасові. Всі спроби здійснити десанти на Таманському півострові й підняти донське і кубанське козацтва на антибільшовицьке повстання були невдалими. Радянське командування у серпні прийняло рішення про створення Південного фронту, який очолив М. Фрунзе. Сюди були перекинуті додаткові сили, але їх було недостатньо для розгрому П. Врангеля. З метою залучити додаткові сили у вересні між урядом УСРР і махновцями, була укладена угода про спільні дії проти П. Врангеля. Махно висунув політичні вимоги: надати автономію Гуляйпільському району, дозволити пропаганду анархістських ідей, звільнити з в’язниць анархістів і махновців, надати допомогу зброєю. Радянське керівництво УСРР після узгодження з Москвою погодилося з вимогами. Червона армія одержала озброєного мобільного союзника у справі завоювання Криму.

7 серпня Червона армія перейшла в контрнаступ. 28 жовтня Червона армія розпочала наступ, який завершився розгромом угруповання військ Врангеля у Північній Таврії. 8-11 листопада 1920 р. оборонні позиції білих були взяті. 13 листопада частини Червоної армії вступили в Сімферополь, а 17 весь Крим був у їх руках. Залишки Білої армії та біженці евакуювалися на кораблях до Туреччини та Болгарії. Близько 300 тис. цивільних і військових не змогли або не захотіли залишити батьківщину, вони стали об’єктом для розправи з боку радянської влади.

Після розгрому П. Врангеля радянське командування вирішило розправитись із махновцями. 20 листопада були заарештовані, а згодом розстріляні командири Кримської групи махновської армії. В Україні діяло майже 40 тис. повстанців. Для придушення повстання на території України було зосереджено майже 1 млн червоноармійців. Повстанський рух через репресії та загрозу голоду став спадати. Н. Махно у вересні 1921р. перейшов радянсько-румунський кордон, а потім перебрався до Франції.

Після поразки військ УНР у боротьбі з більшовиками залишки їх були інтерновані за наказом польського уряду в табори для військовополонених. Тим часом в Україні розгортався масовий селянський повстанський рух (Поділля, Київщина, Полтавщина). Для здійснення цього плану в таборах для інтернованих таємно від польської адміністрації було створено Повстанську армію.