 |
Теми рефератів. Питання для самостійного опрацювання і самоконтролю. Література. Тема 6. Духовний світ людини. План викладу
|
|
|
|
Теми рефератів
1. Сутність людини.
2. Основні версії походження людини.
3. Людське спілкування, його аспекти і складності.
4. Буття, життя та існування людини.
5. Поняття особи та особистості. Роль особи в історії.
6. Людина як сукупність всіх суспільних відносин.
7. Людина в системі культури.
Питання для самостійного опрацювання і самоконтролю
1. Що означає бути людиною?
2. Прокоментуйте слова І. Франка: “... Праця світ таким як є створила”.
3. Що є в людини від природи?
4. В чому полягає сенс Вашого життя?
5. Висловіть своє розуміння думки німецького філософа Й. Фіхте: “Я буду таким, яким сам себе створю”.
6. Як Ви розумієте безсмертя людини?
7. Спільне і відмінне в поняттях “діяльність” і “практика”.
Література
1. Головко Б. А. Філософська антропологія /Головко Б. А. – К., 1997.
2. Горак Г. І. Філософія: Курс лекцій /Горак Г. І. – К., Вілбор, 1997. – Розділи ІІ- V.
3. Кульчицький О. Основи Філософії і філософічних наук /Кульчицький О. Український вільний університет, – Мюнхен-Львів, 1995. – Розділ II.
4. Петрушенко В. Л. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник, 3-тє вид. / Петрушенко В. Л. – Львів, Магнолія плюс, 2004. – Теми 13, 14.
5. Тейяр де Шарден П. Феномен людини /Тейяр де Шарден П. Читанка з історії філософії. Кн. 6. – К., Довіра, 1992.
6. Шелер М. Положення людини в Космосі / Шелер М. – Там само.
7. Філософія. Курс лекцій: Навчальний посібник /Авт. кол. Бичко І. В. – К., Либідь, І993. – Лекції 16-18.
8. Філософія. Посібник/ Авт. кол. Причепій Є. М. – К., Академія, 2001. – С. 336-363.
9. Практикум з філософії /Авт. кол. Петрушенко В. Л. – Львів. Магнолія плюс. – 2003. – Тема 13.
Тема 6. ДУХОВНИЙ СВІТ ЛЮДИНИ
Після освоєння матеріалу треба:
|
|
|
* Знати:
– що таке духовний світ, духовне життя, духовність, душа і дух;
– зміст основних концепцій походження свідомості;
– основні складові структури свідомості та її функції;
– що таке самосвідомість;
– сутність суспільної та індивідуальної свідомості.
* Вміти:
– розрізняти духовність і бездуховність;
– пояснювати відмінність філософського тлумачення духовності, душі і духа від релігійного;
– аргументовано демонструвати переваги та недоліки основних концепцій походження свідомості.
* Розуміти:
– необхідність і шляхи подолання бездуховності;
– взаємозв’язок мови і мислення;
– творчий характер свідомості;
– спільне і відмінне суспільної та індивідуальної свідомості.
План викладу
1. Духовне життя людини. Духовність, душа і дух.
2. Свідомість, її походження, сутність і функції.
3. Структура свідомості. Самосвідомість.
4. Творча активність свідомості. Феномен творчості.
5. Суспільна та індивідуальна свідомість. Рівні і форми суспільної свідомості.
Ключові терміни і поняття
Абсолют (від лат. – безумовний, необмежений) – одне з основних понять духовної культури людства, що виражає граничну загальну основу сущого і найвищу цінність для людини.
Дух – потенціал творчої активності, того переходу від стану речей до стану ідей (і навпаки), що постійно здійснюється всередині діяльності.
Духовність – категорія людського буття, що виражає його здатність до творення культури та самотворення.
Душа – поняття, що виражає індивідуальну своєрідність внутрішнього світу людини, здатність до переживання, співпереживання або відчуження.
Свідомість – специфічний прояв духовної життєдіяльності людини, пов’язаної з пізнанням, яке робить відомим (свідомим), знаним зміст реальності, що набуває предметно-мовної форми знань.
Творчість – продуктивна діяльність за мірками свободи та оновлення, коли зовнішня детермінація людської активності змінюється внутрішньою самовизначеністю.
|
|
|
Інтуїція (від лат. – уважно дивитися) – здатність безпосереднього осягнення істини без обґрунтування з допомогою доказу і без усвідомлення шляхів та умов цього осягнення.
Інсайт (від лат. – проникливість, розуміння) – стан раптового інтуїтивного осяяння, який не можна безпосередньо вивести з досвіду суб’єкта.
Універсум (від лат. – єдина цільність) – світоглядна категорія, що виражає всеохопне буття в його єдності, повноті, самодостатності; вся об’єктивна реальність у просторі і часі.
Основний зміст викладу
1. Людська діяльність є двох видів – матеріальна і духовна. Духовна діяльність – це насамперед виробництво духовних цінностей для задоволення духовних потреб, буття людини в сфері духовної культури. Сюди відноситься політична, правова, наукова, релігійна, педагогічна, філософська та інша діяльність.
Духовна діяльність становить зміст духовного життя, тобто сфери політики, права, мистецтва, науки, релігії, філософії, сфери почуттів, переживань тощо. Це сам процес життя.
З поняттями духовної діяльності і духовного життя зв’язане поняття духовності. Довший час воно вважалося сферою релігійного світосприйняття і було винесене за межі філософії /зокрема в радянський період/. Проте європейська філософська традиція давно поставила проблему духовності в контекст пошуку глибинних, сокровенних характеристик людського існування. В ній духовність трактується як усвідомлене переживання людиною своєї співпричетності до якогось Абсолюту, того, що вище самої людини; усвідомлення людиною себе не просто в якості соціального суб’єкта, виконавця певної соціальної ролі, а як індивідуальності, неповторності, суб’єкта Універсуму, світу духовних орієнтацій і цінностей.
Духовність – це не щось дане, як річ, предмет. Це – спосіб самотворення особистості, вибір свого власного образу, своєї долі і соціальної ролі. Цей вибір може бути різним залежно від того, на які цінності та ідеали буде людина орієнтуватись, бо духовність це і є творення особою самої себе за образами вищих Абсолютів. В цьому зв’язку можна, очевидно, говорити про дві форми, в яких виявляється духовність. Перша форма духовності – сакрально-релігійна: визнання людиною у конкретизованому вигляді існування вищого ідеального начала – Бога. Друга форма – духовність світська, науково-сцієнтична, коли для людини не існує посередника у вигляді Бога, а коли вона орієнтується на несакральні Абсолюти – добро, правду, справедливість, совість тощо.
|
|
|
Власне те, що зветься духовністю, є віра у ці Абсолюти, бажання утверджувати їх в життя, прагнути до них, узгоджувати свої вчинки з ними. Їх відсутність – це бездуховність.
Сьогодні архіважливим є духовне відродження: утвердження дійсно людських ідеалів, ідей верховенства інтересів і потреб людської особистості над корпоративними інтересами. Звідси – метою освіти і виховання має стати розвиток духовності, її розкриття в людині, введення людини у світ вищих людських ідеалів і смислів, виховання індивідуальності як такої, виховання морального інтелекта.
Суб’єктом духовності є душа. Це – сама людина, це та форма, у якій вона живе. Вона виявляє себе у сердечності, співпереживанні, ніжності, співучасті, страдальності. Душевності протистоїть бездушність – черствість, зашкарублість, байдужість до чужої біди, мертвеччина (див. у М. Гоголя “Мертві душі”).
Дух як вияв духовності – це стан активності, що характеризує діяльність по опредмечуванню ідей і зворотньому розпредмечуванню їх результатів. Це внутрішня моральна сила, енергія, порив (див. в І. Франка “... Дух, що тіло рве до бою”).
Специфічним проявом духовної життєдіяльності є свідомість. Питання про те, що таке свідомість хвилювало людину з найдавніших часів і донині залишається однією з найбільших таємниць світу. Це одна з найскладніших проблем філософії. Існує ряд сучасних концепцій походження свідомості: 1) релігійна (свідомість є проявом іскри Божої, вкладеною у людину Богом при творенні світу); 2) теорія єдиного інформаційного поля (свідомість є одним з проявів дій єдиного світового інформаційного поля); 3) трудова (людина і свідомість формується по мірі розвитку суспільної праці); 4) дуалістична (в основі всіх світових процесів лежить два начала: матеріальне і духовне). Свідомість є виявленням духовного начала буття; 5) еволюційна (свідомість є результатом поступового розвитку живих організмів або форм відображення дійсності); 6) субстанційна (активне діяльне самозародження свідомості людини на основі природно-космічних передумов).
|
|
|
Свідомість – відображення дійсності у формах (прямо чи опосередковано) зв’язаної з практичною діяльністю, властивість психічної діяльності, за якою дійсність відображається у формах культури, тобто в штучних, неприродних формах, витворених людством в процесі історичного розвитку.
Свідомість за своєю суттю ідеальна. Ідеальність свідомості розуміють у двох основних значеннях: відтворення у свідомості не наочного образу речі, а сукупності її суттєвих ознак, функцій, внутрішніх зв’язків; створення ідеальних предметних конструкцій через доведення параметрів речей або відношень між ними до еталонних, гранично можливих вимірів.
Прямим і найгнучкішим проявом свідомості є мова. Свідомість і мова нерозривно пов’язані між собою. Мова є засобом мислення, позначає (називає) предмет, явище чи дію, є засобом спілкування людей, зберігає і передає інформацію для прийдешніх поколінь, є засобом управління поведінкою людини, її колективними діями.
Свідомість виконує ряд функцій – інформативну, пізнавальну, оціночну, цілеспрямовуючу, сенсотворчу, організаційно-виховну, контрольно-регулятивну, самовиховну.
3. Свідомість як внутрішній світ людини має складну структуру. Більшість дослідників вказує на такі форми функціонування свідомості: пізнавальну (когнітивну ), емоційну і мотиваційно-вольову.
У когнітивному комплексі свідомості виділяємо мислення (процес абстрагування, здатність утворювати загальні поняття, аналізувати, синтезувати, ставити завдання, висувати гіпотезу, ідею) і пам’ять (збереження індивідом результатів його взаємодії зі світом, яке дає можливість зберігати і відтворювати його результати в наступній діяльності).
Емоційна сфера включає в себе: емоції – відображення об’єкта у формі психічних переживань, душевного хвилювання тощо; почуття (радість, горе, любов, ненависть тощо); афекти (лють, відчай, жах тощо); пристрасті та самопочуття.
Мотиваційно-вольова сфера представлена мотивами, інтересами, потребами. Воля – це свідома цілеспрямованість людини на здійснення тих чи інших дій. Вона включає у себе постановку і усвідомлення мети, прийняття рішення діяти, вибір найбільш доцільних способів дій.
|
|
|
Важливим компонентом свідомості і тим, завдяки чому свідомість набуває своєї завершеності і цілісності, є самосвідомість. Це – виділення людиною себе з об’єктивного світу, усвідомлення свого ставлення до світу, себе як особистості, своїх вчинків, дій, думок і почуттів, бажань та інтересів. Самосвідомість – здатність поглянути на себе з боку, тобто дистанціюватись від себе, побачите себе очима інших.
Самосвідомість виявляє себе у відношенні однієї людини до іншої, у співставленні з іншою людиною. Людина не може сама бачити себе з боку. Те, що бачить вона себе у звичайному дзеркалі, – це не те. Справжнім “дзеркалом” для людини є інші люди. Вдивляючись у таке дзеркало, людина усвідомлює себе як таку. Отже самосвідомість народжується не в результаті внутрішньої потреби ізольованої свідомості, а в процесі колективної праці і міжлюдських взаємовідносин.
Самосвідомість має різні рівні і норми: самопочуття – усвідомлення свого тіла і його вписаність у світ оточуючих речей і людей (напр., почуття комфортності); усвідомлення себе як члена людського співтовариства, культури, соціальної групи, нації, держави тощо; усвідомлення свого “Я”, своєї унікальності, неповторності, здібності, вільні вчинки і нести за них відповідальність. Існують також такі форми самосвідомості, як політична, правова, моральна, релігійна, національна, професійна тощо.
Функції самосвідомості: самопізнання (див. Сократівське: “Пізнай самого себе”), самоспостереження і самоаналіз, самооцінка, саморегуляція.
Поряд із свідомістю у духовному світі людини є рівень несвідомого: це – сукупність психічних явищ, станів і дій, які лежать поза сферою розуму. Туди входять сновидіння, гіпнотичні стани, явища сомнамбулізму /напр., лунатики/, автоматизми.
4. Свідомість не тільки відображає об’єктивний світ, але й творить його. Тобто свідомість має конструктивно-творчий характер. Людська діяльність доцільна, вона детермінується метою – передбаченням у свідомості результату, на досягнення якого спрямована діяльність. Людські думки є не просто копії речей, явищ, а творчо-перетворюючим відображенням, в якому вона відтворює і передбачає природний хід речей.
Питання про творчу активність свідомості стикається з проблемою моделювання психічної діяльності, з кібернетикою. Питання полягає у тому чи “машина мислить” і чим відрізняється мислення людини від роботи ЕВМ. Німецький фізик-теоретик А. Айнштейн писав, що машина буде в стані вирішувати які завгодно проблеми, але ніколи не зможе поставити хоча б одну з них. ЕВМ не володіє доцільністю, вона йде від мети, яку поставив оператор – людина.
Проблема творчого характеру свідомості виходить на проблему творчості як такої. Творчість – процес людської діяльності, що створює якісно нові матеріальні і духовні цінності. Вона являє собою здібність людини, що виникає у праці, із матеріалу, який доставляється природою (на основі пізнання закономірностей об’єктивного світу) створювати нову реальність, яка задається суспільними потребами знаходити нові шляхи і способи діяльності.
Найвищим ступенем творчих сил людини є геніальність, в основі якої лежить природна обдарованість – талант. Компонентами творчості є творчий задум, уява, сам творчий процес, творче натхнення, творча воля, творча інтуїція, інсайт.
5. Однією із сторін людського духовного життя є суспільна свідомість. Це сукупність характеристик свідомості, що є спільною для певної соціальної групи або суспільства в цілому. Нею є не сукупність свідомості окремих індивідів, а те спільне, сутнісне, що має загальний характер певної спільноти. Виявляє себе суспільна свідомість через свідомість індивідуальну, що належить окремій людині. Це, власне, духовний світ людини.
Суспільна та індивідуальна свідомість взаємозв’язані. Суспільна свідомість є основою індивідуальних поглядів на різні сторони суспільного життя. Індивідуальна ж свідомість є виявом суспільних поглядів, ідей. Вона конкретніша за суспільну свідомість, розмаїтніша, багатогранніша. Зате суспільна свідомість повніша, глибша (у відображенні дійсності), багатша.
Суспільна свідомість постає у житті суспільства у чотирьох основних аспектах: 1) як відображення об’єктивної реальності; 2) як керування діяльністю суспільства; 3) як створення програм, що спроможні керувати діяльністю суспільства; 4) як самостійне духовне життя.
Співвідношення суспільного буття і суспільної свідомості виступає у таких рівнях:
– суспільне буття визначає зміст суспільної свідомості (напр., Архімед не міг відкрити теорію відносності, Аристотель не міг відмовитися від “природності” поділу людей на вільних і рабів);
– програма суспільної свідомості визначає хід суспільного буття (напр., вплив політики права, моралі, релігії тощо на суспільне життя);
– взаємодія суспільного буття і суспільної свідомості (суспільне буття визначає суспільну свідомість, але в свою чергу зазнає впливу суспільної свідомості);
– свідомість сама стає чинником суспільного буття (суспільне буття передбачає єдність об’єктивної і суб’єктивної реальності).
Суспільна свідомість має свою структуру, яку можна розглядати в трьох аспектах – гносеологічному, соціологічному і поділу на форми.
У гносеологічному аспекті, тобто за характером відображення, суспільна свідомість поділяється на буденну (емпіричну) та теоретичну. Якщо буденна свідомість проявляє себе у поверхневому, досвідному відображенні життя, у гадці, опінії, розповідях, чутках (хтось казав), то теоретична свідомість відображає життя у понятійних (категоріальних) формах, осмислених поглядів, ідей.
У соціальному аспекті суспільна свідомість виступає як суспільна психологія (сукупність переживань, тривог, ілюзій, стереотипів) та ідеологія (сукупність ідей, принципів, переконань, що виражають корінні інтереси певних суспільних сил, соціальних груп). Якщо психологія формується стихійно під впливом макро- і мікросередовища, то ідеологію формують певні люди – теоретики, ідеологи.
Форми суспільної свідомості: політична, правова, моральна, естетична, релігійна, наукова, філософська, економічна, екологічна. Вони розрізняються за об’єктом відображення, формами відображення та суспільною роллю.
Людська свідомість є, отже, унікальне явище дійсності. Вона є внутрішнім чинником людської життєдіяльності, виконуючи важливі суспільні функції, які дозволяють людині орієнтуватися і діяти у світі речей і людей.
|
|
|
