 |
Теми рефератів. Питання для самостійного опрацювання і самоконтролю. Література. Тема 5. Філософська антропологія. Ключові терміни і поняття
|
|
|
|
Теми рефератів
1. Значення проблеми буття у філософії.
2. Особливості буття духовного.
3. Гуманітарний вимір простору і часу.
4. Буття людини і власне людське буття.
Питання для самостійного опрацювання і самоконтролю
1. Що означає “бути чи не бути”?
2. Взаємозв’язок буття людини і буття природи.
3. У чому полягає єдність матерії, руху, простору і часу?
4. Соціально-історичний час і простір.
Література
1. Булатов М. Буття /Булатов М. Філософський енциклопедичній словник. – К., Абрис, 2002. – С. 68-69.
2. Кассірер Є. Людський світ простору і часу /Кассірер Є. Філософська і соціологічна думка, – К., 1992. – №5,
3. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук /Кульчицький О. – Мюнхен-Львів, Український вільний університет, 1995, – Розділ 7.
4. Кутирев В. О. Людина і світ: три парадигми взаємодії /Кутирев В. О. Філософська і соціологічна думка. – К., 1991. – № 7.
5. Петрушенко В. Л. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник, 3-тє вид. – Львів. Магнолія плюс, 2004. – Тема II.
6. Філософія. Посібник / Авт. кол. Причепій Є. М. – К., Академія 2001. – С. 258-291.
7. Практикум з філософії /Кол. авт. Петрушенко В. Л. – Львів. Магнолія плюс. – 2003. – Тема 10.
8. Філософія. Курс лекцій: Навчальний посібник /Авт. кол. Бичко І. В. – К., Либідь, 1993. – лекції 13-18.
Тема 5. ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ.
Після освоєння матеріалу треба:
* Знати:
– сутнісні прояви людини;
– основні версії антропосоціогенезу;
– співвідношення в людині біологічного, соціальною, персонального і трансцендентального.
* Вміти:
– співвідносити поняття “людина”, “індивід”, “особа”, “особистість”;
– пояснювати, в чому проявляється біологічне і соціальне в людині;
|
|
|
– проводити зв’язок між версіями походження людини з її сутнісними оцінками.
* Розуміти:
– унікальність людини і її буття;
– життєвий світ людини як культури і соціуму;
– значення для людини її персональних характеристик.
План викладу:
1. Проблема людини в філософії. Сутність людини.
2. Версії походження людини.
3. Співвідношення в людині біологічного, соціального, персонального і трансцендентального.
4. Життєвий світ як культура і як соціум.
5. Матеріально-практичні виміри буття людини.
Ключові терміни і поняття
Антропосоціогенез (від грецьк. – походження людини) – уявлення про еволюційний процес виникнення і розвитку людини як біосоціальної істоти.
Креаціонізм (від грецьк. – творення) – вчення, що пояснює походження і різноманітність світу божественним творчим актом.
Індивід (від лат. – неподільне) – позначення одиничного представника людського роду, притаманних йому особливостей.
Практика (від грецьк. – діяльний) – матеріальна, чуттєво-предметна, цілеспрямована діяльність, що має своїм змістом освоєння і перетворення природних і соціальних об’єктів.
Трансцедентальне (від лат. – той, що виходить за межі) – поняття, яким в деяких філософських системах позначаються правила /принципи/ свідомості.
Культура (від лат. – обробіток, виховання) – сукупність матеріальних і духовних надбань, які служать подальшому розвитку людини, примноженню її творчих можливостей.
Соціум (від лат. – суспільство) – сукупність всіх способів взаємодії і форм спілкування людей.
Основний зміст викладу
1. Проблема людини випливає з самої сутності філософії, предметним полем якої є відношення “людина-світ”. У цьому відношенні людина займає центральне місце. З іншого боку, дана проблема зумовлена підвищенням інтересу до людини через загострення глобальних проблем, які ставлять під загрозу саме людське існування.
|
|
|
Людина та її життя завжди були об’єктом філософування від стародавніх часів до сучасності. Та тлумачення сутності людини в різні часи було різним залежно від ступеня розвитку суспільства, науки і культури. У філософії Стародавнього світу людина мислилась як природна сутність, як частина Космосу, як “малий світ” (мікрокосм), живий одухотворений організм. Філософія Середньовіччя вбачала в людині образ і подобу Бога, єдність духовного і тілесного, тваринного і божественного. Епоха Відродження потрактовувала людину як творця, співтворця з Богом, як індивідуальність, неповторність, особистість. У філософії Нового часу (ХVІІ–ХVІІІ ст. ) людина уявлялась як машина, механізм, що володіє розумом. В класичній німецькій філософії визначальним у поглядах на людину є уявлення про неї як про суб’єкт духовної діяльності, що творить світ культури, як про носія загальнозначимої свідомості і всезагального ідеального начала – духа (Фіхте, Шеллінг, Гегель). Критикуючи ці погляди, Фейєрбах здійснив антропологічну переорієнтацію філософії, поставивши в її центр людину як чуттєво-тілесну сутність. Проблема людини зайняла центральне місце у філософії кінця XIX – XX ст. – у “філософії життя”, антропологічній філософії, екзистенціалізмі, персоналізмі, фрейдизмі, постмодернізмі, у яких на перше місце ставляться позамисленні здібності людини, її почуття, воля, інтуїція.
Слід розрізняти поняття “людина”, “індивід”, “особа”, “особистість”.
Людина – природно-соціальна істота, якісно особливий ступінь живих, організмів на Землі, здатних до свідомої самореалізації. Індивід – позначення всякого, окремо взятого представника людського роду, представника певного соціального цілого (“один із”). Індивідуальність – це те особливе, специфічне, своєрідне, що відрізняє одну конкретну людину від інших людей. Особа – сукупність типових соціальних, морально-вольових якостей людини, яка усвідомлює мотиви своєї діяльності і поведінки і підкоряє їх єдиній життєвій стратегії. Особистість – аспект внутрішнього світу людини, що характеризується унікальністю та відкритістю; реалізується у самопізнанні та самотворенні людини та об’єктивізується в артефактах культури.
|
|
|
Сутність людини проявляється у наступному: 1) Людина – частина природи, Космосу. 2) Людина – діяльна істота. Будучи від природи позбавленою вітальних засобів, вона змушена їх творити сама. Завдяки діяльності людина вирізняється з природного середовища. 3) Людина – предметна істота. У предметах, що є результатом її діяльності, людина виявляє своє розуміння світу, свій розум, інтереси, потреби. Світ, що оточує людину, – це світ створених нею предметів. Людське буття предметне. У предметах своєї діяльності людина відтворює свій внутрішній світ. 4) Людина – мисляча істота. Вона свідомо ставиться до свого буття, пізнає світ. Свідомість – виключно людська ознака. 5) Людина – суспільна істота. Вона є “сукупністю всіх суспільних відносин” (К. Маркс). Вона живе в суспільстві, є його складовою, взаємодіє з іншими людьми, є творцем культури.
2. Існує два підходи до розв’язання проблеми походження і сутності людини – натуралістичний і супранатуралістичний.
Натуралістичний підхід виводить людину з природи, відкидає з теоретичного пояснення людини все надприродне (антична філософія, матеріалісти Нового часу, Л. Фойєрбах, марксизм та ін. ). Супранатуралістичний підхід – визнання у тлумаченні людини надприродного (християнська філософія, Гегель, неотомізм, персоналізм та ін. ).
Є декілька варіантів (концепцій) походження людини. 1) Космічна (інопланетна): людина була занесена з інших світів або планет. 2) Антропний принцип: людина виникла внаслідок реалізації якоїсь фундаментальної космічної програми. 3) Концепція тупикової гілки еволюції: людина виникла внаслідок якоїсь фатальної помилки в ході природно-космічних процесів. 4) Концепція креаціонізму (творення людини Богом чи іншими вищими силами). Вона виходить з того, що людський розум, людська особистість, здатність любити, страждати, співчувати, радіти красі аж ніяк не можна звести до властивостей матеріальних або біологічних процесів. Оскільки Бог – всетотальна індивідуальність, то саме він вкладає ці якості в людину. 5) Еволюційна концепція (Дарвін, Морган). Її суть – людина виникла шляхом природного відбору, еволюціонізувавши з тваринного світу. 6) До неї примикає трудова концепція, згідно якої головним чинником еволюції була праця, і насамперед виготовлення знарядь праці. Концентрований вираз вона одержала у тезі Ф. Енгельса: “Праця створила людину”.
|
|
|
3. Людина не є біологічною чи соціальною істотою, а істотою біосоціальною, у якої біологічне і соціальне нерозривно зв’язані. Людина як природна істота має природні сили у вигляді задатків і здібностей (у Г. Сковороди – “сродність”). Існують певні генотипи, де природне проявляється в агресивності, сексуальних збоченнях тощо Однак не природне, а соціальне в людині є визначальним. Його роль можна звести до наступного: 1) соціальне виводить людину на новий рівень інтересів і самовиявлень; 2) регламентує та обмежує природне; 3) спрямовує природне на саморозкриття та самовиявлення, на включення у цілеспрямовані дії; 4) надає людині здатностей виходити за свої індивідуальні межі; 5) вводить людину в процес набування, тобто можливостей осягати різні явища та предмети.
В межах соціального проявляються такі сторони людського єства, як людська персональність (особистість) та прилучення людини до трансцедентального. Людська персональність – це індивідуалізована людська цілісність, що проявляє себе через здатність людини бути самодіяльною, продукувати свою життєву активність виключно із свого власного внутрішнього духовного центру.
Персональність – це наше духовне обличчя. Давня традиція пов’язує персональність людини з її прилученням до трансцедентального, тобто до чогось того, що перебуває за межами матеріально-практичного, а саме до ідеального, абсолютного, вічного, незмінного. Персональність постає як індивідуалізація трансцедентального. Воно виявляється у відчутті священного релігійного почуття, відчутті нашої глибинної укоріненості у найперші засади буття.
4. Життєвий світ людини – культура і соціум. Культура – це створене і накопичене людством багатство (матеріальне і духовне), яке служить подальшому розвитку, примноженню творчих можливостей людини, її здібностей, потенціалу суспільства, економічному і соціальному прогресу. Спочатку, в античності, термін “культура” означав обробіток землі. З ХVІІ ст. йде розуміння культури як всього того, що відмінне від натури (природи). Це було предметне тлумачення культури. Та виявилось, що не всі предмети, що творить людина, можна віднести до культури (напр., зброя, тюрми тощо). Тому предметне тлумачення культури було доповнене процесуальним, тобто культуру стали розуміти як спосіб людської діяльності. Але не всяка діяльність може бути віднесена до культурної (напр., вбивство, насильство тощо). Сьогодні сутність культури вбачається у діяльності, котра служить саморозвитку людини. Предмети і способи діяльності набувають культурного змісту, якщо вони відповідають цій меті.
|
|
|
Культура – явище цілісне. За предметами вона поділяється на матеріальну і духовну, за видами діяльності – політичну, правову, моральну, культуру праці, культуру побуту тощо; за типами – європейську, культуру Сходу, українську тощо.
Людина є творцем і споживачем культури. Включення її в культуру залежить від суспільних умов і можливостей. Оволодіння культурою і культурна діяльність – головні передумови саморозвитку та самовдосконалення людини.
Людина – соціальна істота, частина суспільства. В широкому смислі слова, суспільство – якісно відмінне від природи утворення, що постає як сукупність історично сформованих способів і форм об’єднання та взаємодії людей. У вузькому смислі, – це певний етап і форма людської історії (європейське суспільство, українське суспільство тощо).
Поряд із поняттям суспільства існує поняття суспільного буття: це – матеріальне життя суспільства, виробництво матеріальних благ і ті стосунки, в які люди вступають у процесі виробництва.
Суспільне буття – це насамперед діяльність (про це буде сказано нижче). А діяльність передбачає спілкування людей – взаємодії суб’єктів (осіб, груп), в якому відбувається обмін діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, навиками, а також результатами діяльності. У процесі спілкування відбувається так звана соціалізація – процес освоєння людським індивідом певної системи знань, норм і цінностей, що дозволяють йому функціонувати в якості рівноправного члена суспільства. Соціалізація включає як соціально-контрольовані процеси цілеспрямованої дії на особу (виховання, навчання тощо), так і стихійні, спонтанні процеси, що впливають на її формування (середовище). Однак соціалізація не є механічним накладанням на індивіда соціальних “форм”. Виступаючи об’єктом соціалізації, індивід водночас є суб’єктом громадської активності, ініціатором і творцем нових суспільних форм.
5. Один з проявів сутності людини є діяльність – специфічно людська форма ставлення до оточуючого світу, зміст якої становить його доцільна зміна і перетворення. Вона поділяються на матеріальну і духовну, виробничу (трудову), репродуктивну (спрямовану на одержання вже відомого результату відомим засобом за зразком), і продуктивну або творчу.
Серед різноманітних людських дій можна виділити особливу групу предметних дій, суб’єкт який чинить матеріальний вплив на перетворення навколишнього середовища. Це – практика. Основні її форми: виробнича (праця), суспільно-політична і науково-експериментальна. За своїм змістом і способом існування вона має суспільний характер, який знаходить свій вияв у наявності сталих структурних особливостей. Її компонентами є: потреба, мета (мотив діяльності), сам процес діяльності, предмет, на який вона націлена, засоби, спрямовані на досягнення мети, і результат діяльності.
Особливість практики полягає у тому, що вона є, з одного боку, об’єктивним щодо окремого індивіда природно-історичним процесом, а, з іншого, – виразом творчого потенціалу суб’єкта даного процесу, що виявляє себе у мотивах діяльності і засобах її реалізації.
Практика є виразом творчого потенціалу суб’єкта цього процесу, зокрема його здатності до вибору конкретних шляхів саморозвитку. Людина має свободу, тобто здібність діяти у відповідності із своїми інтересами і цілями, спираючись на пізнання об’єктивної необхідності. Однак у повсякденному житті люди стикаються не з абстрактною необхідністю, а з її конкретно-історичним втіленням у вигляді реально існуючих природних умов, соціально-економічних відносин, матеріальних засобів для досягнення мети. Вони не вільні у виборі об’єктивних умов своєї діяльності (“маємо те, що маємо”), але вони володіють певною свободою вибору цілей і засобів їх реалізації. Важливим є створення і підтримання у суспільному житті такої атмосфери, яка б забезпечувала можливість та необхідність максимального виявлення й реалізації творчих потенцій кожної людини, ініціативності, підприємливості, особистої відповідальності. Причім при виборі засобів досягнення цілей орієнтуватися на несилові способи.
Практика є не тільки діяльність по перетворенню природи і суспільства. Вона має людинотворчу функцію: змінюючи світ, людина змінює і себе.
План семінарського заняття:
1. Людина як предмет філософії. Сутнісні характеристики людини. Сенс людського життя.
2. Філософський аспект проблеми походження людини. Основні концепції антросоціогенезу.
3. Єдність біологічного і соціального в людині.
|
|
|
